Лідерка з великим серцем

Думаю, що маю певні лідерські якості і так обставини складаються, що інші теж бачать у мені лідерку. І тому хочу-не хочу, але беру відповідальність на себе. Та не можу сказати, що прагну цього. У своєму власному житті бути головною мені цікаво. Але вести за собою когось -  це дуже велика відповідальність. Якщо чесно, іноді це буває вимушено. Зголошуюсь, коли нас об’єднує цікава діяльність, і кожен/кожна також бере відповідальність за якусь ділянку роботи. Круто,  коли є можливість працювати в колективі однодумців, людей, орієнтованих на результат.

"Ще в дошкільні роки мені подобалося, коли діти гуртуються, коли разом весело прикольно і кльово. Мені, мабуть, пощастило.  Ми зустрічали Новий рік всім під’їздом, у нас був свій дворовий театр, і ми робили концерти для дорослих. Коли прийшла до школи, то була шокована іншими особистостями: думає одне, а говорить інше. Мені було незрозуміло, чому люди так себе зраджують? Я намагалася дізнатися більше про природу людей і так прийшла в психологію", - пригадує вона дитинство

У школі, мабуть, думали, що я хворію, бо не могли додуматися, що я можу прогулювати школу, уроки я робила вчасно. Шкода, що тоді не можна було здати екзамени екстерном.

Майже рік пропрацювала на комбінаті. Але місяці через 3-4 зрозуміла, що маю амбіції, тож поступила в індустріальний інститут. Вчитися легко вдавалося, однаково легко опановувала і гуманітарні дисципліни, і математику, і фізику. Тому важко було визначитися, ким працювати, яку професію обрати. Провчилася 3 курси в індустріальному, а потім, коли вийшла заміж і народила дитину, зрозуміла, що я все ж таки більш «людино-орієнтована».

Було дуже цікаво працювати. Ми вчилися в «гуру» телефонного консультування -Бориса Херсонського та Олександра Моховікова, це одесити, які створили перший телефон довіри в Україні. Саме тоді я вперше дізналася, що таке тренінги, рольові ігри. І, до речі, Херсон був одним із небагатьох центрів, де наприкінці 90-тих, майже 3,5 роки, працював цілодобовий Телефон довіри. То був дуже цікавий досвід. Цю роботу я вважаю однією з найкращих, вона дуже вплинула на мою подальшу діяльність.

У 2001 році зустрілась зі своїми колежанками -  співзасновницями «Громадського центру «Успішна жінка». Вони сказали: «Анжело, нам тебе не вистачало, де ти була?» Запросили до себе. А я тоді взагалі не знала, що таке громадські організації. Тому спочатку прийшла в цю організацію як клієнтка. Цікаво було, як вони працюють з протидією домашньому насильству, з протидією торгівлі людьми. Так ходила до них близько півроку. Там були групи взаємодопомоги, група самооборони, навчали, як започаткувати власну справу», вчили комп’ютерній грамотності. І більшість людей, які стояли біля витоків організації «Успішна жінка» зараз теж дуже успішні в інших громадських організаціях, працюють підприємцями, або в органах влади.  ГО ХОЦ «Успішна жінка» став гарною базою для багатьох людей і тих, хто працювали, і тих, хто були клієнтками центру.

Донор дав нам можливість купити скейти та ролики для дітей, провести акції з висадження дерев, змагання і перегони на роликах містом. А потім вже на базі Палацу дітей та юнацтва, де я була керівником гуртка, був створений, власне, і Ролер клуб. Я стежила за технікою безпеки, а діти, які вже добре каталися, вчили інших за принципом «рівний рівному».

У 2005-му році ми створили Транзитно-реінтеграційний Центр. Колись у Херсоні був теплохід «Вікторія». Щотижня він приходив з людьми, яких депортували з Туреччини.  Зазвичай, це були громадяни України, Росії, Казахстану та Молдови, які їхали через Херсон, бо в нас була найдешевша переправа зі Стамбулу. Всі вони потребували допомоги. Теплохід міг приходити і вночі  і о п’ятої  ранку. Ми зустрічали прибулих з теплохода, допомагали тим, хто потребував, з ночівлею, надавали першу необхідну допомогу (медичну, психологічну, юридичну, відновлення документів, якщо потрібно), а потім вже відправляли додому. Цей проект був у співпраці з прикордонною службою і з Управлінням боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми за підтримки Міжнародної організації міграції.  Центр був розташований у 2-х трикімнатних квартирах, які об’єднали в єдиний простір.  Там  ми в орендованому приміщенні за 1 місяць зробили капітальний ремонт. Адреса була засекречена, як зараз і в Кризовому центрі для жінок, які потерпають від домашнього насильства. У нас був контракт з приватною охоронною фірмою, ми мали кнопку тривожного виклику.

Я пам’ятаю вагітну дівчину з Казахстану, яку привезли в Україну за підробними документами. Вдома чоловік її постійно бив і ображав, але вона терпіла заради маленької дитини. Коли, нарешті, вирішила піти від чоловіка, дізналася, що знову вагітна. Пожалілася своїй сусідці – дорослій жінці. А та запропонувала  поїхати в Туреччину, заробити грошей, аби було з чим піти від чоловіка. Запропонувала працювати в готелі покоївкою три місяці, доки вагітність не стане помітною. Сусідка перевезла цю жінку за паспортом своєї доньки в Туреччину, а там дівчину здала в бордель.

Коли я її забрала у наш Центр - Боже, якою вона була щасливою, що потрапила в нормальні умови і опинилася в безпеці! З нею працювали наші психологи, вона подружилася з нами і іншими дівчатами, які в нас перебували на той час. У нас був певний обсяг коштів, щоб купувати продукти - вона готувала свої національні страви. Коли дівчинка відновилась і відпочила, ми допомогли їй повернутися додому. Згодом вона нам написала, що батьки прийняли її назад, а пізніше народила ще одну дитину. А ту жінку, яка її продала правоохоронці не знайшли, бо та відразу втекла з країни.

Перша постраждала, яку я побачила, взагалі перебувала невідомо де цілий місяць. В документах була позначка, що жінка виїхала з України, але в Туреччину так і не потрапила, повернулася на теплоході фактично нізвідки.  Що їй довелося пережити - важко уявити,  вона була у важкому психічному стані,  весь час зачинялася, милася, знімала з себе одяг і прала його. Їй була потрібна спеціалізована допомога і ми її організували. Знайшли контакти рідних дівчини і потім за нею приїхали її мама та сестра, повезли додому.

З нами працюють дуже фахові психологи, психіатри, які допомагають відновитись і, скажімо, гармонізувати власне життя. Тому що, коли багато працюєш з такою кризовою тематикою, з часом настає момент професійного вигорання і ти не хочеш вже нічого. Ти усвідомлюєш, що  наражаєш на ризики і небезпеки себе і членів команди, якщо зробиш помилки. Не завжди можуть бути гарні результати, які залежать і від особистих дій постраждалої особи. Ця справа вимагає дуже багато знань, зусиль і емпатії.

Знаєте, мені подобається принцип вовчої зграї. Щоб зберегти свою спільноту, зграя йде за найслабшими.  Малеча, поранені та вовки похилого віку йдуть попереду, їх тил захищають сильні особини. Можливо, якби і ми чинили так само і не перетворювалися на піраній, які готові розірвати одне одного, нам було би легше і приємніше йти по життю? Але люди бувають різними і це нормально, це наша даність. Люди агресивні створіння, це треба визнавати. Коли ти це враховуєш, але все одно намагаєшся бути гуманнішим, - це вже на краще.