Голоси з України

Давно я працюю на правозахисному фестивалі, але такого не бачила. У далекій острівній Ірландії щороку відбувається Dublin arts and human rights festival. Вони не просто показують кіно, вони танцюють, грають на всіх інструментах, читають поезію і роблять перформанси про права людини. Цьогоріч вони влаштували дискусію "Голоси з України", щоб розпитати культурних менеджерів із країни війни про ефективність культурного опору.

Спочатку мені здалося це якимсь світом казок, тому я вирішила перевірити модераторку Марію і поцікавилась перед дискусією: – Ви будете питати мене, чому українці не сідають за стіл переговорів з росіянами? – Ви ж не будете мене питати, чи лепрекони справді існують? Ми не ставимо тут дурнуватих питань один іншому. – відповіла Марія.

Я видихнула. Але потім ми зайшли в ревіталізовану помпову станцію, де зі стелі звисали важкі залізні гаки, апаратура стояла на деревʼяних коробках, відвідувачі куталися в ліжники, бо з двору у відкриті двері дув осінній океанський бриз з дощем. Направду, я роздивлялася з захопленням на весь цей креатив. Хоча ми так і просиділи в куртках всю дискусію. Але говорили про досвід проведення Docudays UA між повітряними тривогами, зі старлінками, генераторами, бомбосховищем і багато про важливість структурування свідчень війни на платформі Архів війни. По зуму приєднався Alex Malyshenko, який теж розповідав про свої покази під час війни й закінчив тим, що колись він таки проведе фестиваль в Херсоні. А ще окремо треба виділити прекрасну Олесю Борсук, яка теж виступала.

Олеся приїхала по програмі Еразмус, щоб навчитися грати на органі не для оцінки, а для задоволення. І тепер це практикує по церквах двічі на тиждень. Олеся взялася пояснювати, чому цьогоріч потрібно відмовитися від прослуховування "Лускунчика" Чайковського у передріздвяний час. А поставити Леонтовича, Небесного і Скорика й дізнатися про українську музичну традицію. В очі світили ліхтарі, але можна було роздивитися витягнуті обличчя гостей фестивалю. Завершили вечір читанням віршів Вікторії Амеліної та хвилиною мовчання. Вікторія була тут минулого року і всі встигли її полюбити.

Серед слухачів озвалися й українці, кілька з них працює в правозахисті, а кілька в google. Виявляється, у Дубліні якась прямо наша google-діаспора, так їх багато.
Наступного дня мене покликали відкривати фотовиставку про відомих правозахисників та активістів, які змінили свої міста чи оточення. Активістами з України були Digital security lab з їхнім проєктом цифрової безпеки. Однак наша війна виявилася лише однією з історій, а були ще Еквадор, Філіппіни, Йорданія, Конго і багато інших країн зі своїми проблемами. Це звісно мене засмутило, бо війна – це зло, помножене на все зло світу. Тому взявши в руки мікрофон, я почала розповідати останні новини про Запоріжжя і про Херсон, про своїх батьків, в яких тепер немає будинку, але які вперто лишаються в маленькій квартирі, бо дім є дім, а ще у міста мусять бути свої лікарі. На цьому місці гості виставки перестали жувати канапки. А потім почали по черзі мене обіймати й питати, як допомогти Україні. Насправді Ірландія зробила чимало: однією з перших визнало війну Росії проти України геноцидом українського народу, скасувала візи для наших громадян і прийняла стільки біженців, що в країні банально закінчилося житло, а ще запустило програму навчання з розмінування для наших військових.

Але для нас головне – розхитати позицію військового нейтралітету і передачі озброєнь. Тому я попросила: підписуйте петиції, виходьте на демонстрації, переконуйте уряд допомогти нам зі зброєю, щоб зупинити війну в Україні, і не дати їй дістатися смарагдового острова.