Ювілей Миколи Вінграновського

У листопаді минуло 80 років із дня народження видатного українського письменника-шістдесятника, актора та кінорежисера Миколи Степановича Вінграновського.

Рік народження Миколи Вінграновського – 1936-й. Той, що дав українській літературі Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, ще роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали “дітьми війни”.

Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але водночас великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.

Це покоління бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, – далеко, далеко не всі, – зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри “вербувалися” (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами...

Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, у припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих “дітей війни” і вела їх життєвими дорогами... Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині – через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лермонтовим – до Київського театрального інституту, “вивела” на Олександра Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука “коронувала” на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу...

7 квітня 1961 року “Літературна газета”, попередниця теперішньої “Літературної України”, вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: “Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої”. Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, – і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися перлинами української поезії: “Прелюд Землі”, “Зоряний прелюд”, “Прелюд кохання” та інші.

Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка “Атомні прелюди”, що вийшла 1962 року.

Наступна поетична збірка поета вийшла через п'ять років. Звалася вона “Сто поезій”, але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і “перетрясок”, і така невідповідність мала символічний вигляд, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача.

Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, – а відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростали обертонами журливості, гіркоти, тихої радості.

Виразним свідченням подальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка “На срібнім березі” (1978). А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка – “Губами теплими і оком золотим”. У ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура...

З його прозових творів найкращі – це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи. Вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.

Діти для Вінграновського – не просто тема. Це й особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому. Не випадково, мабуть, він з великою радістю писав вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше був собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його “дитячі” вірші – принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.