«Стрибок у свободу»: як Берлінська стіна розділила цілу націю
35 років тому впала Берлінська стіна, що розділяла цілу націю на два табори – демократичний та радянський. Як майже 30 років берлінці жили по обидва боки бетонного муру, зведеного за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року? Кому все ж вдавалося вирватися з «соціалістичного раю» Східного Берліна? Як херсонцям, наслідуючи німців, довелося втікати з окупації після вторгнення РФ.
Поїхали розбиратися!
13 серпня – «неділя колючого дроту»
Ця історія почалася після Другої світової війни. Тоді Німеччину, що зазнала поразки, розділили на «союзну» та «радянську» частини. Наприкінці 40-х – початку 50-х роках обидві частини держави жили однаково сутужно у зруйнованих війною містах та селах. То були наслідки 6-річної війни. Але ситуація змінилася, Західна Німеччина почала швидко відбудовуватися та розвиватися. Завдяки американській допомозі, за сприяння «плану Маршалла», формувалася ринкова економіка. Потім у німецькій пресі такий ріст отримає назву «диво на Рейні».
Водночас у Східній Німеччині становище була діаметрально іншим. Планова економіка, колективізація, високі податки, дефіцит продукції… Це спонукало німців зі Сходу виїжджати до західної частини. Тільки у 1951 році туди емігрувало 165 тисяч східних німців.
Як на це зреагували керівництво Народної республіки Німеччини та очільники Кремля? Взялися за проблеми місцевого населення? Аж ніяк! А звели кордон із колючими дротами, мінами та виставили озброєних прикордонників із собаками. І це спровокувало ще більшу еміграцію. Але згодом, через посилення кордонів, почався її спад.
Єдиним місцем, куди можна було перебратися без особливих проблем, залишався Західний Берлін. Тут не було чітко визначених кордонів. Між східною та західною частиною міста навіть курсувало метро. Берлін став шляхом до Західної Європи. Звідси можна було літаком чи поїздом дістатися до будь-якої країни.
Тодішній керівник НДР Вальтер Ульбріхт називав ці масові втечі зрадою. Зайве казати, що вони спричинили втрату «робочих рук» та величезну «дірку» в бюджеті. Тому влада вирішила «закрити» східний Берлін. 12 серпня 1961 року керівництво держави зустрілося на урядовій дачі. А вже наступного дня берлінці прокинулися та побачили, що західна частина міста оточена парканом заввишки 80 сантиметрів. Для його спорудження вночі зігнали 34 тисячі поліціянтів, солдатів та використали понад сотню кілометрів колючого дроту. Тому 13 серпня берлінці назвали «тижнем колючого дроту». Потім паркан замінили кам’яним муром, а влада НДР наказала розстрілювати на місці будь-якого втікача. Згодом стіну кілька разів перебудовували та змінювали систему охорони. Тут використали все! Земляні рови, понад 300 сторожових веж, сигнальні, бетонні огородження та смуги завдовжки в 14 кілометрів з гострими шипами. На Заході цю споруду назвали «Ганебною стіною».
Цікаво, що першим втікачем зі Східного Берліна була людина, яку поставили охороняти мур і перешкоджати втікачам. Це був 19-річний прикордонник Кондрад Шуманн. 15 серпня 1961 року, в перший день чергування, хлопець перестрибнув через колючий дріт та опинився на території Західного Берліна.
Багато людей намагалися перетнути цей «соціалістичний рубікон». За різними оцінками, за час існування стіни було близько 75 тисяч спроб втеч.
Наймасовіша втеча із «соціалістичного раю»
Жовтень 1964 року. Берлінська стіна. 57 жителів Східного Берліна змогли одночасно втекти. У цьому їм допоміг тунель та західні берлінці. Військові НДР змогли знайти вхід у тунель. Навіть спалахнула перестрілка між втікачами та прикордонниками. Під час неї один із військових випадково застрелив свого колегу. Потім східнонімецька влада «офіційно» оголосила, що він загинув начебто від рук втікачів. Прикордонника назвали героєм. Його ім’ям називали навчальні заклади та вулиці. Правда, після падіння стіни та об’єднання Німеччини цим об'єктам та вулицям повернули старі назви.
Та не завжди з першої спроби вдавалося втекти, як це трапилося з Луцом Шмідтом. У 70-х роках минулого століття він з друзями намагався кілька разів втекти зі Східної Німеччини, але марно. Тому втікачі почали вивчати Берлінську стіну. І знайшли сад в передмісті Берліна – Потсдамі. Він прилягав саме до західної частини міста.
Ось тут вони й вирішили реалізувати свій план у 1977 році. Далі було, як у пригодницькому фільмі. Вночі Луц зі своїм другом вирушили до Потсдама. Це місто розташоване на берегах озер. І молодим людям потрібно було перебратися через одне з них – Юнгфернзе. Так вони могли потрапити до Західного Берліна.
«У суцільній темряві й тиші вони просиділи близько півтори години на верхівках дерев… На другій годині розвідки черговий поліціянт повернувся до вежі. Хлопці спустилися з дерев та попрямували до берега. Вони перетнули дві стіни – металеву й цегляну… Одяг втікачі заховали в кущах на березі, пірнули у воду й почали пливти. У суцільній темряві орієнтиром напрямку для них став маяк на західному березі Берліна…», – написало видання «Bird in flight» зі слів Шмідта.
Пливти довелося молодим людям, хоч був й червень, у доволі прохолодній воді. Через деякий час вони побачили човен. До шостої вечора жителям Західного Берліна було дозволено відпочивати на озері та використовувати човни. Луц із другом вибралися на палубу. До них вийшли дівчина з хлопцем. Вони подумали, що це жителі Західного Берліна, що просто вирішили поплавати. Коли хлопці все пояснили, водій човна одразу «дав по газах».
«Він їхав настільки швидко, що мало не розбив човен, в’їжджаючи в гавань Західного Берліна», – розповів Луц Шмідт виданню «Bird in flight»
У червні 1977 року Луц став одним з 5 тисяч втікачів, яким вдалося вирватися зі Східного Берліна.
«Східноберлінський відголос» під час окупації Херсона
У 2022 році херсонцям довелося також відчути всі жахи виїзду з окупованого Херсона. Звісно, не було бетонного паркану та ровів. Але довелося проїжджати кілька десятків ворожих блок-постів, пережити знущання російських окупантів. І все це, щоб втекти з «раю рузького міра».
Іноді дивні речі рятували херсонців під час втеч з окупації. Так, наприклад, у 2022 році керівника продакшну Медіаплатформи «Вгору» Устина Данчука «врятували» карти Таро.
«Ми їхали, на першій же зупинці водій відкрив багажник, і російський військовий спитав: «А що це в тебе там?». Водій відповідав: «Карти Таро». Так було на кожній зупинці. Окупанти робили паузу і говорили, проїжджай. І так повторювалося два, три, чотири, п'ять разів. Ми потім спитали у водія: «Які карти Таро, що то за маячня?», – розповів Устин.
Виявилося, що в багажнику справді були карти Таро. У Херсоні тоді жінка робила на замовлення карти Таро. А їх чоловік вивозив на підконтрольну Україні територію та розсилав замовникам поштою.
«Отже, коробки карт Таро в багажнику. І російські окупанти відкривали багажник та одразу бачили їх. І одразу тетеріли, бо це було за межами їхнього розуміння… І це, можливо, відвертало їхню увагу від перевірки та обшуків у салоні автомобіля», – додав Устин.
Але все одно у багатьох випадках виїзд з окупації – був дуже небезпечним випробуванням для херсонців. Доводилося по кілька днів стояти під палючим сонцем перед блок-постами, переживати нескінченні перевірки та обшуки. А ще могли й не пропустити або затримати, якщо російським окупантам щось «не подобалося».
Саме таке “радянське минуле” пережили херсонці, яке відчували на собі німці понад 30 років. Віримо у ЗСУ та нашу Перемогу! І незабаром не доведеться більше херсонцям, як й німцям понад 30 років тому, відчувати на собі всі “принади” окупації.
-preview.webp)
