Від героя до "проблеми" - один крок

Мені завжди важко ділити радість від того, що на окупованих територіях відбувається щось "заборонене", будь-яка проукраїнська активність.

Бо за кожною такою новиною слідує передчуття помсти, покарання, яке буде болісніше за сам "злочин". І буде неодмінно. Усі так радісно плескають в долоні перед моніторами, що аж майже починаєш вірити. Усі люблять підпільних патріотів. Усі чекають партизанської активності. Усім так важливо знати, що в окупації ще лишаються "свої" люди. Бо на тих, що "не свої", зрозуміло, давно вже поставили хрест.

Але патріотів в окупації люблять лише до того моменту, поки вони щось можуть зробити. А коли ти вскочив у халепу, то перестаєш бути цікавим. Тобі більше не плескатимуть в долоні перед монітором. Тепер ти просто чергова проблема, чиясь чужа, нікому не цікава, надокучлива - проблема. Так може виявитись, що тебе як заручника не будуть намагатись обміняти, не будуть вести переговорів про твоє звільнення. Бо в одну мить з героя і патріота ти перетворюєшся на звичайного "жителя окупованих територій". І з цього моменту твоя доля вже мало кого цікавить.

Бувають такі дні, коли стає безмежно соромно за свою країну, так що огидно роззиратися довкола. Сьогодні саме такий. Нещодавно хтось із колег загадав бажання, щоб коли це все скінчиться, наша країна була такою, аби нам захотілось в ній лишатись. Здається, це буде дуже важке для виконання бажання.

Може, в Луганську нас і було мало, але ми були щирими. І тої щирості геть не знайдеш серед такої кількості видатних патріотів у 800 кілометрах від фронту. Як ви тіки без неї виживаєте?

Завтра ми якось зберемо себе до купи і продовжимо. Але сьогодні за довгий час нестерпно захотілося додому.

Yulia Krasilnykova