На межі: історії воєнних журналістів, або Важливе на шостому вечорі сторітелінгу у Києві

У Києві пройшов черговий благодійний вечір сторітелінгу “The Tellers Night #6”, організований комунікаційною агенцією The Tellers Agency. На таких зустрічах підіймаються важливі теми, які спікери обговорюють разом із гостями заходу. Замість офіційних виступів і презентацій – особисті історії, жива розмова та обговорення.

Шосту зустріч присвятили темі воєнної журналістики. Захід відбувся у київському коворкінг-просторі Kooperativ. 

• Особистими історіями про пошук героїв репортажів і  досягнення їхньої довіри ділилася головна редакторка "Слідства.ІНФО" Настя Станко. 
• 
  Воєнний фотограф-документаліст Віталій Юрасов розповідав про створення фоторепортажів, які мали вплив на суспільство. 
• 
  Данило Мокрик – журналіст англомовного видання “The Kyiv Independent” та автор YouTube-каналу MokRec – привідкрив таємницю проведення розслідувань воєнних злочинів. 
• 
  Модераторкою заходу стала Дарʼя Трапезнікова – головна редакторка онлайн-видання для медійників «Медіамейкер».

“Ти стаєш наче провідником. Береш читача за руку й проводиш в атмосферу війни…”

Розпочинала вечір Настя Станко. Вона була однією з перших серед журналістів, що їздили до деокупованих міст. Збирала розповіді очевидців подій і ділилася зі своїми читачами побаченим на власні очі. Ось як Настя пояснила роль журналіста воєнного часу, коли модераторка запитала її про зміни сприйняття власної професії за останні 10 років:

Згадувала журналістка й історію, яка вразила її найбільше. У травні 2022 року вони з відеографом "Слідства.ІНФО" знімали репортаж про евакуацію людей у Лимані, що на Донеччині. Одному з поліціянтів, який брав участь в евакуації, передали записку з адресою будинку, де залишався поранений хлопець. Там вже проходила лінія фронту, і вирушати на допомогу було надто небезпечно.
Наважився на це поліціянт Макс, а разом із ним на евакуацію вирушив і відеограф Насті, який фіксував все на камеру. Їм вдалося забрати пораненого й повернутися цілими та неушкодженими. Евакуйованого хлопця відвезли до лікарні у Словʼянську. Тамтешні лікарі сказали, що хлопець до вечора помер би, якби Макс не ризикнув своїм життям заради його порятунку.

Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам більше розповідати історії людей, які живуть і працюють у прифронтовій Херсонщині. 

“Ми травмоване суспільство і, на жаль, поки навіть не усвідомлюємо наскільки”

Продовжив вечір своїми роздумами про події, які відбуваються з суспільством під час, війни київський журналіст Данило Мокрик.

Спеціалізація Данила – журналістські розслідування. Свій шлях в цьому напрямі він починав з антикорупційних розслідувань ще під час співпраці із Bihus.Info. Проте з початком повномасштабного вторгнення відчув потребу розповідати всьому світові про події в Україні, зокрема й про те, що бачить і чує особисто. І доносити це до найменш обізнаної – іноземної аудиторії.

Данило розпочав з того, що переклав свій Twitter (X) на англійську мову й розповідав там про воєнні злочини РФ проти України. За його словами, “волати про воєнні злочини” було потребою не лише журналіста, а й людини. Данило прагнув не просто розповідати про війну, а втілювати в життя проєкт, який міг би мати значний вплив на світову спільноту. З цієї потреби почалася співпраця з українським англомовним медіа “The Kyiv Independent”, а згодом відзняті й змонтовані 2 документальних фільми-розслідування. Один з яких – “Діти, які вже ніколи” – викриває злочини росіян проти українських дітей.

За словами Данила Мокрика, робота журналістів-розслідувачів у сфері воєнних злочинів переважно зосереджена на розпитуванні свідків. Такі розмови іноді даються обом сторонам дуже важко морально. Адже люди змушені прокручувати в памʼяті жахливі події, які їм довелося пережити, можуть не стримувати сліз і навіть кричати. Але, як пояснив Данило, головне не сприймати це на свій рахунок – ані як журналісту, ані як людині – і не брати відповідальність за чужу провину. У підсумку він зазначив:

“Для мене важливо бути корисним і допомагати тим, що я вмію найкраще”

Завершальне слово дісталося воєнному фотографу-документалісту Віталію Юрасову. Свій шлях до професійної фотографії Віталій розпочав з 16 років. До війни співпрацював зі світовими брендами як рекламний фотограф, і був, так би мовити, поза політикою. Але, як він сам каже, все змінило 24 лютого 2022 року.
Перші три місяці війни Віталій волонтерив – перевозив на своєму пікапі людей, гуманітарну допомогу, кров для переливання тощо. Однак прагнув робити більше. І невдовзі за порадою знайомих став робити те, що вміє якнайкраще, – фотографувати. Після активного пошуку контактів, разом з підрозділом ГУР їздив до Херсонщини, і не один раз.

У фоторепортажах Віталія можна побачити отримання військовими бусів чи авто, обличчя наших полонених у момент повернення на рідну землю чи кадри зі звільненого острова Зміїний. Віталій Юрасов – єдиний фотограф, який мав можливість потрапити туди й знімати.

На вечорі він показував гостям фотогалерею з власного телефону, яка добре ілюструє весь контраст теперішнього життя українців – суміш радості та болю. Віталій жартує, що робить фотографії для майбутніх підручників з історії.

На одному фото бригада військових, а на наступному – Віталій веде свого собаку до ветеринара, потім фото з повернення українських військовополонених додому, а за ним – світлини з виставки Віталія у Парижі. За його словами, в рамках виставки було проведено аукціон, який дозволив зібрати чималу суму на потреби ЗСУ.

На завершення – дискусія про етичні питання 

На завершення вечора відбулась активна дискусія спікерів на тему особистих табу у висвітленні воєнних тем. У підсумку, журналісти дійшли згоди в тому, що насамперед вони громадяни, а вже потім журналісти, і мають дотримуватися етичних норм.

Віталій навів як приклад подію, яка відбулася під час його перебування разом із бойовою бригадою. Він став свідком повернення бійця з пораненнями голови, руки й ноги. Але замість того, щоб зробити кілька видовищних знімків для фоторепортажу, він взяв до рук бинти й почав допомагати чим лише міг.

Настя Станко звернула увагу на те, що інколи, отримавши суперечливу інформацію, журналісти опиняються перед важким вибором – розказати правду, яка може нашкодити, або залишити її в архіві до інших часів.

А Данило наголосив, що все ж таки журналіст – це той, хто має говорити правду та неприємні речі владі та суспільству. Адже це потрібно, щоб щось змінювалося на краще.

Розповіді спікерів допомогли гостям краще зрозуміти специфіку непростої й часом ризикованої професії воєнного журналіста. А зрозумівши їхні мотиви,
почати ще більше цінувати людей, завдяки яким ми всі маємо доступ до реально правдивої інформації.

«За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine.
Зміст публікації не обовʼязково збігається з їхньою позицією».