Олег Батурін: «Мовчати не будемо»

Історія викрадення каховського журналіста Олега Батуріна набула резонансного розголосу. 

На щастя, його полон виявився порівняно недовгим, та саме від Олега в Україні дізналася, що відбувається з тими, на кого полюють російські окупанти, кого затримують, викрадають. Окупація, протести, полон, виїзд, рідна Каховка та Херсонщина, колаборанти — про все це журналіст розповів щиро та чесно.

Цвинтарна тиша першого дня

Як і багатьох українців, війна застала Олега вдома, у Каховці. Усі прокинулися десь о 5-й ранку від гучних вибухів, пізніше дізналися, що це росіяни обстріляли військову частину під Новою Каховкою, і, згодом, навіть бачили, як вона горить. Соцмережі спалахнули питаннями та версіями, майже одразу пов’язали події зі зверненням Путіна, яке було десь о п’ятій ранку. І журналіст зрозумів – почалося вторгнення на Херсонщину.

Цей день начебто був схожий на інші — хіба що відчувалася якась збудженість каховчан. Зранку люди вийшли на роботу, усе працювало. Але сесію Каховської міської ради проводити не стали, хоча частина депутатів зібралася — просто повідомили, що оголошено воєнний стан. А десь опівдні в Каховці запанувала незвична тиша, яку Олег Батурін порівнює з цвинтарною — розпал робочого дня, а навколо нікого немає, машини не їздять, магазини позачинялися. І потім ця тиша стала переслідувати: вранці люди ще виходили в магазини, а десь після 11-12 години дня місто просто вимирало.

Виїхати чи залишитися?

Деякі люди одразу почали полишати рідні домівки. Дороги виявилися заблокованими, але можливість виїхати ще існувала, та майже безперешкодно й порівняно безпечно це можна було зробити тільки вранці. Ті, хто виїжджав із Каховки та Нової Каховки о 6-ій ранку 24 лютого, розповідали журналісту, що думали поїхати десь на тиждень, просто пересидіти, перечекати, але коли проїжджали через Миколаїв, то дізнавалися інформацію про захоплення Каховської ГЕС, і тоді зрозуміли – це надовго.

У родині Олега Батуріна не знали, що робити, чи безпечно їхати, куди їхати, як їхати. І головне — чи треба. Тим більше, що в перші дні вторгнення влада запевняла українців, мовляв, усе під контролем, і це зіграло злий жарт із багатьма людьми. Тож вирішили залишитися в Каховці, але якщо події  розвиватимуться так само, як у Криму, Донецьку й Луганську, якщо орки, намагаючись закріпитися, ставитимуть в області свою владу (це, власне, ми зараз і спостерігаємо), то залишатися буде вкрай небезпечно й потрібно одразу виїжджати. Але те, що це відбуватиметься так швидко, вони не очікували.

Попри небезпеку

Журналіста попереджали: і далі вести професійну діяльність, писати про те, що відбувається в Каховці, вести трансляції з мітингів – дуже небезпечно.

“Але я не міг цього не робити, оскільки я журналіст, — зізнається Олег Батурін. — Я не уявляв, як би  цього не робив. Для нас це природно — висловлювати незгоду з діями влади, фіксувати емоції, описувати події в соцмережах, ходити на мітинги, якщо щось не так”.

Щодо мітингів, про них місцеві активісти думали з перших днів, бо сидіти, склавши руки, було нестерпно. Дуже довго вагалися, чи варто виходити на протести. Але коли тотальна атмосфера страху почала з’їдати каховчан зсередини, коли бути на самоті ставало нестерпно, то вирішили спробувати. Але ніхто не очікував, що на ці мітинги прийде так багато людей.

Перші акції протесту в Каховці й Новій Каховці відбулись 6-7 березня, і сумніви одразу відпали. Після першого ж мітингу люди говорили одне й те саме — що їм не страшно.

“Вбили страх, — згадує Олег, — завдяки цьому мітингу, завдяки тому, що побачили так  багато людей, побачили, як це все відбувалося, яка панувала атмосфера. Зрозуміли, що варто збиратися й нагадувати очевидні речі, що Каховка — це Україна, що Херсонщина — це Україна, що ми українці”.

Тоді журналіст висловив у Фейсбуці ідею зібратися й наступного дня, й одразу це почали постити інші, про цю ініціативу дізналися каховчани. Потім, коли росіяни, схопивши Олега, питали про ініціаторів мітингів, вони не могли зрозуміти, що одного (або двох-трьох) ініціаторів не було — їх було багато, що акції протесту відбувалися спонтанно. Просто людям одночасно прийшла в голову ідея зібратися, і вони об’єднувалися для реалізації ініціативи. Не розуміли, що готових сценаріїв і попередньо написаних промов не існувало. Під час другого мітингу лунали дуже потужні виступи багатьох каховчан і каховчанок, але це не заготовки — люди говорили те, що думали.

Помста

Першим серйозним тривожним дзвіночком був наліт росіян на будинок каховської активістки Галини Захарченко, яка виступала на обох мітингах, — їй вдалося тоді врятуватися. Це сталося 8 березня о 5-й ранку — орків, які вдерлися до будинку, усе перевернули догори дригом і викрали якісь речі, встигли зафіксувати камери відеоспостереження.

Після цього в розмовах спливла тема зрадників. На мітингах були люди, які згодом почали співпрацювати з окупантами — вони фотографували учасників мітингу, дуже ретельно придивлялися до присутніх. На другому мітингу хтось запустив дрон і робив фотографії. Олег Батурін вважає, що ці дії були спрямовані на ідентифікацію деяких активістів, щоби привернути до них увагу росіян, що і його затримання було пов’язано не стільки з публікаціями у Фейсбуці, скільки з діями місцевих колаборантів. Журналіст стверджує:

“У них було достатньо підстав бути ображеними й бажати якось помститися мені – за мої публікації, активістам – за мітинги, за їхню позицію, протягом усіх років. Бо багато цих колаборантів у різні часи були помічені в корупційних оборудках або в кримінальних історіях, які мали великий резонанс. У них були всі підстави помститися, показати пальцем. І вони вказували пальцем”.

Театр абсурду та жорстокості

Олега Батуріна викрали 12 березня, відпустили 20-го. Журналіст зізнається, що гадки не має, чому його звільнили — не виключено, за нього хтось заплатив викуп.

Враження від перебування в російському полоні – “анархія, хаос, сюрреалізм, театр абсурду, театр жорстокості”. Бранець очікував хоча б натяк на звинувачення, щоби можна було знайти якусь логіку й спробувати передбачити подальший хід подій. Та з безкінечних допитів, зовсім не схожих на слідчі дії, зрозуміти, що від нього хочуть, не вдалося.

“Всі, хто мене оточував, — згадує Олег, — це просто садисти, це не люди. І що в них було в головах, я уявлення не маю. Хотіли налякати? Так, безумовно, справді було страшно. Вони хотіли якось дати зрозуміти мені, як себе поводити, що треба сидіти тихо, не висовуватися — ну, це я також зчитав. Такі речі, можливо, були головними”.

Відпускаючи на волю, росіяни попередили чоловіка, щоби він чекав на “подальші інструкції”. Та поки він залишався вдома, на зв’язок не виходили — чи то через те, що телефон був вимкнутий, чи то просто руки не доходили. Але журналіст абсолютно переконаний, що за ним прийшли б і вдруге — незалежно від того, припинив би він писати матеріали, чи ні.

Виїзд

Одразу після повернення додому колеги наполягали на негайному виїзді. Зважуватися треба було тут і зараз. Але фізичний і емоційний стан Олега був на межі, до того ж якщо виїжджати, то разом із родиною, про безпеку якої має дбати чоловік. Залишатися далі в Каховці теж було нестерпно: терор зростав кожного дня. Наприкінці березня російські військові заполонили місто — вони були всюди, стояли поруч із будинком журналіста, перевіряли транспорт, людей, викрали 3-4 особи. Лякала й перспектива виїзду — знайомі розповідали страшні речі (наприклад, що в районі Олександрівки морг просто неба, що їдуть ледь не по тілах убитих, що там кожної миті можуть статися обстріли).

“Я не уявляв собі, як це робити, як проїхати ці всі російські блокпости, особливо після того, як побував у полоні, але мене переконали, що варто спробувати,” – розповідає Олег.

28 березня, Херсон. Колона з 8 машин, які мали їхати через Станіслав, Олександрівку та Миколаїв, скоротилася до однієї, люди відмінили або відклали поїздку через страх. На додачу, виїзд через Олександрівку в цей день закрили, але за кілька днів родина Батуріних таки змогла проїхати іншою дорогою. Та безпечною цю вимушену подорож назвати не можна — вони потрапили під обстріл, і кулі прошили одну з машин колони.

“Було дуже страшно, — зізнається Олег. — Пробивало на плач, пробивало на емоції, я їх намагався заспокоїти, казав, що плакати будемо потім, головне – доїхати, а потім уже дамо волю емоціям”.

І вони плакали — плакали, коли побачили перший український блокпост, і це були сльози щастя. Бо лише тоді зрозуміли, що все пережите залишилося вже позаду.

Два різних світи

І хоча Олег Батурін перебуває далеко від рідного дому, зв’язку з каховчанами не втрачає, тож знає, чим живе місто. Він розповідає, що в містах-сусідах Каховці й Новій Каховці люди живуть як у двох різних світах. Так було й у перші тижні вторгнення, так залишається й зараз.

У Новій Каховці російські військові практично з перших днів зайшли в місто, і їх там дуже багато. Люди розповідають приблизно однаково: враження, що на одного місцевого жителя десь 15 російських військових. Вони вже почали фамільярно спілкуватися з місцевими, спокійно ходять на ринок і в магазини, роз’їжджають на дорогих машинах і намагаються жити так, як звикли у себе в Росії: слухати гучну музику в машині, кидати сміття через вікно. Місцеві намагаються пересуватися не центральними вулицями, а через внутрішні квартали, щоби не натрапити на очі окупантів. Малому бізнесу дуже важко — заробіток у 50-100 гривень на день за щастя.

У Каховці росіяни влаштовували “набіги” періодично, аж поки 1 квітня не встановили свою владу в особі самопроголошеного міського голови Павла Філіпчука. Каховчани кажуть: якщо не ходити на масові заходи, які влаштовують орки, не проходити повз Каховську міську раду, лише ходити на ринок за продуктами та жити у своєму квартальчику, то окрім появи російських прапорів начебто нічого й не змінилося.

Про колаборантів

Журналіст вважає, що колаборанів в області багато, але це не критична більшість людей. Свідоцтво тому — проблеми росіян із керівними кадрами з місцевих. Наприклад, з 11 шкіл, які є в Каховській громаді, змогли знайти директорів лише для трьох, “і то це якісь фріки”. А от такі люди, як Філіпчук, як Сальдо для росіян цінні, бо в них є досвід роботи в місцевому самоврядуванні, є розуміння певних процесів, вони мали доступ до документів, знають людей, у них є зв’язки — й окупанти цим користуються.

Щодо морального обличчя колаборантів — тут теж усе ясно.

“Філіпчук дуже підступна людина, якщо одним словом, — стверджує журналіст. — Він крав, брехав, обдурював практично всіх, з ким він тільки мав справу”. За неперевіреною інформацією, каховський гауляйтер отримав громадянство Росії, півроку жив у розкішних апартаментах у Сочі, а перед вторгненням на Херсонщину повернувся додому, до Каховки. Батурін порівнює Філіпчука зі Стремоусовим — за стилем, манерою поведінки, “у них навіть якісь погляди схожі, тільки Стремоусов схиляється до православних традиційних цінностей, а Філіпчук зі східними носився, з ухилом кудись в Індію”.

Такі клоуни, фріки, маргінали, ідіоти, ображені на весь світ люди у владі, яку нав’язують росіяни, Олега Батуріна не дивують, бо нормальні люди не йдуть на співпрацю з окупантами.

“Усе повторюється, — каже журналіст. — Така сама ситуація була в Криму, Донецьку, Луганську, це дуже багато говорить насамперед про самих росіян, на кого вони спираються, і ким вони є самі”. І, звісно, переконаний, що це все просто так для тих колаборантів не закінчиться, та й у Росії їх навряд чи чекатимуть.

Про Херсонщину вголос

“Голос Херсонщини — це не тільки голос тих людей, які залишаються в окупації. — каже Олег Батурін. — Багато людей зараз на вільній українській території, і саме вони можуть бути тими голосами Херсонщини, навіть якщо окупантам вдасться повністю заблокувати зв'язок, обгородити все частоколом, перетворити всі наші села, міста, у якісь гетто, то ми про це мовчати не будемо, і наш голос вони точно не заглушать”.

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини