Про вільних людей Херсонщини

Несподівано на вулиці міста зустрів людину з лівого берега, яка до цього майже два роки потерпала від окупації. Очам не повірив, думав, що привиділося. Та все ж таки в тендітній виснаженій жінці впізнав свою давню добру знайому. Відчуття радості та здивування змішались у своєрідний коктейль. Радості – від усвідомлення, що людина змогла вирватися з того пекла, бо добре знав, що довелося цій жінці пережити в окупації, враховуючи її позицію і кількість “добрих” односельців навколо. Здивування – від того, що жінка вибрала не дуже безпечне місце для порятунку. Подолати тисячі кілометрів з неволі, пройшовши нескінченні обшуки, допити та приниження на ворожих блокпостах, проїхавши через половину європейської території країни-агресорки, щоб, врешті, опинитися під постійними обстрілами? До речі, по прямій лінії село знайомої та Херсон відділяє менш ніж тридцять кілометрів. Уявляєте? Тридцять кілометрів і тисячі кілометрів, щоб потрапити у рідний, але небезпечний Херсон… Каже: “А мені гріє душу те, що я недалеко від дому. Ближче буде повертатися після Перемоги”.

Це не єдиний випадок, коли мої добрі знайомі з лівого берега, не спокусившись житловими сертифікатами від окупантів, обирають не якийсь там чужий Краснодар, а саме рідний Херсон, хоча й усвідомлюють всю небезпеку. Шляхи виходу у всіх різні, а пункт призначення в багатьох один. Ще одна херсонка каже: “А в Україні немає безпечних місць! Мій сусід кликав мене евакуюватися на західну Україну. Я відмовилася через своїх собак, їх немає на кого залишити, а він поїхав і загинув там від ворожого ракетного удару. На жаль…”

Зараз Херсонцям  дивуються і водночас ними захоплюються у всьому світі.

Херсонці щодня гуляють з собаками побитим містом, працюють, допомагають нужденним – і людям, і тваринам, усувають наслідки прильотів. Одним словом –  живуть. І вірять у Перемогу.

Олександр Андрющенко, 21 січня 2024 року