У Херсоні є потужна громадська організація, яка працює вже 19 років, це «Громадський центр «Успішна жінка». Раніше її очолювала Олена Микитась, тепер її керівником є Анжела Литвиненко.
Пані Анжела організовує масштабні заходи з протидії торгівлі людьми, булінгу, та сприяє створенню Кризового центру для жінок, які потерпають від домашнього насильства. На її думку, всі ці теми пов’язані між собою: вони досить довгий час замовчувалися, але перебуваючи на периферії уваги, отруювали життя багатьох людей. Анжела Литвиненко не боїться піднімати на рівень суспільного обговорення ці проблеми, та крок за кроком разом з тими, хто підтримує, сприяє очищенню нашого життя від цих «токсичних» проявів.
Як їй вдається щодня себе мотивувати та знаходити у собі наснагу рухатись далі, відповідає відверто:
Думаю, що маю певні лідерські якості і так обставини складаються, що інші теж бачать у мені лідерку. І тому хочу-не хочу, але беру відповідальність на себе. Та не можу сказати, що прагну цього. У своєму власному житті бути головною мені цікаво. Але вести за собою когось - це дуже велика відповідальність. Якщо чесно, іноді це буває вимушено. Зголошуюсь, коли нас об’єднує цікава діяльність, і кожен/кожна також бере відповідальність за якусь ділянку роботи. Круто, коли є можливість працювати в колективі однодумців, людей, орієнтованих на результат.
Анжела Литвиненко каже, що змалечку мала розвинене почуття справедливості, любила читати та цікавилася усім новим. Мабуть, ці якості й сформували її характер:
"Ще в дошкільні роки мені подобалося, коли діти гуртуються, коли разом весело прикольно і кльово. Мені, мабуть, пощастило. Ми зустрічали Новий рік всім під’їздом, у нас був свій дворовий театр, і ми робили концерти для дорослих. Коли прийшла до школи, то була шокована іншими особистостями: думає одне, а говорить інше. Мені було незрозуміло, чому люди так себе зраджують? Я намагалася дізнатися більше про природу людей і так прийшла в психологію", - пригадує вона дитинство
Анжела Литвиненко (зліва) з Оленою Микитась
Але одночасно дівчинка була дуже впертою. Добре вчилася, але могла місяцями прогулювати школу - просиджувала в бібліотеці.
У школі, мабуть, думали, що я хворію, бо не могли додуматися, що я можу прогулювати школу, уроки я робила вчасно. Шкода, що тоді не можна було здати екзамени екстерном.
Після школи Анжела мріяла поїхати поступати до Києва на спеціальність інженерної психології. Але батьки боялися відпускати юну доньку до столиці, наполягали, аби навчалася в Херсоні, на педагогічному. Тоді Анжела взагалі відмовилася від вузу, влаштувалася працювати на бавовняний комбінат. Серед сусідів родини було багато людей, які трудилися на ХБК. Діти там влітку теж підробляли. І Анжела з 12 років працювала там на канікулах мотальницею. А після школи влаштувалася вже прядильницею (ця робота краще оплачувалася).
Майже рік пропрацювала на комбінаті. Але місяці через 3-4 зрозуміла, що маю амбіції, тож поступила в індустріальний інститут. Вчитися легко вдавалося, однаково легко опановувала і гуманітарні дисципліни, і математику, і фізику. Тому важко було визначитися, ким працювати, яку професію обрати. Провчилася 3 курси в індустріальному, а потім, коли вийшла заміж і народила дитину, зрозуміла, що я все ж таки більш «людино-орієнтована».
Після академічної відпустки Анжела Литвиненко перевелася до педагогічного. Спочатку отримала спеціальність вчителя трудового навчання, креслення і малювання, а далі пішла навчатися на стаціонар за спеціальністю «Практичний психолог системи освіти». Але отриманих знань було замало. Тож відвідувала різні психологічні тренінги, семінари, майстер-класи, які були, до речі, не безкоштовні. І нарешті, знайшла роботу, яка їй вже була до душі – консультувати людей на Телефоні довіри нещодавно створеного Центру соціальних служб сім’ї дітей та молоді.
Було дуже цікаво працювати. Ми вчилися в «гуру» телефонного консультування -Бориса Херсонського та Олександра Моховікова, це одесити, які створили перший телефон довіри в Україні. Саме тоді я вперше дізналася, що таке тренінги, рольові ігри. І, до речі, Херсон був одним із небагатьох центрів, де наприкінці 90-тих, майже 3,5 роки, працював цілодобовий Телефон довіри. То був дуже цікавий досвід. Цю роботу я вважаю однією з найкращих, вона дуже вплинула на мою подальшу діяльність.
Але потім пані Анжела вийшла з соціальної сфери і пішла в бізнес, бо фінансування не було стабільним, почались затримки з оплатою праці. А жити без зарплати по декілька місяців було доволі важко. Це і стало причиною того, що команда розпалася, телефон довіри припинив роботу, а люди пішли в різні структури.
У 2001 році зустрілась зі своїми колежанками - співзасновницями «Громадського центру «Успішна жінка». Вони сказали: «Анжело, нам тебе не вистачало, де ти була?» Запросили до себе. А я тоді взагалі не знала, що таке громадські організації. Тому спочатку прийшла в цю організацію як клієнтка. Цікаво було, як вони працюють з протидією домашньому насильству, з протидією торгівлі людьми. Так ходила до них близько півроку. Там були групи взаємодопомоги, група самооборони, навчали, як започаткувати власну справу», вчили комп’ютерній грамотності. І більшість людей, які стояли біля витоків організації «Успішна жінка» зараз теж дуже успішні в інших громадських організаціях, працюють підприємцями, або в органах влади. ГО ХОЦ «Успішна жінка» став гарною базою для багатьох людей і тих, хто працювали, і тих, хто були клієнтками центру.
Коли Анжела Литвиненко вже вступила в організацію - їй вперше запропонували написати проєкт, який потім допомогли і реалізувати. Результатом проєкту стало створення ролер-клубу для дітей, який працював 2 роки. Активістка пригадує:
Донор дав нам можливість купити скейти та ролики для дітей, провести акції з висадження дерев, змагання і перегони на роликах містом. А потім вже на базі Палацу дітей та юнацтва, де я була керівником гуртка, був створений, власне, і Ролер клуб. Я стежила за технікою безпеки, а діти, які вже добре каталися, вчили інших за принципом «рівний рівному».
В «Успішній жінці» було організовано допомогу постраждалим від домашнього насильства, працював Телефон довіри. В громадських організаціях робота оплачується лише, коли є проєкти, і частина діяльності здійснюється на волонтерських засадах. Тому завжди є потреба у волонтерах. При «Успішній жінці» була школа волонтерів, і я навчала одну з команд для «Телефону довіри». Волонтери працювали 4 години на день, але не щодня. Ми намагалися організувати роботу так, щоб люди змінювали один одного, щоб вони не мали великого навантаження, для них проводилися супервізії, аналіз ситуацій, щоб запобігти емоційному вигоранню, позбуватися негативу, що, як побічний ефект, але все ж таки виникає під час такої діяльності.
Люди на телефон довіри зверталися різні. Були такі, яким ні з ким було поговорити, і вони часто телефонували. Чимало людей, які дзвонили, мали проблеми в спілкуванні, не знали, що робити у конфліктах, страждали від насильства в сім’ї або потрапили в біду. Дзвонили люди з психічними захворюваннями, які також не мають кола друзів, і вони теж прагнули бути почутими. Багато підлітків телефонували. Телефонували люди, які втратили документи і не знали до кого звертатися, губилися в державних структурах. І це тривало 5 років за підтримки донора, а потім 5 років безоплатно.
Але найпотужніші проекти Анжели Литвиненко були ще попереду:
У 2005-му році ми створили Транзитно-реінтеграційний Центр. Колись у Херсоні був теплохід «Вікторія». Щотижня він приходив з людьми, яких депортували з Туреччини. Зазвичай, це були громадяни України, Росії, Казахстану та Молдови, які їхали через Херсон, бо в нас була найдешевша переправа зі Стамбулу. Всі вони потребували допомоги. Теплохід міг приходити і вночі і о п’ятої ранку. Ми зустрічали прибулих з теплохода, допомагали тим, хто потребував, з ночівлею, надавали першу необхідну допомогу (медичну, психологічну, юридичну, відновлення документів, якщо потрібно), а потім вже відправляли додому. Цей проект був у співпраці з прикордонною службою і з Управлінням боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми за підтримки Міжнародної організації міграції. Центр був розташований у 2-х трикімнатних квартирах, які об’єднали в єдиний простір. Там ми в орендованому приміщенні за 1 місяць зробили капітальний ремонт. Адреса була засекречена, як зараз і в Кризовому центрі для жінок, які потерпають від домашнього насильства. У нас був контракт з приватною охоронною фірмою, ми мали кнопку тривожного виклику.
Далі пані Анжела пригадує випадок, який її дуже вразив:
Я пам’ятаю вагітну дівчину з Казахстану, яку привезли в Україну за підробними документами. Вдома чоловік її постійно бив і ображав, але вона терпіла заради маленької дитини. Коли, нарешті, вирішила піти від чоловіка, дізналася, що знову вагітна. Пожалілася своїй сусідці – дорослій жінці. А та запропонувала поїхати в Туреччину, заробити грошей, аби було з чим піти від чоловіка. Запропонувала працювати в готелі покоївкою три місяці, доки вагітність не стане помітною. Сусідка перевезла цю жінку за паспортом своєї доньки в Туреччину, а там дівчину здала в бордель.
Коли майбутня матуся зрозуміла, в яку біду потрапила, почала відчайдушно плакати і просити відпустити її, розповідаючи, що вагітна. Сутенери розгубилися, адже через її вагітність вона їм вже не підходила. І поки думали, що з нею робити, її врятував рейд турецької Національної поліції, який наступного дня проводили у готелі. Дівчина якийсь час пробула у в’язниці. На ту пору, якщо людина сама не могла оплатити свій проїзд, її з Туреччини не поспішали видворяти, і нелегальні мігранти могли сидіти місяцями в тюрмі. Але цій дівчині одна жінка з Молдови позичила гроші, аби та змогла покинути Туреччину. Так полонянка опинилася у Херсоні. Наші прикордонники перевірили і відновили її документи, а потім передали за її згоди нам.
Коли я її забрала у наш Центр - Боже, якою вона була щасливою, що потрапила в нормальні умови і опинилася в безпеці! З нею працювали наші психологи, вона подружилася з нами і іншими дівчатами, які в нас перебували на той час. У нас був певний обсяг коштів, щоб купувати продукти - вона готувала свої національні страви. Коли дівчинка відновилась і відпочила, ми допомогли їй повернутися додому. Згодом вона нам написала, що батьки прийняли її назад, а пізніше народила ще одну дитину. А ту жінку, яка її продала правоохоронці не знайшли, бо та відразу втекла з країни.
Однак такі хепі-енди трапляються не так часто, і у практиці громадської активістки є і сумні приклади:
Перша постраждала, яку я побачила, взагалі перебувала невідомо де цілий місяць. В документах була позначка, що жінка виїхала з України, але в Туреччину так і не потрапила, повернулася на теплоході фактично нізвідки. Що їй довелося пережити - важко уявити, вона була у важкому психічному стані, весь час зачинялася, милася, знімала з себе одяг і прала його. Їй була потрібна спеціалізована допомога і ми її організували. Знайшли контакти рідних дівчини і потім за нею приїхали її мама та сестра, повезли додому.
Яким чином Анжела відшукує у собі сили продовжувати свою діяльність, не зважаючи на емоційне вигоряння? Лідерка відверто зізнається, без професійної допомоги не впоралася б:
З нами працюють дуже фахові психологи, психіатри, які допомагають відновитись і, скажімо, гармонізувати власне життя. Тому що, коли багато працюєш з такою кризовою тематикою, з часом настає момент професійного вигорання і ти не хочеш вже нічого. Ти усвідомлюєш, що наражаєш на ризики і небезпеки себе і членів команди, якщо зробиш помилки. Не завжди можуть бути гарні результати, які залежать і від особистих дій постраждалої особи. Ця справа вимагає дуже багато знань, зусиль і емпатії.
Знаєте, мені подобається принцип вовчої зграї. Щоб зберегти свою спільноту, зграя йде за найслабшими. Малеча, поранені та вовки похилого віку йдуть попереду, їх тил захищають сильні особини. Можливо, якби і ми чинили так само і не перетворювалися на піраній, які готові розірвати одне одного, нам було би легше і приємніше йти по життю? Але люди бувають різними і це нормально, це наша даність. Люди агресивні створіння, це треба визнавати. Коли ти це враховуєш, але все одно намагаєшся бути гуманнішим, - це вже на краще.
P.S. Виготовлення цього матеріалу в рамках проекту «Місцева демократія» стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проект USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю Благодійної організації «Фонд милосердя та здоров'я» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.