"Ми не бачимо сенсу повертатися до Донецька"

За два з половиною роки вимушені переселенці налагодили нове життя і не поспішають їхати до міста, яке продовжують руйнувати бойовики.

Київський міжнародний інститут соціології провів опитування серед переселенців – внутрішньо переміщених осіб на тему: "Чи збираєтеся ви повертатися на колишнє місце проживання, якщо з'явиться така можливість?" З понад півтори тисячі опитаних осіб повернення додому запланували трохи більше третини – 36%. Близько 16% поки що обмірковують варіанти. Решта, майже половина опитаних, заявили, що повертатися не мають наміру. Сайт "Сегодня.ua" поговорив з переселенцями і дізнався, чому колишні донеччани не хочуть жити в рідному місті.

Поїхали з сухими очима

"Я не бачу закінчення цієї дикої, жахливої ситуації, в якій опинився Донецьк та інші окуповані бойовиками "ДНР" міста, – каже нинішня тернополянка Алла Карманчук. – І я, і чоловік щотижня зідзвонюємося з друзями, і вони розповідають нам все як є. Точніше, те, що немає – немає нормальної роботи, нормального життя. Я люблю це місто, але в пріоритеті у мене – щастя і здоров'я моєї родини. У Донецьку цього не вийшло. Тут, в Тернополі, ми з чоловіком знайшли хорошу роботу. Поки що знімаємо квартиру, але плануємо незабаром купити власне житло. Діти закінчують школу, вступатимуть до вузів, заводитимуть родини. Який сенс нам вже колесити по країні?"

Ті, хто не планує повертатися, підтверджують стару тезу "Немає нічого більш постійного, ніж тимчасове". Виїхавши з Донецька, як їм здавалося, тимчасово – перечекати бойові дії – колишні донеччани зрозуміли, що пішов вже третій рік їх "еміграції" і треба продовжувати жити. Їх місто, як і раніше, у владі бойовиків, які не бажають закінчувати воювати.

"У нас немає вже дому. Ми жили на Петрівці. Прилетіли два снаряди – і все. Ми були в цей час на морі, жили там два місяці в евакуації. Повертатися нам стало нікуди і нема чого. Ми люди молоді, нам легко пересуватися по світу, так що ми поїхали назавжди, як то кажуть, з сухими очима. Шкода, звичайно, що саме такою неприємною була причина від'їзду... Зараз живемо в Полтаві, – розповіла Євгенія Шутова. – Читаю в інтернеті часто, що нас вважають зрадниками, які залишили місто, що воює. Я, в свою чергу, вважаю зрадниками тих, хто навесні 2014 просто здав Донецьк натовпу неадекватних і озброєних людей, які швидко перетворили його на нещасне злиденне містечко".

"Сусіди кричали "Ми тебе здамо!"

Вимушені переселенці з жахом спостерігають, як помирає їхнє місто. На тлі повальних злиднів і безробіття нескінченні вервечки якихось свят і маніфестацій виглядають дурним атракціоном.

"Вся ця показовість втомлювала ще в мирний час, а зараз і поготів. Місто, яке приймало Євро-2012, чия футбольна команда виграла Кубок УЄФА, де заводи-гіганти і шахти давали роботу тисячам людей, мав всі шанси стати мегакрутим мегаполісом. І вони займаються грабежем людей, перетворюючи їх на стадо. Донецьк став містом пенсіонерів, які люблять "ДНР", але хочуть отримувати пенсії в Україні. І ці бідняки проте зображують радість на якихось нескінченних мітингах. Я не хочу там жити, маю право вибирати там, де мені комфортно. Плакати над фотографіями Донецька і писати "Це найкраще місто на Землі" я вже не буду. Воно раніше було найпрекраснішим містом для мене, але зараз – ні", – стверджує сьогоднішній житель Дніпра Юрій Шевченко.

Але більшість переселенців не можуть так різко обірвати зв'язки з рідним містом. "Донецьк ще болить", – так кажуть вони, вказуючи на серце. Рідне місто, в якому пройшла значна частина життя, наповнена подіями, не так-то просто витравити з душі.

"Кілька разів я приїжджала назад, твердо маючи намір залишитися незважаючи ні за що. Робота у мене є, вона не вимагає присутності в офісі, тож житиму. Але, чорт забирай, на мене ополчився весь будинок! Я почула на свою адресу стільки гидот і прокльонів, що не витримала. Обзивали і "хунтою", і "бандерівкою", обіцяли зателефонувати "куди слід", тому що я диверсант... Мені довелося зняти квартирку в іншому районі, продати цю, на Калинівці, за копійки – і помчати до Дніпра, намагаючись якомога швидше забути ці крики "Ми тебе здамо!" Не хочу згадувати – боляче, страшно, огидно до сліз", – поділилася своєю історією ще жителька Львова Ангеліна Каменєва.

"Уже мало що пов'язує з рідним містом"

"Я не можу жити на одному патріотизмі. Мені 28 років – треба працювати, жити, подорожувати, думати про родину. На дворі 21-ше століття, нові технології і купа цікавого. На жаль, моє рідне місто поки що відмовилося жити в нинішньому часі, вважаючи за краще з'їжджати кудись до дрімучого середньовіччя. Я вдячний цьому місту за своє дитинство, юність, за освіту – з дипломом фахівця, отриманим в Донецькому національному університеті, мені відразу запропонували роботу в одному з київських вузів, похваливши рівень нашого "універу". Тож будувати життя мені доводиться в іншому місті. Батьки залишилися в Донецьку, але нічого проти мого вибору вони не мали. По телефону розповідають, що в Донецьку все сумно і кінця краю цій війні не видно", – говорить уже киянин Андрій Високий.

"Уже більше двох років минуло й з Донецьком мене мало що пов'язує. Поки у мене там залишилася квартира, яку я безуспішно намагаюся продати на $ 15 тисяч дешевше, ніж вона коштувала до війни, – розповідає вимушена переселенка Ірина Немченко, яка живе в Кропивницькому. – У Донецьку залишилися деякі знайомі, з якими ми зрідка, більше з ввічливості підтримуємо спілкування – вітаємо один одного з днем народження або з якихось ще дат. Більше нічого там не залишилося. Тут у мене нова цілком пристойна робота, є дах над головою і є плани на майбутнє. Просто не бачу сенсу повертатися до Донецька, щоб заново шукати якусь хорошу роботу і кидати все те, чого вдалося досягти за ці два роки".

Окуповане місто перетворилося на гетто

Бояться повертатися донеччани до свого рідного міста. Їх можна зрозуміти – за більш ніж два роки воно занадто змінилося і не в кращий бік.

"Навіть якщо Донецьк знову опиниться під контролем України, навряд чи зможуть викоренити той рівень злочинності, який зараз там процвітає. Тим більше, зараз в Києві я з одним зайнявся невеликим бізнесом і навіть якщо завтра Донецьк повернеться до України, то я не бачу там жодних перспектив. Війна зруйнувала місто, і відновлювати його доведеться дуже довго, – розповідає переселенець Ілля Голоборотько. – Я не сумніваюся, що там ще довго житимуть люди, а ось розвитку я ніякого не бачу. Навіть якщо місто повернеться під українську владу, там залишиться дуже багато людей, які таємно мріятимуть про прихід Росії. Не сумніваюся, що такі просочаться і до місцевої влади і будуть як би зсередини підривати обстановку. А якщо немає впевненості, що там все знову буде стабільно, то і ризикувати не хочеться".

Соціолог Єгор Ігнатьєв пояснює: окуповані території для багатьох донеччан стали своєрідним гетто. "Багато хто з тих, хто покинув місто, знають, наскільки важко навіть приїхати провідати свої квартири. З мирного, безпечного життя людина занурюється до соціуму, який живе за своїми іншими правилами. Величезні черги на блокпостах, рівень життя, що значно впав, високі ціни і постійний страх за свою життя. Це накладає відбиток на емоційний фон і психологічний стан в цілому, – говорить експерт. – Не секрет, що багато донеччан люблять своє місто і сумують за рідними місцями, це нормально. Але бачачи, що відбувається з їхньою домівкою, вони психологічно відчужуються від неї і намагаються якомога сильніше закріпитися на мирних територіях, обрости новими соціальними зв'язками і почати жити практично з нуля. Поступово те життя і ті соціальні зв'язки, які їх пов'язували з окупованими територіями, потихеньку зникають".

Ігнатьєв вважає, що навіть після повернення окупованих територій Донбасу під контроль України переселенці не кинуться назад. "Масове повернення буде тільки в тому випадку, якщо умови життя конкуруватимуть з тим, що переселенці мають зараз. Але хто захоче повертатися туди, де мало платять і є загроза життю? У такому випадку, навіть з приходом української влади регіон відчуватиме кадровий голод фахівців. А якщо підприємства і бізнес не розвиваються, то про який розвиток регіону можна говорити?"