Як кохання та віра в диво перемогли смерть (Про війну, кохання і долю)

Тиждень починається одразу з двох визначних дат: день Святого Валентина або День закоханих 14 лютого та - вивід радянських військ з території Афганістану 15 лютого 1989 року. У друкованих архівах “Вгору” є стаття, яка поєднує і кохання, і війну. Редакція вирішила нагадати вражаючу історію одного подружжя.

Про кохання

Він приїхав до Казахстану з села Кочубіївка, що біля Умані, підіймати цілину. У Кокчетаві його поселили разом з іншими приїжджими в ешелоні - чекати, коли приїде "покупець" і візьме на роботу. Нарозхват ішли комбайнери, слюсарі, трактористи, а в нього за плечима була лише армія…

Вона жила в Алма-Аті, закінчила курси медсестер, і її розподілили "відпрацьовувати" на колійній машинній станції. Це такий поїзд, що ремонтував і прокладав нові залізничні  колії. Поїзд рухався безкраїм казахським степом, майже 600 людей жили у вагонах, в яких раніше возили телят. У таких самих вагонах були і дитячий садочок, і медпункт, і школа.. І все це господарство вже цілий місяць стояло в Кокчетаві.. 

Увечері він з хлопцями пішов на танці. І тут він "побачив дівчину і - втратив розум". Він покликав її  погуляти в степу, і вона погодилась. Сказала, що звуть її Людмилою, він назвав своє ім’я - Василь. Це  був день її народження - 29 вересня, вони йшли по рейках, балансуючи, і не могли наговоритися. Він спитав: "Вийдеш за мене заміж?". Вона погодилась. Того ж вечора він знайшов офіцера, який супроводжував його поїзд, і начальника її станції і домовився, щоб його взяли туди на роботу. А коли оформив документи, прийшов до неї і сказав: "Їдьмо розписуватись". Вони довго їхали поїздом через  степ, вийшли на станції Дар’я, знайшли будинок голови. У ньому бавилось 12 дітей, приблизно стільки ж кіз і кілька курей з півнем. Голова, перекрикуючи всю цю живність, сказав, що за законом їм треба подати заяву і думати три дні. Проте Василь був красномовним і переконливим, тому голова завів їх в окрему кімнату, дістав папір і ручку, витяг із засмальцьованих штанів печатку і спитав, яке прізвище візьме в шлюбі наречена. Вона подивилась на Василя і спитала: "А яке в тебе прізвище?" - "Давиденко".-"Пишіть - Давиденко..." - "А в тебе яке?", "Сергєєва..". Це було 6 жовтня 1960-го року, на шостий день їх знайомства. Йому було 22 роки, їй - 20.

Коли повернулись, робітники потіснилися й виділили їм половину "телячого вагона". І вже тут виявили вони, що нічогісінько одне про одного не знають: хто звідкіля родом, хто батьки, чи є  сестри, брати.. Їй стало страшно. І раптом він сказав: "...Я тобі вірш присвятив і в газету відніс, ось газета..". Вона прочитала:

Как подснежник раннею весною,

Расцвела ты на моем пути.

Как мечтал я быть всегда с тобою,

Как старался я тебя найти!

И теперь, когда со мной ты рядом,

Мне не страшно, все мне по плечу. Скажешь мне, я с первым же отрядом

На разведку в космос полечу... 

Через рік у них народився син Ігор.

Про війну

Він з дитинства мріяв стати військовим і став ним. ЇЇ мрія також збулася - вона стала лікарем. 

Василь Давиденко служив на Кубі, у Сирії і Єгипті. Був нагороджений орденом Леніна, орденом Бойового Червоного Прапора. Був поранений.

Він звільнився в запас. Поїхали з сім’єю в Алма-Ату. Влаштувався в Міністерство автомобільних доріг, закінчив іще один ВНЗ - інженерно-будівельний. Людмила теж викладала  в медичному інституті. 

І раптом увечері 24 грудня 1979 року у двері постукали: "Ви Давиденко? Негайно на збори до військкомату." Це було звично - кожні два-три роки військкомат направляв його на добу-дві на збори. Швиденько зібрали з дружиною "офіцерську валізку" - пару шкарпеток і бутерброди, поцілувалися. До райвійськкомату - п’ять хвилин пішки, але капітан повіз в інший район міста, а там уже чоловіків 160, таких самих сорокарічних бійців. Усіх посадили в літак і - у Ташкент, переодягли, озброїли, повідомили, що направляють їх в Афганістан... 

А на світанку 25 грудня вони вже оточили палац Аміна в Кабулі..

Про долю

Василь Романович згадує:

Через місяць у це пекло приїхала і Людмила Тимофіївна - вона теж була військовозобов’язаною. Кожного дня з госпіталю вирушала колона машин - "санітарний поїзд" підбирав поранених і вбитих. Підбирали живих і мертвих, своїх і афганців - перев’язували поранених, відвозили в госпіталь, мертвих вантажили на ноші й складали рядами, потім - один на одного... потім у морг, потім на літак, і вантажем-200 - на Батьківщину…

Одного разу бронетранспортер, на якому був Василь Романович, підірвали, він полетів униз, між скель.. 

Того ж дня санітарний поїзд, де працювала Людмила Тимофіївна, на мосту через річку Пяндж зустріли душмани. Вона помахала білим прапором з червоним хрестом, але  один із душманів підійшов і вдарив штиком у живіт. Вона зірвалась з мосту і, пролетівши декілька  метрів, упала спиною на водну поверхню...

Затиснувши рукою живіт, вона вибралася на берег і пішла в госпіталь. Там з’ясувалось, що очеревина ціла, рана неглибока, її зашили…

За годину після перев’язки Людмила Тимофіївна встала і знову пішла допомагати пораненим. Спина від удару об воду була чорна, як асфальт, у неї боліли всі нутрощі, та  вона йшла рятувати людей. І тут біля дороги, у штабелі трупів, вона побачила свого чоловіка.

Нежива від жаху, вона витягла дзеркальце і приклала до його рота - він дихав! 

У госпіталі ніхто не вірив, що він виживе. Вона - вірила. Він 57 діб провів у ліжку, не рухаючись - щоб зрослися хребці. І вони зрослися. Вона була біля нього кожну хвилину і - виходила. До сьогодні він повторює:

У 1980 р. Василя Давиденка нагородили орденом Червоної Зірки..

І знову про кохання 

Василь і Людмила Давиденки вже понад 10 років живуть у Херсоні, і майже 47 років - разом. Кілька років Василь Романович збирав біографії, розповіді рідних про всіх загиблих на тій війні херсонських хлопців, а у 2003 році видав книгу "Згадаймо їх поіменно", яку неможливо читати без сліз. 

А якось він прочитав в одній із центральних газет, що в Обухові живе глухий від народження композитор, пісні якого виконують відомі співаки, у тому числі й Софія Ротару. Він дізнався адресу композитора і написав листа, в якому розповів про свою любов до найкращої у світі жінки і попросив покласти його вірші на музику. За якийсь час прийшла бандероль з аудіокасетою, а на ній - пісня, яку виконує сам музикант. 

І ось накрили вони з дружиною стіл, а Василь Романович ще й магнітофон поставив. "Не треба сумних пісень про Афган", - попросила вона. А він клавішу все-таки натиснув, і … полилися знайомі слова:

И теперь, когда со мной ты рядом, 

Мне не страшно, все мне по плечу. 

Скажешь мне, я с первым же отрядом

На разведку в космос полечу…

Газета “Вгору”, грудень 2009 року. На головному фото: Василь та Людмила Давиденко