Бузковий парк: роковини болю та таємниць

Коли вранці 1 березня російські військові увійшли до Бузкового парку Херсона, Сергій Горашко був одним із легкоозброєних українських добровольців, які намагалися їм протистояти. Загарбники на бронетехніці легко дісталися в район Шуменського, відкривши ураганний вогонь. Отаман Херсонської сотні за часів Євромайдану тероборонівець Сергій Горашко з Посад-Покровського – прикривав відхід поранених побратимів із Бузкового парку. Він - останній, хто вийшов із того пекла живим.

На фото – Сергій Горашко, позивний Отаман. Нижче публікуємо його спогади.

Ми не знали, куди їдемо, але знали, що на бій. Чекали  транспорт. Коли він прибув, у наш автобус завантажилося десь з чотири десятки тероборонівців. Кожен мав автомат, чотири магазини,  гранату та коктейль Молотова. А один з хлопців тримав допотопну «Муху» - радянський  ручний протитанковий гранатомет, прийнятий на озброєння понад 50 років тому.

Їхали не довго. Автобус зупинився, пролунала команда висаджуватися і займати позиції. Це було в районі добре знаного херсонцями Бузкового парку. Тільки-тільки роздивилися -  чую голос з характерною російською  вимовою: «Где проводник?! Где проводник?!». Роззирнувся навколо і побачив хлопця на велосипеді з автоматом. Одразу ж кинувся до нього, зупинив. І тут старший за віком  інший тероборонівець наказав мені вертати на позицію, мовляв, сам із ним розбереться. Довелося  йти до своїх командирів: ротного та взводного. Вони рушили вглиб парку, а я зайняв позицію поблизу хлопця з «Мухою», той стояв за деревом трохи попереду і збоку. 

Потім у багатьох інтерв’ю про трагедію в Бузковому парку говорили, мовляв, тоді ми потрапили у засідку. Ні, російські загарбники чатували не на нас, а на провідника, який мав  показувати  їм дорогу. Навіть упевнений, - той велосипедист з автоматом якраз і був провідником. Але, коли  зупинили його,  росіяни нас і виявили. 

У цей час частина  тероборонівців, десь половина, встигла зайняти позицію в  парку. Решта ще висаджувалися з автобуса, коли раптом десь неподалік запустили двигуни ворожі танк і БТР. Танк загрозливо став на перехресті, БТР рушив прямо в  чагарі. Спалахнув вогневий шквал. Стріляли кулемети  з танка   і з бронетранспортера. Кущі бузку заввишки з мене скосило на рівні  пояса. Голову звести неможливо було. А ще два виходи з парку   прострілювалися снайперами. Лишався  один шлях – відходити. Ті, хто був позаду, вже відступили.  Але я навіть не міг звестися під кулями. І тут почав працювати ворожий міномет. Тільки відкотився,  дерево, під яким щойно лежав, впало розщеплене на друзки ворожою міною. Знову поміняв позицію, бо міномет, якщо працює в парі з іншим мінометом, б’є в шаховому порядку. Перебрався  на алейку. Туди почали виповзати наші поранені,  прикривав їх відхід. Мені крикнули, що орки вже на алеї. Знову поміняв позицію, але тут щось лупануло в ребра, глянув – кров, зібрався на силі й теж став відходити, ховаючись у кущах. Але міномет уже взявся обстрілювати саме мій квадрат. І тут у небі задзижчали  два ворожі безпілотники. Один полинув над асфальтівкою, інший  кружляв над парком, вишукував нас і кидав гранати. Петляючи, тікав від нього під кущами, поки дрон не полетів, може, перезаряджатися, а може, тому, що знову почав працювати міномет. 

З парку ніхто більше не виходив, тож зрозумів: залишатися потреби немає. Почав відповзати   до паркана. Встати вже не міг. Спершись на автомат,  як на милицю, ледь переліз невеликий парапет, заховався за парканом. Потім якось дістався під колони колишнього клубу нафтовиків. Біля  сходів  до підвалу побачив ніж, ще далі – наплічник одного з бійців  синього кольору. Гукаю в підвал: «Хлопці! Хлопці».  Тиша. Наче рух якийсь почувся, але ніхто не обізвався.  У мене вже кілька поранень було – осколок під ребром, ногу майже не відчував, рука висіла. Розумію,  далеко не дійду. Але намагаюся рухатися. Бачу, якийсь чоловік махає рукою з-за будинку на вулиці Івана Богуна, кричить: «Ти поранений?» – «Так». – «Давай сюди!» Пришкандибав. По вулиці якраз якась жінка в автівці їхала. Чоловік зупинив  автівку. Каже: «Стій! Не їдь! Там танк стріляє». – «Який танк?!» – «Російський»... 

У голові  тьмарилося. Пам’ятаю, якось заповз в ту автівку, і вона привезла мене до лікарні ім. Тропіних. А там одразу втрапив на операційний стіл. Ледве після операції мене перевели в палату, до лікарні на БТРі приїхали  орки  – шукали поранених. Хірург їх обдурив, сказав, що у моєму відділенні лежать хворі на ковід. Орки завагалися й побоялися перевіряти. Якийсь час я ще був у лікарні, але коли окупанти почали зачищати Херсон, переховувався по чужих будинках та квартирах.

Відтоді минув рік. Але імен багатьох тероборонівців, загиблих у Бузковому парку, досі не встановлено. Більш того, невідомо, скільки  їх там загинуло. За одними відомостями – 18, за іншими – 24. А бійці, які змогли вижити, не можуть довести, що побували в тому пеклі.

За словами Сергія Горашка та з інших свідчень, відомо: у військкоматі тероборонівців зареєстрували й видали зброю офіційно, але всі ті списки знищено, спалено. У батальйоні також було багато новобранців, тобто люди майже не знали один одного. Ротний, взводний, які б могли засвідчити статус та особи бійців й пролити світло на те, що відбувалося – загинули в Бузковому парку. А дехто з працівників СБУ, як каже Сергій Горашко, взагалі заявили йому, що в Бузковому парку були не тероборонівці, а – “звичайні херсонські хлопці”.

За місяці окупації росіяни теж намагалися знищити навіть натяк на ті страшні події. Але херсонці все одно пам’ятають, і будуть пам’ятати. 

Херсон, 1 березня  2023 року. Бузковий парк. Вшанування героїв, полеглих на цьому місці рівно рік тому. 

У Бузковому парку невеликий меморіал вшановує полеглих там добровольців. До кількох дерев прив’язані вінки, на верхівці  табличка з хрестом і маленьким українським прапором. Вони герої.