Прочитав книгу українського письменника Андрія Кокотюхи "Розбите дзеркало", і досі ходжу під враженням.
До цього надавав перевагу іноземним авторам, вважав, що гарних детективів у нас немає. Але випадково натрапив на цю книгу, вона стала для мене власним відкриттям.
І хоча начебто нічого надзвичайного в романі немає, він протримав мене в напрузі до останнього. "Проковтнув" на одному диханні, не зміг зупинитися читати. Кожного разу, коли вже знаходив відповідь на одне питання, одразу з'являлося інше. Й одночасно було цікаво спостерігати, як розкривається особистість головної героїні, слідкувати за її переживаннями та стосунками зі своїм "Я".
Розгортається ця історія навколо старезного будинку в Чернігові. Він стояв порожнім майже сто років, тож його вирішили знести, а на тому місці побудувати універмаг. Одразу ж містяни розділилися на два табори: одні вважали це гарною ідеєю, інші – наполягали на збереженні архітектурної/історичної спадщини. Прихильники збереження активно розповсюджували легенду, що будинок не можна чіпати, бо він проклятий. Казали: хто зайде туди з лихими намірами і зазирне в дзеркало – демони заберуть його душу й людина помре. І дійсно, тіло молодого юриста, який хотів оформити процедуру знесення будівлі, знайшли перед розбитим дзеркалом з застиглим на обличчі переляком.
Проте головна героїня Лора Кочубей змогла розплутати павутиння інтриг, зради, інших злочинів, і довела - нічого загадкового у цій будівлі немає.
Я "поринув" у роман і, як в реальності, прожив цю історію, захотілося продовження. Викликало цілий водоспад емоцій. Одразу захотілося самому стати детективом, щоб розкривати містичні історії. Адже і в Херсоні багато таємничих, легендарних об’єктів. Та на це хисту, мабуть, такого немає. Наступного дня вже захотілося теж написати детектив. Зізнаюсь, - навіть почав писати. Але зрозумів, що всі мої ідеї «перегукуються» зі вже існуючими. Довелося "закинути" в куток справ, які зроблю потім.
Але книга досі не відпускає.