Мене домагаються. Історії українських жертв харасменту

Мене домагаються. Історії українських жертв харасменту

На скільки ви почуваєтесь захищеним в Україні? Думаю, це може бути риторичним питанням. Особливо, якщо йдеться про обставини, які в українському суспільстві не прийнято обговорювати. Домагання — це те, про що більшість жінок воліє забути. А коли такі домагання переступають межу, про них навіть не розповідають. Адже зазвичай у всьому звинувачують жертву: «Сама винна, вона його спровокувала, навіщо вдягала таку коротку спідницю, це сутність чоловіків, це нормально, нічого, переживе» 

Домагання — це те, про що більшість жінок воліє забути. А коли такі домагання переступають межу, про них навіть не розповідають. Адже зазвичай у всьому звинувачують жертву: «сама винна, вона його спровокувала, навіщо вдягала таку коротку спідницю, це сутність чоловіків, це нормально, нічого, переживе».

Але домагання бувають різними і не обов'язково повязані із сексуальністю. Домагатися можуть не тільки на вулиці, чи в транспорті, але й на роботі, домагання можуть бути психологічними і фізичними. Це небажані зауваження, жести, міміка або жарти з приводу раси, національності, релігії, статі, віку, інвалідності, сексуальної орієнтації, сімейного стану та інших ознак, які можуть бути підставою для дискримінації; погрози і залякування на основі раси, національності, релігії, статі, інвалідності та ін.; небажані фізичні контакти (поплескування, пощипування тощо). І такі домагання можуть стосуватися не тільки жінок, але й чоловіків. У світі вже давно існує термін, який усе це описує і за яким навіть відкривають кримінальні справи. Термін, який тільки вивчають сьогодні українці.

Харасмент - (від англ. «harassment» — переслідування, домагання) — форма дискримінації, яка означає будь-яку небажану та настирливу фізичну і словесну поведінку, що ображає або принижує людину або порушує недоторканність її приватного життя. Іншими словами, харасмент (переслідування) складається з повторюваних і наполегливих дій стосовно людини, щоб мучити її, знецінювати і підривати її авторитет в очах інших, засмучувати або провокувати реакцію.

Жертви харасменту до суду чи інших інстанцій звертаються вкрай рідко. Це дослідження у країнах, де є правовий контроль. В Україні ж годі й говорити. Більше того, про свій біль потерпілі не люблять розказувати навіть рідним, а тим паче журналістам. Тому заради відвертості наших героїв і аби обмежити їх переслідування, ми змінили їхні імена і не вказуємо, в яких містах вони проживають . Їхні історії дуже різні і стосуються різних моментів та обставин.

У слухавці після звичного привітання я відчуваю напругу. Намагаюсь розрядити ситуацію і розповідаю про наш проект і мету. Після двохвилинного монологу чую благання в тоні Ольги. «Я готова розказати відверто про все, але прошу не відкривати мої ім'я та прізвище і місце праці. Я це переступила і запила водою. НЕ вірю, що ці розповіді щось змінять, адже довести це практично не реально. Але може… Нехай...» Ольга — творча особистість і її робота пов'язана із журналістикою. Її випадок трапився 9 років тому. Фактично у процес харасменту мимоволі були втягнуті всі колеги. Але все по порядку. «Нічого особливого в моїй роботі немає, окрім того, що я контактувала з великою кількістю людей. З деякими доводилося працювати набагато тісніше. І це не йшлося про інтим, а справді про насиченість дня чи самої роботи, адже працювати доводилося і вночі, і далеко від людського ока. І тоді один чоловік, який на цей момент уже був одружений, почав до мене проявляти увагу. Робив він це лише коли ми залишалися наодинці. Спершу це виглядало як невинний флірт. Пізніше почалися дотики. Так, мимоволі, ніби не навмисно. Спершу рук чи обличчя. Мені було ніяково, але воно виглядало так, наче це людина робить не навмисно або просто піклується про мене. Окрім того, бувають же різні люди, деякі дуже тактильні. Перший такий уже відверто тривожний дзвіночок був для мене, коли він допомагав мені діставати з машини речі і провів рукою по сідницях. Я запитала його: «Що це таке», на що отримала відповідь: « Ой, вибач, це не навмисно». А потім його руки опинялися ще не раз, там, де їх не мало бути. Та на цьому не припинилося. Він почав дзвонити так, наче по роботі, потім писати повідомлення теж про роботу, але між цим розпитував мене — де я, що роблю. А одного разу він приїхав під мій будинок, сказав, що проїздив повз, вирішив підібрати і завезти на роботу. Я чомусь далі не хотіла вбачати в цьому небезпеки. У машині він сперся на мої коліна, ніби намагаючись дістати з «бардачка» окуляри.

...він звернув у безлюдне місце і спробував мене зґвалтувати...

Після цього я почала уникати його і на роботі. Додому і до метро ходила в супроводі колег, мене чомусь це тривожило, просила , аби на роботі мене обмежили в контактуванні з ним. А потім трапилося найгірше. У мене була позапланова робота вночі ( журналістика непередбачувана). Я добиралася до місця на таксі, він же ж — своєю автівкою. Робота затягувалася і, фактично, ми закінчили нашу працю далеко за північ. І найгірше, що мені треба було повернутися на роботу. І йому, відповідно, теж. Хотіла викликати таксі, та він сказав, що це по-дурному - їхати в одне місце різними автівками.

Сідала в машину, а руки від страху викручувало. У машині він мовчав. Було враження, що він сам із собою бореться. А тоді він звернув у безлюдне місце і спробував мене зґвалтувати. Йому це не вдалося, але я в подертому одязі і з розбитою губою вискочила з машини. Навіть не знаю, як я це тоді зробила і вибігла на проспект. І так бігла по освітленій вулиці, поки стало сил. Чесно, я навіть не пам'ятаю, як добралася додому.» На цьому історія Ольги не закінчилася. Вона не пішла у поліцію, не написала заяви. Зранку загримувалася і пішла на роботу. Розказала смішну історію, як упала і яка вона незграба. Уникала чоловіків та й взагалі всіх. А за тиждень зауважила, що всі почали перешіптуватися, колеги замовкали, коли вона проходила повз. Ольга ловила дуже часто осудливі погляди на собі, а пізніше під час розмов співробітники почали вставляти ремарки двозначні, які призначалися ій — «розпусниця», «ну так, не всі знають, де гальма».

Ольга за три місяці звільнилася. А потім дізналась, що кривдник упродовж місяця розповсюджував брудні плітки, хвалився «досягненнями» серед чоловіків, а жінкам розказував, що Ольга фактично вішається на шию і ледь не роздягається в його присутності. Історія Ольги, напевно, не поодинока, і, як запевняє жінка, вона швидше за все була не єдиною жертвою цього чоловіка. Втім, ніхто, і вона в тому числі, так і не поскаржився на нього. Та й зрозуміло чого. Якщо піти до поліції, то з доказів — лише розбита губа і подертий одяг. Але жодного свідка. Якщо розказати роботодавцю, то щонайбільше можна сподіватись на звільнення кривдника і, до речі, самої ж жертви.

...

Здебільшого сексуальні домагання на роботі відбуваються між керівником і підлеглим; трохи менше випадків серед колег. Напевно, всі пам'ятають про імпічмент американського президента Біла Клінтона і його історію з Монікою Левінські. А чи ви пам'ятаєте реакцію пострадянських країн? Ні? Так от, вони стали на захист Клінтона. Задавалося б, усе мало бути навпаки, але менталітет самих же ж українців швидше знайде виправдання такій ситуації, аніж буде «заглядати під ковдру» й відверто визнавати, що сексуальні домагання і ті, хто це чинить — реальні люди. І що винні не жертви, а їхні кривдники. А зовсім нещодавно в США розгорівся черговий скандал з не менш відомими особистостями. Після публікації в The New York Times з десяток голлівудських зірок зізналися у домаганнях, яких зазнавали від відомого продюсера Харві Вайнштейна. Жінки розповідали, що за хороші ролі або взагалі за участь у стрічці вони з ним проходили кастинг у ліжку. Про це тоді розповіли Гвінет Пелтроу, Анджеліна Джолі та Ешлі Джад. Загалом понад 80 жінок звинуватили його в харасменті. Нещодавно 67-річного Вайнштейна засудили до 23 років позбавлення волі.

Зізнання голлівудських зірок підняли іншу хвилю звинувачень, які стосувалися інших зірок. Деякі були наклепом, інші — справжні. І навіть те, що більшість з випадків трапилися 10-15 років тому, цих людей притягли до відповідальності. У нас про таке можна лише мріяти. Мало того, в Україні роботодавці часто не знають, що відбувається з їхніми колегами.

Софія Папірник, засновниця компанії HR studio, рекрутерка з 5 річним досвідом, випускниця Львівської бізнес-школи, за освітою — соціальний психолог

Професійна рекрутерка Софія Папірник розповідає, що кожного дня працевлаштовує десятки людей. В Україні з харасментом майже не стикалася, адже тут про таке не люблять розповідати. А от працевлаштовані за кордоном дуже часто скаржаться на переслідування і домагання різного типу. «Ми працевлаштовуємо людей у великі фірми, не робітниками, а офісними працівниками чи рівня менеджерів. І це дуже дивно потім чути від них, що все класно, але...Ось це «але» — це утиски людей за їхню мову, походження, віросповідання. Банально навіть за вибір того, хто що читає. І такі історії, на жаль, трапляються із кожним п'ятим нами працевлаштованим», — розповідає Софія.

Ці випадки, про які говорить рекрутерка, стосуються країн Євросоюзу, але найчастіше стаються у Польщі, Хорватії, Угорщині та Італії. Чи можливо убезпечити себе від харасменту на роботі? Ну, принаймні, від психологічного і такого, що стосується ланки «керівник–підлеглий». І чи існують договори, де таке прописують? Софія Папірник каже, що такого не зустрічала, і що в Україні все регулює трудовий кодекс та законодавство нашої держави. Це максимум. За ці 5 років, розповідає жінка, наше суспільство в трудовій сфері змінилося, і змінилося на краще. Хоча маленькими кроками.

«П'ять років тому, коли ми ще тільки починали, було НОРМАЛЬНИМ написати в описі кандидатів на вакансію, що вони шукають лише дівчаток приємної зовнішності, а інколи навіть могли вказувати колір волосся. Або прописували, щоб люди за 50 не дзвонили. Чи, наприклад, не хотіли брати жінок до 35, бо вони потенційні матері. Тепер мені такі вимоги не зустрічаються. Люди почали дбати про інших і це приємно. Вражають деякі клієнти, які просять, наприклад, поставити в пріоритет людей з інвалідністю або ж людей пенсійного віку. І це дуже круто», — розповідає Софія Папірник.

Звичайно, харасмент — явище розповсюджене. І багато хто намагається уникнути цього звільнившись з роботи. Хтось вважає таке рішенням проявом слабкості, інші вважають, що краще створити резервацію для «таких людей, які принижують і домагаються інших», тому звільнення - єдине хороше рішення, допоки держава на рівні законів не почне захищати своїх громадян.

«Хочеш війни? Буде війна!»

Наша інша історія — це яскравий приклад психологічного харасменту. І є зовсім свіжою, адже відбувається просто зараз.

Катерина уже четвертий десяток працює на одному місці — заступником керівника цього мережевого відділення. Зі слів родичів і друзів, любить свою роботу і виконує її якнайкраще. Втім, уже кілька місяців потерпає від цькувань людини, яка є менеджером цілої мережі. «Він вкотре вимагає від мене написати заяву на звільнення. Мовляв, мої знання та досвід не відповідають займаній посаді заступника начальника відділення. Усі 39 років відповідали, а зараз ні.» Тобто, звільнити за невиконання обов'язків не може, адже людина виконує роботу добре, скарг на її працю немає. Але менеджерові, з невідомих причин, а можливо й відомих, наприклад, хочеться когось «пристроїти», і він вдається до психологічного харасменту.

«Нещодавно між нами відбулася чергова перепалка і я навідріз відмовилася писати заяву на звільнення. Чому я це маю робити? Є якісь скарги на мою роботу? Покажіть. І тоді він мені заявив: «Хочеш війни? Буде війна!». Відтоді посадовець звертається до жінки лише на «ти», хоча вона від нього старша на 16 років. При кожній нагоді виказує зверхність, вживає нецензурні слова до неї. За словами Катерини, не раз кидав такі фрази в присутності інших як «її місце касиром в туалеті працювати», «вона на базарі має працювати», а в очі говорив: «У тебе дурна голова і брехливі очі». Звичайно, такі цькування принижують гідність людини.

Щонайбільше — можна поскаржитися вищому керівництву, але як таке довести, коли решта участі у цьому брати не хочуть? Чому до нашого законодавства досі не внесли корективи стосовно таких ось домагань і переслідувань. Адже світова практика доводить, що це явище дуже розповсюджене. Від харасменту потерпали працівники у таких потужних компаніях як Google та Uber. І нам це відомо лише тому, що історії, пов'язані з цими гіганстькими корпораціями, мали сексуальне забарвлення. А коли образи словесні або знущання ментальні – який суд має захисти? В Україні діє закон про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. І там є багато гарних зауважень, що таке харасмент і що можна розглядати як цькування. Але скільки жертв звернулися до поліції? І скільки справ було доведено до суду?

 

Сексуальні домагання - дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування;

насильство за ознакою статі - діяння, спрямовані проти осіб через їхню стать, або поширені в суспільстві звичаї чи традиції (стереотипні уявлення про соціальні функції (становище, обов'язки тощо) жінок і чоловіків), або діяння, що стосуються здебільшого осіб певної статі чи зачіпають їх непропорційно, які завдають фізичної, сексуальної, психологічної або економічної шкоди чи страждань, включно із погрозами таких дій, у публічному або приватному житті.

Олег Мицик, з 1996 працював у військовій прокуратурі, з 2006 розпочав адвокатську кар'єру. У 2013 р. заснував Адвокатське об'єднання «Мицик і Партнери»

Олег Мицик за час своєї адвокатської практики бачив різні справи, які стосувалися сексуальних знущань чи зґвалтувань. Втім, каже, це дуже хитка поверхня в правовому українському просторі, не говорячи про харасмент. І наводить приклад: «Ну, уявіть, є людина, вона носить окуляри. І з неї в колективі постійно насміхаються. А двоє якихось кремезних чоловіків ще й прикладаються. Ну, як прикладаються, б'ють в потилицю — так наче жарт, аби окуляри впали. Але синця немає. Так от, статистика каже: вироків є значно більше в справах, де є синець, ніж там, де його нема. Розумієте, ці люди стали жертвою, але через прогалини в законі і через нашу ментальність це нереально довести».

До 2012 року такі випадки були справами приватного обвинувачення і за наявності певних доказів адвокат міг звернутися до суду. Натомість, зараз є своєрідний фільтр з боку правоохоронців: якщо прокурор не висуне підозри, то така справа взагалі ніколи не потрапить до суду.

Ще менше вироків за іншою статтею ККУ – 161-ою, де йдеться про порушення рівноправності громадян залежно від їх расової та національної приналежності, релігійних переконань чи інвалідності. Ці жертви теж не поспішають скаржитися поліції. У державному реєстрі судових рішень за останні 5 років на Львівщині таких вироків усього лише 22.

Є ще одна стаття в кримінальному кодексі України – 154-а, де йдеться про змушування (примусово) до статевого зв'язку. Це фактично і є перефразоване значення харасменту, і, за версією адвокатів, ми могли б розглядати такі справи в Україні, посилаючись на цю статтю. Та уявіть, від часу існування реєстру судових рішень немає ЖОДНОГО вироку за статтею 154 ККУ. Саме так, українські жертви харасменту воліють мовчати, аби уникнути осуду суспільства, а саме осуду найближчих, які б мали їх підтримати, а не цькувати ще більше на кшталт: «нащо ти соромиш нашу родину, нащо ти то всьому світу розказуєш» чи ще гірше «ти точно його провокувала і ти цього сама хотіла». Саме тому ніхто не поспішає скаржитися і кривдники про це знають, їм це на руку.

«Один у школі чоловік…»

Усі історії наших героїв непрості і дуже неприємні. Але ця історія — це, радше, зламані дитячі стереотипи про вчителів. Адже вчитель — це еталон, він завжди правий, завжди є прикладом, а насправді — така ж людина, як і решта.

І наша наступна історія це вкотре доводить. Іван закінчив історичний факультет. Допоки вчився в аспірантурі, підробляв у забігайлівках великого міста, мав різні підробітки. Після навчання з мегаполісом не склалося, йому довелося на певний час повернутися у своє рідне містечко, де трохи менше 50 тисяч мешканців. І, аби не сидіти вдома, пішов учителем в одну зі шкіл. У цій містечковій школі 85% колективу – жінки. Різного віку — і ті, які за кілька років підуть на пенсію, і ті, що тільки закінчили університет. Але здебільшого середній вік — 30-40 років. Іванові на той момент було 26, неодружений, місцевий. «Я ось вам розповідаю, і досі не вірю, що я це комусь розказую. Мої батьки досі вважають, що я просто мав піти до директорки, ДИРЕКТОРКИ, яка теж жінка, і поскаржитися. А що я міг тоді сказати? Що пристають вчительки? Ну ось бачите, це навіть у вас викликає усмішку. І так усі сприймали. Допоки це не дійшло до абсурду!»

Усе почалося з того, що колектив сприймав Івана як хлопчика. Одна частина жіночого колективу намагалася опікуватися ним. Так по-материнськи. Інша сватала періодично до своїх племінниць/доньок/подружок. Ще одні, які, власне, стали причиною звільнення Івана, почали психологічно тиснути на нього.

«Історій було багато, я зараз усіх не згадаю, бо це було майже 10 років тому. Але на свій захист скажу, мене дуже добре виховали батьки, і я якось не звик до того, що на жінку можна кричати чи некоректно до неї звертатися. Розкажу вам один випадок, який мене просто збив з пантелику, це вже після кількох місяців схожих ситуацій було. Наприклад, вони могли навмисно при мені говорити про інтимні речі, про менструації чи ще щось. Про що я в принципі не мав би знати, хоча самі розмови можна було ігнорувати. А одного разу вони купили упаковку гігієнічних прокладок. ЇЇ подарувати мені в очі вони побоялися, то залишили подарунок в учительській, з написом «Щоб ти не випадав з колективного настрою». Не знаю, навіщо вони так робили. Може, їм уваги від мене бракувало або взагалі уваги від їхніх чоловіків. Такі от «сюрпризи» чи розмови були не поодинокі. Були періоди загострення, тоді я спробував поговорити з однією з колег, вона мені в очі розсміялася і сказала «Ти образився? Боже, ти мій малюк! Як же ти одружуватися будеш?»

Лариса Дідковська, психотерапевтка, кандидатка психологічних наук, очолює Асоціацію гештальт-терапії в Україні та секцію гештальт-терапії Української спілки психотерапевтів. Є авторкою підручника "Основи психосоматики", а також трьох книжок серії "Азбука психологічних знань". Загальний стаж роботи 28 років.

Психотерапевтка Лариса Дідковська переконана: потрібно бути уважним до оточуючих і пам'ятати, що ваша надмірна увага, дотики чи жарти можуть бути для когось болісною травмою. «Коли ми когось любимо і кажемо цій людині — вдягнися, бо змерзнеш! — це є насилля, але це одна форма насилля. А інша форма, небезпечна, токсична — така як харасмент, який отруює життя. І те, що треба пам'ятати — в цьому стосунку є двоє учасників. Є хтось, хто чинить це насилля, і є хтось інший, хто на це погоджується, або хтось, хто цьому не протидіє. Тому найважливіше, аби не стати жертвую харасменту, треба мати арсенал засобів, особистісних якостей, технік, прийомів чи можливостей, які подбають, але ВАШИМИ зусиллями».

Якщо говорити про світову практику, то загальна кількість зафіксованих скарг на харасмент росте. Наприклад, у США дослідний центр ЕЕOC виокремив 7 тисяч таких випадків і зазначив, що жертвами харасменту стають з наступних причин.

І ще цікава статистика також від центру EEOC: близько 17% жертв харасменту — це чоловіки. З сексуальним харасментом на роботі стикаються щороку до 85% американок, а, як свідчить дослідження The Washington Post і ABC News, до поліції звертаються лише 42%.

Поділитися в Facebook

Тут будуть коментарі і форма залишити коментар ...