З дитинства закоханий у кіно: історія життя херсонського режисера

Якщо ти був дитиною у 90-х, тоді знаєш, що навіть звичайна побутова камера була розкішшю. Не те, щоб ти не міг придбати камеру через нестачу грошей, її просто взагалі неможливо було побачити на магазинній полиці. Відеокамера  була дитячою мрією Устина Данчука...

Устин з дитинства захоплювався кіно. Але вчився у Херсонському державному університеті та отримав диплом вчителя англійської та української мови. Устин пригадує свій перший досвід з кіновиробництва:

— Кожного року в ХДУ влаштовували міжфакультетський кінофестиваль. Кожен факультет повинен був зняти короткометражний фільм. Але відкрию таємницю: насправді ці фільми знімалися не студентами, а місцевими телеканалами. Над короткометражками працювали професійні оператори та монтажери, але й журналісти втручалися в сценарії. Останній фільм нашого факультету був про те, як важливо вчитися, бути розумним. Але потім прийшла жіночка з телебачення й сказала, що найважливіше — кохання. І це докорінно змінило весь сюжет. Я брав участь у цих кінофестивалях чотири рази. Ці фільми є на ютубі, але мені за них дуже соромно, бо вони були дуже сирі та наївні.

Устин, як і більшість хлопців, любив бойовики, екшн та фантастику, але потім подивився 2 фільми (“Бійцівський клуб” реж. Девід Фінчер, за однойменним романом Чака Паланика та “Магнолію” Пола Томаса Андерсона), які повністю змінили його ставлення до кіно. Він зрозумів що буває “інше” кіно — де є багато сенсів, яке не просто розважає глядача, але й спонукає його до відкриттів. Відтоді хлопець почав  дивитися більше артхаусу, авторського кіно, згодом захопився корейськими фільмами.

У середині 2000-х Устин дізнався, що в Херсоні відкривається курс, де вчили кіновиробництву. Усі заняття в “Молодіжному медіаклубі” проводив Максим Афанасьєв. Там давали різні завдання, вчили монтувати, створювати сценарії. Саме тоді, за спогадами Устина, у Центрі молодіжних ініціатив “Тотем” сформувався осередок дуже яскравих, креативних та молодих художників, які працюють з відеоартом. Устин додає:

— Тоді мене запросили менеджером цього проєкту. Бо не всі учасники медіаклубу вчасно виконували завдання. А за умовами подібних проєктів, є та частина, яка повинна бути обов’язково підготовлена вчасно. Я працював над усім, що потрібно було зняти та змонтувати. Тоді ж ми з Володимиром Рагульським та Дмитром Антоновим, які теж відвідували цей курс, заснували “Коаліцію зла” — єдине об’єднання, яке продовжило знімати фільми і через 15 років після свого заснування. Разом ми створили чимало дуже дивного короткого метру, де було багато чорного гумору, іронії та трешу.

Саме тоді Устин зняв “Степ 2028” та “Степ 2039”. Дія обох блокбастерів розгорталася у постапокаліптичному майбутньому. За словами Устина, це був треш, але свідомий треш. Він розповідає:

— “Тотем” тоді також активно знімав кіно. Їх фільми навіть показували поза Україною, а права на серію фільмів “Випадки на дачі” викупили в Польщі. Макс Афанасьєв запустив другий курс “Молодіжного медіаклубу” (ММК-2). Його програма трохи відрізнялася від програми попереднього курсу. Було більше завдань, пов’язаних зі створенням світлин. Взагалі, це був цікавий час — тоді багато хто в Україні знімав ігрове кіно, хоча  переважно воно було низької якості. У людей з’явилося більше можливостей, але не було знань та навичок. І якщо ми знали, що ми знімаємо треш і робили це з гумором, подекуди з чорним гумором, — інші ж знімали треш, але думали, що робили справжнє кіно з серйозним обличчям.

Але, за словами Устина, в якийсь момент оця вся велика тусівка навколо “Тотему” починає розвалюватися на маленькі групи. Устин та його друзі зібрали навколо себе кіношників і стали називатися “Режисер.Орг.” Тоді Устин на ютубі побачив американський проєкт 48-houred film project, тобто фільм за 48 годин. Потім вирішили організувати такий же захід у Херсоні, де учасники повинні були тягнути з капелюха папірець із жанром фільму та за дві доби зняти короткометражку. Тоді ще у рамках фестивалю до Херсона приїздив Олег Сенцов. Він продемонстрував свій повнометражний фільм “Гаммер” та провів артист-ток з глядачами. У той час він ще не був всесвітньо відомим.

"Ми організували спочатку 2 таких кіномарафони з різницею у пів року. А потім трохи змінили формат і зробили “фільм за тиждень”. Але так трапилося, що наше об'єднання почало розвалюватися, атмосфера в команді стала напруженою. Ця сторінка мого життя закінчилася і почалася інша", — ділиться спогадами Устин Данчук.

Перша херсонська Кіношкола

Восени 2015-ого року ми з однодумцями вирішили, що вже настав час за невеликі гроші поділитися нашими навичками та знаннями з іншими. Ми розклеїли по місту оголошення та запустили “Першу херсонську Кіношколу”. Заняття були двічі на тиждень за доволі помірну ціну — 300 грн на місяць, — розповідає Устин 

На перші 2 набори до кіношколи прийшло дуже мало людей, у перший раз — усього четверо. І до кінця курсу ніхто не дійшов. Перші 2 курси, за словами самих же засновників школи, були провальними. “Ми шукали учнів по школах та проводили там безкоштовні майстеркласи. Згодом із музучилища до нас приєдналося дві дівчини, інші були старші за віком. Але ми не встигли розчаруватися, бо влаштували третій набір, і він був масовим. Ми зробили курс для дорослих і окремо курс для дітей. І тоді це вистрілило. Олена Таскаліна ще вела додатково курс акторської майстерності. Андрій Польшин — анімацію. Коли в нас на початку були проблеми з кількістю учнів, ми не відчували гіркоти провалу, бо  реалістично дивилися на речі й розуміли: нам потрібен час, щоб розкрутитися,” — пригадує Устин.

У той таки час з'являється “Кіноджем”.  

Що таке “Кіноджем” і з чим його їдять?

Найперший конкурс “Кіноджему” проходив  у “Мультиплексі”. Як і в попередніх кіномарафонах, учасники “Кіноджему” повинні були розбитися на невеликі групи та витягнути з одного капелюха папірець, на якому написано жанр майбутнього фільму, а з іншого капелюха — папірець з ігровим предметом, який повинен обов’язково з'явитися у фільмі — наприклад, “чайник”. Це робилося, аби хоч якось зорієнтувати учасників, про що знімати та для того, щоб вони не показували якісь свої старі роботи й дійсно зняли стрічку у відведений для цього час. Учасниками фестивалю найчастіше стають учні Кіношколи, колишні “тотемівці”, але трапляються серед конкурсантів люди, які взагалі ніколи нічого не знімали. Переможців обирають самі ж глядачі, які сидять у кінозалі та журі, яке складається з місцевих режисерів та інших діячів сфери мистецтва. У якості нагород — пам’ятні статуетки. З року в рік їх вигляд змінювався. Це були статуетки у формі величезної ягоди чорної порічки, з якої, власне, і варять джем, яблучний недогризок та банка, схожа на кінохлопавку.

Так виглядають деякі нагороди “Кіноджему”

Устин пояснює:”Спочатку ми дарували переможцям різні матеріальні призи — флешки, штативи, не дуже дорогі камери. Але виявилося, що в багатьох конкурсантів усе це і так є, тому вирішили зробити чисто символічні призи на згадку”, — пояснює Устин.

Також Устин та друзі запрошували Георгія Делієва на інший “Кіноджем”, а згодом почали показувати короткометражки, які надсилали автори з різних куточків світу. Це була як окрема частина фестивалю.

“Рівновага” та “Нитки”

Окрім організації кінофестивалю та викладання у кіношколі, Устин продовжує знімати. Останніми його стрічками стали “Рівновага” та “Нитки”. Устин хотів зняти, як він сам каже, “фестивальне” кіно, побудоване на діалогах, з претензією на арт, де є місце символізму та певна філософія. Головну роль грає професійний актор Микола Степаненко. “Рівновагу” надсилали на декілька українських фестивалів, на кінофестивалі “Бруківка” він отримав 3-тє місце, грошовий приз та камінь бруківки як символічну відзнаку.

На знімальному майданчику фільму “Рівновага”.

Також “Рівновага” потрапила на кілька світових фестивалів. Устин додає: 

— Після такого розмовного фільму мені закортіло зняти жанрове кіно. Хоррор. І ми приступили до зйомок фільму “Нитки”. Ця стрічка відрізняється тим, що ми спеціально сконструювали для неї декорації. Дія розгортається на декількох локаціях, і щоб не шукати кожного разу якусь квартиру, яка б підходила за інтер'єром та плануванням,  зробили її самі. Оператор Павло Мамонтов спроєктував кімнату, потім на наше замовлення зварили металевий каркас, а на стіни з фанери наклеїли шпалери. Знімали 9 місяців: довго збирали реквізит, шили костюми, потім головна актриса зламала палець на нозі, і ми не могли відзняти сцени на вулиці, де вона повинна просто ходити в кадрі. І зйомки припинилися на 2 місяці. 

Далі Устин надсилає фільм на кінофестиваль “Бруківка”, там його дуже тепло зустрічає публіка, але журі віддає першість іншій стрічці. Потім “Нитки” взяли участь у ще одному українському фестивалі, аж раптом настав карантин. І несподівано стрічку почали активно брати на зарубіжні фестивалі в США та Європі — на цей час це 12 кінофестивалів. На одному з них фільм навіть переміг.

Кадр з фільму “Нити”

Чому саме хоррори?

Як і багато хто, Устин обожнює жанр хоррор. За його словами, на це є дві причини:

— По-перше, знімати жахливчики — дуже весело. Я отримав чимало задоволення під час зйомок фільму “Нитки”, чого не скажеш про “Рівновагу”. По-друге, хоррор - це дуже метафоричний жанр. Є кіно, розраховане на широку глядацьку аудиторію, де все однозначно, де добро завжди перемагає зло. Є артхаус, де багато різних сенсів, підтекстів, посилань на інші твори мистецтва. А хоррор  десь посередині. Хорори не є занадто інтелектуальними, але в них завжди є метафора, наприклад, фільми про вампірів —  це насправді про зваблення, перевертні — про подвійність людської натури, про те, що в кожній людині живе звір...Тут завжди захована метафора. І це цікаво. Також я в юності читав Стівена Кінга і, звичайно, він вплинув на формування моїх смаків. Згодом я захопився Берроузом, Палаником та іншими, але Кінг був першим, хто надихнув.

Команда “Кіноджему” на фестивалі “Бруківка”. 

Чому Херсон, а не Київ?

— Маючи такий досвід роботи, чому ти все ж залишився в Херсоні, а не подався до столиці в пошуках слави та грошей?

— Знаєш, все ж таки тут я щось значу, а там талановитих людей багато. По-друге, якби у Херсоні колись не почав існувати Центр молодіжних ініціатив “Тотем”, то, скоріше за все, я і багато інших людей не почали б займати кіно, займатися фотографією та мистецтвом. Якби Максим Афанасьєв та Олена вирішили поїхати до Києва, ці всі люди, можливо, так би й не відбулися як митці. Тому я теж не хочу полишати рідне місто, оскільки розумію, що тут я комусь потрібен, тут я набагато корисніший, я можу допомогти простим хлопцям та дівчатам здобути знання та нові вміння, — переконаний режисер.

Фото з архіву “Вгору” та Устина Данчука

Більше новин Херсона читайте у нашому Телеграм-каналі

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...

Схожi новини