Характер як доля та трохи самоіронії

Усе наше життя зіткане з нерівності. Часом ми боремося з нею, часом пристосовуємося до ситуації, визнаючи в глибині душі, що нам не під силу здолати упередження, що віками розквітали в головах і серцях людей довкола. 

Програма фестивалю Docudays UA «ПОВАЖНА РІВНІСТЬ», немов фігурист – олімпійський чемпіон, катає свою довільну композицію на очах здивованих глядачів, сміливо ступаючи по крихкому льоду проблеми, з якою в Україні якось не прийнято боротися. Ейджизм? Дискримінація за віковим принципом? Ні! Не стикалися – так заведено брехати самим собі.

Хоча, поклавши руку на серце, слід визнати: за дуже рідкими винятками в Україні не поважають жодний вік. Літні люди зазвичай не мають жодної можливості ані для самовираження, ані для життя з мінімальним соціальним та економічним захистом. Нас ніби переконують: у них немає ні мрій, ні прагнень, ні талантів, ні грошей – вони змушені доживати свій вік у злиднях та неприйнятті того, що душа їхня така ж сповнена почуттів та бажання любові й розуміння, як за молодих років.

Люди так званого середнього віку теж повсякчас стикаються зі ставленням, ніби вони вийшли на фініш життєвого забігу. Спробуйте знайти роботу, якщо вам 54 роки, ви сповнені сил та маєте величезний досвід. У десяти випадках з десяти вас чемно вислухають на співбесіді та ніколи не передзвонять.

А молоді люди? Скільки разів на них мають подивитися з майже презирливою посмішкою та сказати щось на кшталт: «Що ви взагалі можете про це знати? У вас зовсім нема досвіду. Попрацюйте поки безкоштовно».

А діти? До них взагалі у нас не заведено ставитися як до людей. Якісь галасливі створіння без власної точки зору та світосприйняття: не сплять, кричать, вимагають уваги. І зрідка батьки ставляться до власних дітей із повагою та розумінням того, що перед нами – особистість, і тільки від нас, дорослих, залежить, що вона читатиме, яку музику слухатиме, які фільми обиратиме, та якими очима буде дивитися на розмаїття навколишнього світу.

Саме тому «Поважна рівність» – одна з найважливіших позаконкурсних програм цьогорічного Docudays UA. Її три фільми розкажуть глядачам, що ейджизм у сучасному світі можна перемогти, на жаль, тільки майже сталевим характером конкретної особистості.

Картина «Ґвендолін» режисерки Рут Казерер оповідає історію жінки, яка знаходить у собі сили та почуття гумору пережити все, що пропонує їй у шістдесятирічному віці доля. Із натхненням та крихтою такої важливої самоіронії Ґвендолін не тільки намагається, незважаючи на важку хворобу, жити повноцінним життям, але й завзято займається важкою атлетикою.

Пристрасть до спорту допомагає героїні залишатися собою. У регулярних тренуваннях Ґвендолін знаходить не тільки шлях до досягнення чемпіонської мети, але й таку необхідну точку опори. Важка атлетика для неї – це зовсім не хоббі, це спосіб дивитися на навколишній світ, не відводячи очей, коли у твоєму житті трапляється, на перший погляд, нездоланна проблема. І власним прикладом Ґвендолін доводить: справжня жага до життя проявляється у вірності нашим мріям, а сили знаходяться в того, хто ніколи не опускає руки.

Стрічка «Майже небеса» авторки Керол Солтер занурює глядача у досить жорсткий світ конкуренції на ринку робочих місць у Китаї. Юна Їн Лін змушена поїхати далеко від дому та працювати у бюро похоронних послуг. Дівчина бачить усю крихкість світу та відчуває швидкоплинність життя. Для сімнадцятирічного зіткнення зі смертю –завжди велике враження. Воно дарує можливість відкрити в собі повагу до часу та вміння сприйняти час як простір, який треба заповнити.

Їн Лін вчиться дбати про покійних та всіма відкритими для себе обрядами роботи з тілом намагається примирити людину з вічністю. А ще у дівчини, яка на власні очі побачила смерть, з’являється непереборне бажання боротися за життя – своє та інших людей.

«Майже небеса» – це не історія про будні похоронного бюро, це оповідь про юну душу, яка віднайшла силу та натхнення у допомозі людям. Насправді, смерть – це найкоротший шлях до життя, до непереборного жадання жити та дивитися на світ із посмішкою та вдячністю за час, який ми можемо просто втратити, а можемо використати з радістю та завзяттям.

Анна Еборн зняла свою «Ліду» з великою повагою до недоліків та недосконалості людської натури. Глядачі фільму бачать, як трагічні сторінки історії ХХ сторіччя стають ілюстраціями до життя кожного з персонажів. Колись в Україні було шведське поселення: тепер на його місці залишився дім для літніх людей. У кожного з них – важка доля та ще важчий характер. Усі вони, як головна героїня Ліда, були колись молодими, прагнули, закохувалися, робили помилки та сподівалися, що їхня сунична галявина завжди даруватиме їм радість. Але з часом спогади приносять все більше болю та розчарувань, бо ти прожив життя і залишився один: ані родини, ані близьких – тільки сердечне поривання до любові та турботи про іншого.

«Заради тебе я можу і не їсти», – говорить Ліда своєму приятелю. Яким би складним не був наш характер, як би не гартувало нас життя, як би егоїстично ми не чинили, у глибині душі, ми завжди хочемо розділити з кимось радість від теплого аромату суниці на нашій галявині.

Ліда, співвітчизниця Інгмара Бергмана, говорить старошведською та легко могла б стати героїнею будь-якого з його фільмів, бо в її житті було достатньо любові, болю та самоти. Але Ліда – головна героїня документальної стрічки. І від того її сумніви, спогади, стриманість, здатність пожартувати – найцінніший доказ того, що характер може залишити людину самотньою, але він же допоможе їй прожити з гідністю будь-які страждання та радість.