Якщо купити собі замок... Як працює формат концесії в Україні

За 54 кілометри від Львова розкинулось село Тартаків. Цього літа про нього дізналася вся країна завдяки першому табору-резиденції, який відбувався тут. Та село стало відомим ще задовго до серпня 2020 року.

Уперше Тартаків згадано ще у 1426 році. Історія села, а потім і містечка, яке отримало магдебурзьке право, настільки багата й цікава, що писати про нього можна було б окремий розділ. Але все ж зосередимо увагу лише на його архітектурі, адже саме заради порятунку палацу цього літа й організовували перший табір.

Палац Лянцкоронських у селі Тартаків збудували у XIX столітті на мурах давнішого на 200 років замку Потоцьких.

Сам цісар Франц Йосиф приїжджав туди і купив арабських коней. Нині на розкіш палацу натякають лише рештки ліпнини. Збереглися мури, а даху нема. Усередині палац нагадує джунглі, які власне і розчистили учасники табору.

Плитка на підлозі, як припускають, може бути з фабрики Івана Левинського. Олена Замойська досліджує історію цієї памʼятки. Каже, що інтерʼєр почали руйнувати під час Першої світової війни.

Після Лянцкоронських останньою власницею палацу була Марія Урбанська. У 40-х роках її вивезли до Сибіру, там і губляться її сліди. Згодом будівлю зруйнувала пожежа. «Після великої пожежі в 50-х роках фактично палац залишився без даху, також з оздоби і ліпнини мало що залишилося. Але фактично навіть тих фрагментів, які є, досить багато», ‒ додає Олена Замойська. Усі ці елементи ліпнини, кахель збирали учасники табору, щоб зберегти. Сам табір-резиденцію назвали «Тартаків&Тартак» не випадково, адже одним із його учасників був і соліст гурту «Тартак» Олександр Положинський, а також реставратори, архітектори, художники, історики, юристи, захисники памʼяток із різних міст України.

Фактично, табір організував благодійний фонд «Софос» , за участі БФ «Спадщина.UA».

Результатом табору задоволений і фронтмен «Тартаку», і організатори, адже вдалося не тільки розчистити памʼятку, але й активізувати громаду села, яка до того була доволі пасивною, тепер вона ж загорілася ідеєю врятувати родзинку свого села. Але цього табору не було б, і він, напевне, був би не потрібен, якби у 2010 році держава не передала цей палац у концесію. Адже до передачі в приватну власність бізнесмену, палац виглядав значно краще. І лише через безвідповідальну діяльність бізнесмена почав швидко занепадати.

Концесія – договір про передавання природних багатств, підприємств, інших господарських обʼєктів, що належать державі чи територіальній громаді, в тимчасову експлуатацію іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам.

Угоду на 49 років тоді уклали з приватним інвестором з Волині – ФОП «Новосад». Інвестор зобов'язувався вивести з аварійного стану і ввести в експлуатацію палац як туристично-відпочинковий центр, та так і нічого не зробив. Уродженця сусіднього села Шарпанців, бізнесмена Ігоря Новосада, місцеві мешканці бачили взагалі один раз – приїхав, розказав про грандіозні плани, поїхав. На цьому все. Тож через три роки, у 2013, угоду було анульовано.

Тішить лише те, що це не затягнулося на десятки років, турбує інше: чи усвідомлюють бізнесмени, які хочуть отримати у власність такі от пам'ятки архітектури, наскільки це важка й дороговартісна реставрація, адже вікна пластиком там не закриєш і мозаїку будь-чим не заліпиш, до того ж реставрація і ремонт мають відбуватися під наглядом архітекторів. Та, з іншого боку, концесія – це можливість врятувати такі-от палаци і замки по всій Україні.

Як може бути ще?

У Європі практика концесії архітектурних памʼяток – нормальна річ. Звичайно, там сам об'єкт і права громадян оберігає закон, букви якого чітко дотримуються концесіонери. Взяти в оренду таку памʼятку і не виконати умови договору за кордоном не вийде, за це передбачена ледь не кримінальна відповідальність. Саме тому кожного, хто хоче взяти у приватну власність палац, спершу перевіряють на платоспроможність для утримання такого важливого об'єкта.

Існує хороший приклад концесії. У Чорногорії є острів, який уперше згадано в памʼятках у 1442 році. Цей острів перетворився на невелике рибальське село із фортецею, церквами і кам'яницями, назвали його островом Святого Стефана. Та з часом унікальне поселення почало руйнуватися. В уряду Чорногорії,грошей на порятунок перлини Адріатичного моря не було, тому у 209 влада країни віддала острів в оренду на 30 років
відомій туристичній компанії «Aman Resorts».

Звичайно, в'їзд на територію платний, і кошти за це отримує приватна компанія. Але натомість збережено готельний комплекс, який складається з 80 одноповерхових будинків. Усередині вони перебудовані на розкішні апартаменти з меблями та всіма зручностями, а ззовні залишилися такими ж, якими були сто років тому. І таких історій у світі є десятки, а все завдяки суворій відповідальності за невиконання договору, чого не існує в Україні.

Архітектурні пам'ятки і їх збереження – зона відповідальності держави, але, як свідчить досвід 30 років незалежності, з цим держава практично не справляється, не потягнуть таку важку ношу і місцеві громади, де розташовані такі пам'ятки. Наприклад, у Львові й на Львівщині, де є безліч архітектурних пам'яток, за часів незалежності уряд спромігся співфінансувати відновлення аж одного собору – церкви святого Юра в місті Лева. Хоча, за умовами співпраці з ЮНЕСКО, саме держава мала б дбати про збереження таких пам'яток.

Андрій Салюк, який є головою Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, уже багато років бореться за серйозніше ставлення до таких обʼєктів. На Львівщині практично втрачений замок у Поморянах, який свого часу був відновлений коштом польського короля Яна ІІІ Собеського.

Хоча ще 10 років тому палац був у притомному вигляді, тепер його стіни розтягнули на цеглу, а старовинні кахлі знищили. І так помирає палац за палацом.

«На Львівщині ми маємо приклади передачі по договору концесії двох замків. На жаль, обидва приклади негативні. Якщо проаналізувати ці два випадки, легко виявити, що щоразу відповідальні особи органів влади неналежно підійшли до формування договору концесії. Найважливіше – договір не містив календарного плану виконання концесіонером своїх зобов'язань. Концесіонер обіцяв проводити реставраційні роботи, але не було зазначено коли. Отож, якщо у нас тепер і можуть бути претензії до концесіонера, що він не провадить заходи з реставрації і збереження пам'ятки, то в концесіонера є відповідь, що він не відмовляється ці роботи проводити, просто не зараз, колись пізніше. І так триває вже роками». Пан Салюк теж не вважає сам механізм дієвим і фактично єдиним для збереження культурного надбання. Але не з нинішнім законодавством, яке фактично має стільки прогалин, що недобросовісного концесіонера і до суду ні з чим притягнути.

За словами пана Салюка, договір концесії має бути чітким і зрозумілим. Він повинен містити такі обов'язкові пункти, як доступ відвідувачів (туристів) на територію пам'ятки з метою її огляду, ознайомлення і навіть вивчення; узгодження всіх робіт на пам'ятці з органами охорони культурної спадщини, виконання усіх робіт згідно з чинним українським пам'яткоохоронним законодавством, а також – чіткий план (зокрема календарний) заходів реставрації та збереження пам'ятки. Договір концесії повинен бути чітким щодо умов його розірвання, щоб захистити памʼятку у випадку неналежного ставлення до неї концесіонера і водночас щоб захистити концесіонера від можливих корупційних дій представників органів влади.

Концесія може загрожувати й памʼятці, зокрема через враження концесіонера, що це його приватна власність, і намагання проводити роботи на власний розсуд; через закриття памʼятки для відвідування або використання її у спосіб, який несе небезпеку руйнування всього обʼєкта чи його елементів. Водночас такий спосіб управління має потенційний позитив: можливість залучення небюджетних коштів та інших ресурсів на реставраційні чи ревалоризаційні роботи, використання туристичного потенціалу для розвитку регіону тощо.

У Міністерстві культури України лише розводять руками і зізнаються, що вони навіть не можуть зробити моніторинг у реальному часі технічного стану замків і палаців через відсутність необхідного кадрового й матеріально-технічного ресурсу і обмежений штат центрального органу виконавчої влади, що формує та реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини. Хоча все ж у 2015-2016 рр. Український державний інститут культурної спадщини виконав науково-дослідні роботи «Дослідження фортифікаційних споруд Західної України» та «Науковий супровід формування бази даних по фортифікаційних об'єктах Західної України». Дослідження охоплювало всі найважливіші типи оборонних об'єктів: міські укріплення, замки, фортеці, оборонні монастирі, оборонні храми (церкви, костели, синагоги), а також городища. Основною метою його було здійснення підготовчого етапу робіт з організації програми практичного збереження, використання та популяризації фортифікаційних споруд як провідних об'єктів культурно-освітніх і туристичних заходів. Програма передбачає створення єдиної державної системи охорони, збереження та використання фортифікаційних споруд України із залученням недержавних інвестицій, популяризацію інформації про замки в Україні та за кордоном.

І аби все це надбання зберегти, потрібні кошти. У Мінкульті поки що таких немає, але є розуміння того, що треба доопрацювати, аби віддавати замки в концесію, зокрема йдеться про сам закон , який потребує змін і доповнень деяких його статей для обовʼязкового врахування положень законодавства у сфері охорони культурної спадщини, наприклад, істотних умов концесійного договору.

Але якщо змінити одну букву закону – можна запустити маленьке коліщатко, яке вправно обертатиме весь механізм. Та якщо вправні юристи, які захищатимуть грошовитого й не дуже совісного концесіонера вирішать знайти лазівку в такому законі, то вони її обовʼязково знайдуть. Ми вже розповідали про Тартаківський палац і про те, що концесіонер начебто розірвав угоду і палац знову нікому не належить.

Але в реєстрі концесійних договорів, які є у відкритому доступі на сайті Фонду державного майна, цей об'єкт усе ще зареєстрований, тобто договір залишається чинним. Або процес анулювання дав збій, або комусь так вигідно, і поки комусь так вигідно, а процеси дають збої, зникають замки, палаци, старовинні вілли та костели.

Ще в Мінкульті вважають, що якщо держава не може за всім простежити, у цьому можуть і повинні їй допомогти громадські активісти. І саме така форма співпраці дала свій результат. Наприклад, саме активісти, мистецтвознавці та реставратори повідомили про те, що у вже згаданій церкві на Львівщині планують знищити розписи Сосенка, вони ж забили на сполох і щодо ситуації в Тартакові. Але керівництво церкви не дослухалося до порад мистецтвознавців, а влада на своєму рівні вчасно не відреагувала, тому фактично за два дні громада підняла на вуха весь регіон, хоча, треба визнати, і це було безуспішно. Тож створення громадських організацій, які б спостерігали за памʼятками та фактично захищали їх – зараз чи не єдиний вихід.

Ще один вихід – відновити памʼяткоохоронну вертикаль, яка була знищена в середині 2000 років. Тому в Міністерстві культури повідомляють, що на базі свого штатного розпису і на базі міністерства створили агентство з охорони культурної спадщини. На часі – зміна закону щодо охорони архітектурної спадщини, адже за роки незалежності його стільки разів змінювали під конкретних забудовників, політиків чи депутатів, що тепер там безліч дір, які можуть використовувати недобросовісні концесіонери. Існує навіть думка повернутися до закону 2004 року, який до початку «редагувань» був найбільш продуманим.