Подорослішати за годину з Dixie Land: українська документальна стрічка виходить у прокат
Жодного постановочного кадру. Лише життя, яке воно є: діти, які дорослішають, вчителі, які змушені піти, та історія, яка вже зовсім інакша. Близько 7 років Роман Бондарчук із командою створювали фільм Dixie Land.
Прем'єра відбулася на фестивалі Docudays UA в Києві, стрічка здобула приз, як найкращий фільм національного конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю, встигла побувати на фестивалях у Швеції, Німеччині, Сполучених Штатах, в Індії, Франціі, Сербіі, Македонії та інших. Близько 100 відзнятих годин фіксують зміни у житті вчителя та учнів дитячого оркестру в Херсоні під назвою Dixieland. А от однойменний фільм розповідає про це все коротко і влучно.
Вже з 14 вересня фільм вийде в прокат українських кінотеатрів у рамках фестивалю «Docu/Хіт».
А в тих, хто мав змогу побачити прем’єру, є чимало запитань до автора та героїв. Про те, як режисеру та автору фільму Роману Бондарчуку вдалося розгледіти перспективу там, де неможливо скласти сценарій і передбачити події, він розповів Радіо Свобода.
«Діти підземелля»
Сам із Херсона, свої роботи розпочинає як дослідження, часто «маскуючись» під телевізійника, розповідає Роман Бондарчук. Згодом це все перетворюється більше на дружбу, ніж на проект, тоді люди вже звикають до зйомки, розуміють мету і не заперечують проти присутності камери.
Оркестр Dixieland є відомим у Херсоні. Без них не проходило жодне місцеве свято – на різних музикальних інструментах діти грали джаз.
«Вони репетирують в Палаці піонерів у підвалі і щоразу, коли проходиш повз цей підвал, чуєш звуки цих труб. І якось я зайшов і зрозумів, що це прекрасна метафорична локація, де купа м’ятих труб, підлога розфарбована, як шахова дошка з «Аліси в задзеркаллі», і що це взагалі якась паралельна реальність, яку я собі досі не уявляв», – розповідає режисер.
В газетах гурт навіть називали «діти підземелля», згадують учасники. Після прем’єри фільму на фестивалі Docudays UA приміщення підвалу відремонтували.
Вчитель з поля бою
З’явився оркестр у Херсоні завдяки Семену Ривкину. Протягом фільму він переживає за своїх вихованців, спостерігає, як вони дорослішають, а сам він старішає. Ми не будемо розкривати сюжету фільму, лише ті деталі, про які в стрічці не йдеться.
Роман Бондарчук називає долю вчителя дивовижною, розповідає, що під час Другої світової війни Семен Ривкин був сином полка і грав на горні. Після завершення війни він закінчив музикальне училище і прийшов до Палацу піонерів із ідеєю створити гурток для дітей.
«Було дуже багато безпритульних дітей, він їх збирав по вулицях і просто займав цим, щоб вони не вештались, не хуліганили. Це була дуже крута соціальна історія з цим Dixieland. Джаз тоді був символом супер-протесту, але влада закривала очі на те, що це був джаз, адже там безпритульні діти знаходили для себе цікаву справу. Все життя він просидів в цьому підвалі, а його учні розкидані по всьому світу в дуже гарних музичних колективах чи стали викладачами», – згадує історію вчителя Роман Бондарчук.
7 років життя в одній годині: було все і навіть «георгіївські стрічки»
В художніх фільмах для того, або показати дорослішання дітей, треба міняти акторів. У документальній стрічці Dixie Land діти змінюються, як і їхні долі, природньо і наче за чарівних обставин – за одну годину перегляду.
Фільм відкриває не лише історії людських життів, він нагадує про цілий пласт історії, який був витіснений сучасністю. Щороку оркестр Dixieland грає на парадах до Дня перемоги. Кадри з цих парадів рясніють «георгіївськими стрічками», а серед прапорів – засилля блакитних від провладної політичної сили того часу. В сукупності картина повертає до тих років, коли в Україні панувала зовсім інша атмосфера.
«Коли я бачу «георгіївську стрічку», мені її дуже хочеться замалювати. Я навіть серйозно про це весь час думав, але потім зрозумів, що в цьому є певна історична цінність. Їх роздавали в кожному магазині напередодні 9 травня, на касі прямо, вішали дітям на піджачки і, в принципі, особливо ніхто не задумувався, що це за стрічка і символом чого вона стане згодом. Отакі ми були… І багато хто з теперішніх глядачів носив цю стрічку. І що з цим тепер можна зробити?», – пояснює режисер.
В деяких епізодах фільму в глядача створюється враження, ніби він підглядає за життям героїв через напіввідкриті двері. Для цього авторам фільму довелося буквально чергувати, аби відзняти моменти раннього підйому чи тренувань.
«Обличчя сонне лише перші кілька хвилин, як і вся ця пластика, коли він не може знайти свою трубу – ці всі тонкі дрібниці роблять загальну атмосферу. Я пробував багато разів своїм героям казати, що ви могли б це повторити, я не встиг зняти, або пройдіть ще раз, але потім ніколи цього не міг використати, бо воно сильно відрізняється від того, що людина каже спонтанно», – згадує Роман Бондарчук.
«Здивувало, яка я нахабна буваю» – головна героїня після перегляду стрічки
Головні герої фільму так і залишились пов’язані із музикою вже у дорослому житті.
Роман Купріянов, талановитий учень Семена Ривкина, мав бути легким атлетом – так його виховували в родині. Але почув дорогою додому звуки труби і захотів спробувати. Зараз вчиться у Німеччині, а тоді мріяв про новеньку трубу і мужньо витримував інтернатівські будні.
«Рано чи пізно він купить будь-яку трубу, яку захоче, бо навіть на поганій м’ятій мідній трубі він робить такі речі, які багатьом недоступні», – переконаний Роман Бондарчук.
Поліна Тарасенко, мультиінструменталістка, яка зачаровує глядача своїм безпосереднім дитячим шармом, згадує, що саме перший вчитель подарував їй любов до музики. Тепер їй 16 і вона вчиться у Москві, куди її запросили через талант та запропонували безкоштовне навчання.
Фільм Dixie Land для неї став відкриттям і тепер єдиним вмістилищем архівних кадрів її родини, які вони передали колись для монтажу.
«Як вмістити в одну годину 7 років життя? Навіть не уявляю… Вперше побачила себе в дитинстві. На жаль, ми не можемо передивитись оригінали, в нас обікрали квартиру і викрали жорсткі диски та музичні інструменти. Тож все залишилось тепер лише у фільмі», – ділиться з Радіо Свобода Поліна.
Ніколи не думала, що доводиться переживати друзям, зізнається Поліна. Коли товариш Льова робить свій найважчий вибір, не мала й гадки, що він так страждає, додає вона.
«Тут вся правда, як вона є. Коли я дивилася фільм, пам’ятаю, що мене здивувало, яка я нахабна буваю (сміється – ред.). Ніколи про це не замислювалась! Пам’ятаю ту сцену в їдальні, коли я кажу: «Чому ви не з’їли суп, я от вже чотири половинки з’їла!». Це було дуже смішно, не очікувала, що я так на всіх наїду. І наїжджаю досі, мабуть», – дивується Поліна.
А ще дитяча мрія, яку в фільмі Поліна озвучила у вечірній розмові з мамою, почала втілюватися у життя в реальності.
Друзі Поліни пішли слідами справжніх музикантів, а інший товариш вчиться на програміста, але пише власну музику і грає на ударних, розповідає вона.
Оркестр Dixieland працює в Херсоні і зараз. Під іншим керівництвом продовжує жити і розвиватись.
Автори фільму Dixie Land стали спостерігачами чужого життя. Вони не могли втручатися. Лише сподівалися, що події розгорнуться так, як підказують почуття чи як герої вчиняли поза камерою. З іншого боку, всі емоції і драми, які трапляються на їхньому шляху, так само важко переживали і люди по той бік об’єктиву, зізнається режисер.
