Наші й чужі

Якось зранку в кіоску беру собі каву і, поки вона вариться, відчуваю у себе за спиною чиєсь настирливе пузо.

Так, наче там бовтається великий живий м'яч, якому не терпиться вирватися з-під води, а я йому не даю абощо.

Нарешті пузо таки не витримало і закричало:

— Забирай тую каву і мотай у свою Грузію, бо вже задовбали зовсім!

Я давно звик, що мене приймають за грузина чи турка, за цигана або, як пощастить, за єврея.

Обертаюся, дивлюся зблизька з-під козирка й кажу:

— Чого кричиш? Я — наш.

Він, зараза, вже й сам це бачить, а погляду не одвів. Так ото боксер лякає суперника очима і навпростець гне своєї. Сердито, мат-перемат, і все про те, що ми, всякі грузини, його задовбали.

Може, він колишній мент найгіршої породи, з тих, що й батьку рідному не поступляться. Голова кругла, без шиї, баньки жаб'ячі, нижче пуза — короткі штани до колін. І з місця його не зрушиш, такий собі масивний мішок, під зав'язку натоптаний власною правотою й переконаністю. На людей такий нахрап діє справді переконливо: он тітка, що продає поруч цибулю, усміхнулась мені як іноземцю, мовляв, ну, отакі ми буваємо, що поробиш, не сердьтеся.

Чи то день якийсь такий випав — не мій зовсім? У тому місці, де все це сталося, щось таке, як базар­чик. Там завжди ходять пішки ворони, галки, граки — ціла компанія живих істот, серед яких я почуваюся своїм. А цього разу вони кудись поділися.

І аж до вечора після того — соромно й на душі противно. Ну нащо було казати, що я — наш? Кому — наш? Йому? Ага, зараз. "Всю жизнь мічтала!" — як висловилась колись одна дівчина, таки справді — наша, з якою я хотів подружитися. Ні, краще зоставатися сиротою.

Віталій Жежера