Хуліганська контрпропаганда Устина Данчука, або Як українці б’ють росіян на інформаційному полі
Устин Данчук — режисер, сценарист, автор більше сотні короткометражних, анімаційних, документальних фільмів, телепрограм і арт-проєктів. Його роботи отримували нагороди на українських та міжнародних кінофестивалях. Також він засновник кіношколи та організатор фестивалю «Кіноджем», який збирав навколо себе аматорський кінорух. Устин мав масу проєктів і планів культурного розвитку Херсона — але все це зупинилося 24 лютого 2022 року.
Вибухи скасували всі плани
Вранці, коли почалося вторгнення, Устин Данчук не спав. Побачив інформацію в новинах, відео, як російські війська проходять Чонгар, а потім і сам почув вибухи в Чорнобаївці. Зрозумівши, що всі плани летять під три чорти, повідомив дітям кіношколи, що всі зустрічі, всі заняття скасовуються.
Першим викликом став пошук ліків. Мама Устина ніколи не мала проблем із серцем — вони почалися у перші дні війни. Звичайного корвалолу чи якихось крапель від серця вдома не було, бо ніхто і не думав, що вони можуть знадобитися. В аптеках ліки закінчилися, люди швидко все розмели, довелося шукати по друзях...
Устин каже, що досвід окупації для нього не був дуже екстремальним чи сповненим якихось пригод. Стратегія життя була простою: максимально думати про свою безпеку, сидіти вдома, не висовуватися. Головне, чим займався режисер зі своїми друзями, — робили антиросійські анімаційні фільми.
Ігнат проти Івана
Російська пропаганда викликає в Устина Данчука (і не в одного нього) стійку огиду та лють. Пропагандисти-агресори намагалися пояснити своїм дітям причини вторгнення в Україну за допомогою бридкої анімаційної агітки — мультика, в якому хлопець Микола спочатку дружив з хлопцем Іваном у школі, а потім почав водитися з американцями та європейцями, став поганим, тому Іван мав його провчити та побив.
«Такий огидний пропагандистський ролик створили для російських дітей. Це жесть, це блюзнірство, це насильство над дітьми! Ролик викликав у нас таку лють, такі сильні негативні емоції, що ми просто повинні були зробити на нього пародію» — розповідає режисер.
І зробили. У той же день написали з хлопцями сценарій, який фактично на 70% складався з матюків — мабуть, не лише тому, що митці вважали себе хуліганами від арту, вони просто кипіли від люті, тому і намагалися зробити свою «відповідь» максимально образливою, максимально жорстокою, і це відчувається навіть у назві — «Про Ігната-(слово-в-риму)». Володимир Рейнхарт намалював персонажів, Андрій Польшин зробив анімацію — і мультик виклали у мережу.
Коли ж його запостив відомий український аніматор Микита Лиськов, він став вірусним, мав багато коментарів. «Про Ігната...» репостили навіть чиновники Міністерства культури!
«Не можна порівнювати справжню війну з інформаційною, — каже Устин Данчук. — Але інформаційна теж має значення. І ми завжди вигравали у цьому інформаційному полі — завдяки іронії, гумору, і завдяки тому, що з русні просто знущалися, і їх знищували саме за допомогою цього чорного іронічного елементу».
Мультфільм потрапив на багато українських кінофестивалів, на тижні критиків у Києві його відібрали до п’ятірки номінантів премії «Кіноколо», фрагменти з нього демонструвалися на Суспільному під час нагородження у прямому ефірі. Уявляєте? Устин пишається цим фактом:
«Ми завжди були трохи хуліганами від арту, і приємно було дивитись уривки з мультика, який абсолютно неполіткоректний, на національному телебаченні. Важливо, що він був спрямований на протидію російській пропаганді, висміював їхнє спаплюження фактів і підтримав багатьох людей, яких тригерила пропаганди русні».
До речі, мультфільм «Про Ігната...» повністю створили в окупації — в титрах можна побачити лише псевдоніми, голоси озвучки змінені. Устин не приховує, що якийсь страх був, але команда розраховувала на тупість російської каральної машини, якій не вистачило б розуму, можливостей і бажання шукати тих, хто робить мультики. До речі, це був не єдиний фільм, зроблений в окупації. Фільми анімаційної студії «Муха на дрючку» — то їхніх рук справа.
У тенетах небезпеки
Намагання не контактувати з орками не означало, що їх вдалося уникнути.
«Вони металеві двері відкривають як консервну банку, у них спеціальне обладнання, чик — і двері відчиняються. Вони заходять — і ти не знаєш, за ким вони прийшли».
У під’їзд будинку, де жив Устин, росіяни приходили двічі — двічі вдиралися в одну й ту саму оселю. В перші ж дні, як консервним ножем, відкрили металеві двері. Шукали льотчика, який мав там жити. Він давно чи то здав, чи то продав цю квартиру, там мешкала інша жінка, але в їхньому списку він все ще значився за цією адресою. Окупанти пішли. Але наступного дня прийшли у сусідній під’їзд. Якийсь хлопець став знімати на телефон, як орки заходять у під’їзд — вони забрали цього хлопця, і що з ним сталося, невідомо. Минув десь місяць — і вони знову приходять у той самий під’їзд, в ту саму квартиру льотчика, з тим самим списком...
Після цього повторного «візиту» і з’явилися думки про від’їзд, бо що їм завадить нишпорити далі – по поверхах, по квартирах? До того ж у травні почалися проблеми зі зв’язком, тоді працювати вже не було можливості. Устин так згадує, про що думав у ті дні:
«Коли у наш під’їзд вдруге приїхали орки зі списками когось шукати, то думка була така: коли у цьому списку буду я? Бо я теж громадський активіст. От прийдуть і скажуть: будеш у нас вести курси журналістів на новому каналі «Таврія» для Стрємоусова. Відмовиш їм — розстріляють. Вбили ж пізніше диригента за відмову. Коли це станеться? Це може і не статися, але вірогідність є».
Перебування в Херсоні ставало все небезпечнішим. Тут Устина нічого не тримало, окрім оселі та відчуття батьківщини. Разом з мамою він покинув окуповане місто.
«Я вважаю, це було правильне рішення, — каже Устин. — Думаю, користі від мене, коли я перебував за межами Херсона, було більше. Це арт-проєкти, які я робив, це підтримка людей, які залишилися в окупації, це донати на ЗСУ і все, що можна було робити, це постійні контакти з західними журналістами, щоби розповідати про Херсон — все, що було в моїх силах робити, я робив».
Рятівні карти Таро
Устин виїхав 20 травня, після маже трьох місяців в окупації. Дорогою на вільну Україну автівку постійно зупиняли, відчиняли багажник, і орки кожен раз питали водія, що це в нього там. Після відповіді, що це карти Таро, наставала пауза, потім давали команду проїжджати. І так повторювалося багато разів. Врешті-решт, і пасажири не витримали, спитали водія, що ж насправді у нього в багажнику. Відповідь була така сама: карти Таро. Виявилося, що жіночка в Херсоні виготовляла їх на замовлення, цей чоловік вивозив пакунки цих карт на підконтрольну територію і розсилав замовникам. У нього весь багажник був заповнений коробками з картами Таро, тож коли орки його відкривали, тетеріли, не розуміючи, що це таке, і пропускали далі.
«Це відвертало їх від того, що, можливо, в салоні є ще щось, — каже Устин. — Я, наприклад, віз фотоапарати, віз техніку, і вони жодного разу не обшукали нас, бо щоразу ці карти Таро їх збивали с пантелику. Коли ми приїхали в Запоріжжя, то купили у водія комплект цих карт, бо це наш талісман, який нас, можливо, врятував».
Кінцевим пунктом призначення стала Одеса, тому що тут оселилось багато херсонців, а головне, що близько додому.
Мульт-боротьба з ворогом триває
Устин згадує, перше, що зробив, коли виїхав із Херсона, одразу зв’язався з керівницею Центру культурного розвитку «Тотем» Оленою Афанасьєвою і спитав: що він може зробити. Було багато думок, які проєкти, пов’язані з відео, можна втілити. Олена запропонувала звернути увагу на популярні ролики, де по-новому перемонтували фільми й додавали кумедну озвучку на тему війни, на тему орків.
«Але я ж не можу робити те, що всі інші роблять — я зробив так, як я це роблю. — розповідає про свій проєкт митець. — Є така серія треш-фільмів, яка називається «Атака помідорів-вбивць». Я вирізав з нього класні моменти, перемонтував, простою анімацією додав кавуни замість помідорів, тому що кавуни — то наш символ. Вийшов трейлер до вигаданого фільму «Атака кавунів-месників!» і потім його сиквел «День, коли русня зупинилась» — пародія на «День, коли Земля зупинилась». Тобто я брав ретро-фантастику, дуже наївну і дурнувату, і монтажем та анімацією змінював на наш контекст — чи то живі кавуни на русню полюють, чи то НЛО у вигляді кавунів мститься російським кораблям і солдатам».
Потім Устин попросив свого колегу художника Володимира Рейнхарта, який залишався в окупації, зробити постери до цих фільмів у стилістиці ретро-фантастики 1950-х.
Деяка наївність роликів не завадила їм стати вірусними й популярними онлайн, адже в «кавуновому» контексті вони сприймалися як бажане та неминуче звільнення всієї Херсонщини.
До речі, «Кавуни-месники» Устина встигли помандрувати Україною у складі виставки «Херсон inside/outside», створеної херсонськими митцями «Майстерні Артивізму».
Попри постійні переживання за колег, які залишалися в окупації, команда своєї роботи не припиняла. Та й зараз намагаються створювати вірусну анімацію, яка б у соцмережах підбадьорювала людей.
Побутовий героїзм херсонців
Зараз Устин Данчук співпрацює з медіаплатформою «Вгору» — як коректор, як перекладач, а головне, виданню стали в пригоді навички кінематографіста, тож керівник кіношколи доклав свою професійну руку до фільмів і багатьох відеосюжетів про Херсон, про історію Херсона і південної України, про сучасний Херсон, як тут живуть люди вже після деокупації.
Устин Данчук знімає відкриття виставки «Нескорений Херсон» фотокореспондента Медіаплатформи «Вгору» Олександра Корнякова. Одеса, 31 жовтня 2022 р.
«Це побутовий героїзм, про який дуже мало говориться. Бо є героїзм очевидний, на фронті, а є героїзм, коли ти, наприклад, просто готуєш їжу і везеш її роздати людям, в яких немає на чому приготувати собі гаряче. Коли потім будуть складатися підручники про історію цієї війни, цих тисяч людей, маленьких побутових героїв у великому контексті війни, в них, можливо, не буде. Але це не означає, що їх не треба пам’ятати, про них не треба говорити. Зважаючи на те, що зараз відбувається в Херсоні, коли люди, виходячи з дому, не знають, чи повернуться увечері, чи їх десь ракетою накриє, це особливо важливо. Про цей жах, про тих героїв, які зараз живуть в Херсоні, треба постійно нагадувати. Для мене велика честь працювати над цим проєктом».
Помста «пухлини»
Обстріли Херсона після деокупації міста Устин вважає банальною помстою росіян, які з якогось дива вирішили, що прийшли до нас «навсєгда»:
«Це так вони карають місто за те, що воно не прийняло росіян, відторгнуло їх, як організм відторгнув якусь пухлину. І зараз оця пухлина намагається тобі помститися і зробити щось погане».
І дивується, коли бачить, як люди приймають російську пропаганду за чисту монету і пробують довести, що то ЗСУ гатять по мирному місту, а якщо і визнають російські атаки, то виправдовують дії ворога тим, що стріляють нібито по військових об’єктах.
«Російська пропаганда розповідає, що вони б’ють по армії, по ППО, а ми ж всі знаємо, що це брехня. Всі, хто жив у Херсоні, знають, куди вцілюють ракети, знають, що це дитячі садки, це волонтерські центри, це лікарні, це громадські місця, це місця, де багато людей щодня ходять. Немає там військових об’єктів. І коли ти бачиш, що зранку розбомбили пожежну частину, а увечері вдарили запалювальними зарядами по житловому кварталу, як це можна інтерпретувати інакше, ніж помсту? Знищити місто вони не зможуть. У них немає цієї потуги. Вони його намагаються зробити непридатним для життя в плані того, що людям там неможливо почуватися безпечно».
Найболючішим моментом став обстріл житлового будинку, в якому розташовувалася філія однієї з бібліотек міста. З цією бібліотекою Устин і його команда багато співпрацювали, робили разом культурні проєкти, облаштовували там простір, багато працювали, щоби зробити з цього місця культурний центр для Херсона. Сказати, що все знищено, керівник кіношколи не може, але крім вибитих вікон дуже багато завдано шкоди. Тим, хто виправдовує росіян тим, що вони нібито цілились не у житловий будинок, а у «важливий інфраструктурний об’єкт» поруч (чи то котельню, чи ще щось) Устин Данчук впевнено відповідає:
«Немає поряд інфраструктурних об’єктів взагалі. Вони не били в інфраструктурні об’єкти, вони били по житловому будинку».
Херсон — це дім
В Одесі Устин вже майже рік, але не відчуває себе тут вдома, хоча і каже, що тут йому більш-менш комфортно. Для нього Південна Пальміра стала тимчасовим перевальним пунктом, проміжною ланкою, але не домом, яким був і залишається Херсон. А відчуття дому створюють люди — херсонці. Вони залишаються херсонцями де б не були: на онлайн-зустрічах, чи на виставках в різних містах.
«Ти бачиш, як херсонці збираються, як вони один одного зустрічають, як навіть далеко від Херсона вони залишаються херсонцями. Херсон — це люди. І найбільша моя мрія, щоби повернулася більшість людей, і ми потім разом відбудовували місто».
Устин вважає, попри трагічну історію, відбудеться очищення Херсона, що ми вже здихалися дуже багатьох деструктивних елементів, які гальмували розвиток міста:
«Ми всі чули історію про Арт-хаб, дуже велику роль у знищенні якого зіграв Максимов, директор відеопрокату. Зараз, коли бачимо інформацію, що Максимов виявився одним з колаборантів і втік з Херсона, всі херсонці, хто займався кіно, зітхають з полегшенням, бо він гальмував розвиток культури в місті багато років. І ще багато таких мають зникнути: і Сальдо, і всі ці навіжені хворі люди, які колаборували, які до своєї колаборації робили Херсон не дуже приємним містом. Це надає нам можливості зробити щось нове, класне, відновити наше місто і зробити його кращим».
