Про Конституцію, права людини і життя

«Яке конституційне право в Україні найбільше порушується?» - вчора спитав мене журналіст. Я відповів: «Найбільше порушується фундаментальне право власності».

Напевно, навіть багато хто із правозахисників не погодиться зі мною. Особливо зараз, під час війни, коли на першому плані - право на життя, на свободу від насильства і жорстокого поводження.

Але давайте подумаємо. Права власності, право на володіння, користування і розпорядження економічним активом порушується не тільки тоді, коли у вас щось забирають. Воно порушується і тоді, коли вам щось не дають, на що ви маєте право. Коли вас позбавляють доступу до цього активу, щоб ви використовували його для створення робочого місця і виробництва товару або послуги. Коли не створені умови конкурентного середовища і однакові правила для всіх. Коли одним можна, а іншим не можна - коли економічні і політичні відносини регулюються привілеями, а не правом.

Прочитайте статтю 13 Конституції: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону…».

Але ж український народ складається з громадян України. Це випливає і з першого речення преамбули Конституції: «…від імені Українського народу - громадян України всіх національностей…»

Отже, природні ресурси, які знаходяться в межах території України, є спільною власністю всіх громадян України, а відтак кожен з нас є співвласником цих природних ресурсів разом з іншими громадянами, що становлять собою Український народ.

Візьмемо, наприклад, природний газ, який "Укргазвидобуток" качає з надр в Полтавській області. Чи може цей газ бути товаром для продажу громадянам України (Українському народу), оскільки зазначений природний ресурс є нашою власністю, власністю всього Українського народу.

Якщо так, тоді постає питання: чи не порушуються наші права власності, коли природний газ, добутий в Україні, не йде на потреби громадян (побутові потреби), а продається по заниженим цінам бізнесовим структурам, які потім продають нам, громадянам, за ціною імпортованого газу - як товару?

Нагадаю, що Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року прямо передбачає, що національне багатство (у тому числі і природний газ України) використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян. Ця Декларація є фундаментальною основою для Конституції, законів України.

Не менш важливо уважно прочитати статтю 142 Конституції: «Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст…».

А також статтю 143 Конституції: «Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання…»

Отже, згідно ст.142 Конституції, територіальна громада є власником комунальної власності. А ст. 143 наділяє виборні органи місцевого самоврядування лише компетенцією управління власністю громад. При цьому передбачено (у пріоритетному порядку!) і безпосереднє (тобто не через органи влади) управління громадою своїм майном. А органи місцевої влади та їх виконавчий апарат є інститутом управління.

Але відповідно до ч.5 ст.60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи - мають статус повноправного власника, оскільки наділені, повним обсягом правомочностей власника – володінням, користуванням, розпорядженням, що не передбачено Конституцією.

За таких умов припис «від імені та в інтересах територіальних громад» мае таку ж фіктивну юридичну силу, як припис у сталінській Конституції 1936 року: «Статья 6. Земля, ее недра, воды, леса, заводы, фабрики, шахты, рудники….., являются государственной собственностью, то есть всенародным достоянием.».

Це означало, що категорії «державна влада» і «народ», були неправомірно ототожнені, і ця «семантична диверсія» була одним з наріжних каменів сталінської диктатури. Тому що дійсним власником «всенародного достояния» фактично була партійно-господарська номенклатура (М.Джилас, М.Восленський), - клас радянської олігархії, який після 1991 року успішно перевів це «достояние» із політекономічної форми спільної власності цього класу у приватну – це був штучно створений «парниковий ефект» для вирощування пострядянської олігархії.

Таким чином, парадокс є у тому, що норма ч. 5 ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», всупереч Конституції, перетворила органи місцевого самоврядування із управлінця комунальним майном у дійсного власника цього майна – через неправомірне ототожнювання місцевої влади і громади. Ну і «маємо те, що маємо» - «демократичну» диктатуру олігархії, для якої корупція є умовою і способом існування. А Україна на «почесному» місці серед самих корумпованих країн світу з рівнем бідності, притаманним для африканських країн.

Тобто ця правова норма є фактичною санкцією узурпації з боку виборного органу місцевої влади права власності територіальної громади, її економічної влади, фактичного відчуження цього права на користь органів влади.

Сподіваюся, ви розумієте, звідки беруться мільйони і мільярди наших олігархів і чому народ України найбідніший в Європі. І чому слово "дерибан" є візиткою нашої влади.

І ще одне важливе питання. На початку цього тексту я згадав про війну… Так от я стверджую, що якби хоча б тільки ці нагадані тут три статті нашої Конституції були не тільки на папері, а й в житті, то не було б і війни!
Подумайте.

Nikolay Kozyrev