Підтримати нас

ШКОЛА №20

Автор статті
12 травня 2023 10:05
3,548
Поширити:

Школа №20 – це 8 років мого життя. Може й не найкращих, бо з четвертого класу почалася така «школа життя», яка, може, й сформувала мій характер. Тоді мене закинули в хуліганській 4-Г через те, що я хотіла вивчати англійську, а інші класи були заповнені. Різне було… Але коли я дивлюся на фотографії згорілої внаслідок обстрілу будівлі, то відчуваю щось на кшталт внутрішнього опіку.

Он бачите зліва внизу двері в білий цокольний поверх? Там були майстерні, де у хлопців проходили труди. Наші дівчачі труди були через двір в окремому будиночку. Всередині будиночок був більше схожий на бабусину квартиру, а не на клас. Добре пам’ятаю літню вчительку трудів. Ми кроїли нічні сорочки – ці знання мені не знадобилися, бо як влізла в брюки – так і ходжу в них, а сплю в піжамі. Ми робили ляльки в національних костюмах до якогось срсрівського свята – не пам’ятаю якого, але пам’ятаю, що зробила ляльку в узбецькому костюмі, і зробила так добре, що мене попросили зробити на виставку ще й інші 14 «республік-сестер». Я відмовилася, хоча ще не знала польське прислів’я «що занадто – то не здраво».

А одного разу ми вчилися робити бутерброди (цікаво, зараз на уроках труда що роблять – сендвічі?). І ті експериментальні бутерброди нам сказали віднести хлопцям – от в той цоколь, у якому вони в майстерні робили що? – правильно: табурети. Дивно, але я пам’ятаю навіть запах того напівпідвалу.

А справа – он по тих сходах, – був вхід до спортзалу. Але він завжди був закритий, і ми ходили через коридор у будівлі. У тому спортзалі я так і не навчилася лазити по канату – це й досі мій страшний сон…

Одного разу, коли школа святкувала якийсь ювілей, всі класи мали намалювати вітальну стінгазету. Вгадайте, хто її малював від "Г" класу... На моїй стінгазеті (вона була величенька) був в усіх деталях намальований фасад будівлі - і більше нічого... Думаю, з тією стінгазетою мене б легко прийняли в архітектурний виш. Але вікон було так багато, що доводилося сидіти ночами, повторюючи одноманітний малюнок. Чесно кажучи, я тоді сильно задовбалася.

Не знаю, навіщо мені ті спогади. Іноді хочеться як професор Дамблдор витягти їх з голови і кинути у вир пам’яті, здихатися, щоб не займали оперативку, не гальмували систему. Але насправді ти не знаєш – може серед цих файлів є щось важливе, якийсь код, без якого твоя система не працюватиме… Напевно так. Бо ж спроба росіян перезавантажити Херсон на російську матрицю не вдалася. Навіть попри те, що найкращих учнів у школі №20 саджали за парту, де сидів САМ(!) Борис Лавреньов – ну посиділа я за тією партою… Парта як парта, Лавреньова потім спробувала почитати – не зайшло… Навіть попри портрет Менделєєва в кабінеті хімії – запам’ятався не він, а повна білява вчителька хімії, яка дивилася на нас як на важкий тягар в своєму житті, але хімію знала добре… Навіть попри навчання на російській мові, яка гуркотить у моїх спогадах голосом вчителя біології: «Рррасмотрім внутрррєнєє стррроєніє ррречного рррака…»

До цих спогадів тепер додався ще один. Школа №20 в Херсоні майже знищена. Кадри пожежі, вогонь у вікнах, «слава богу, люди не постраждали». Так само, як і попередні, цей спогад буде не з приємних. Але це ще одна строчка коду… Того самого, який робить мене мною.

Олена Афанасьєва

Більше новин читайте на нашому телеграм каналі
Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ