Як переселенці з Донбасу повертають людству віру в чебуреки і "донецьких"

Артем Лещенко і Тетяна Шевченко власною працею і прикладом доводять, що чебуреки – це смачна їжа, а не шматок масного тіста з неїстівною начинкою. А вихідці з Донбасу – працьовиті порядні люди, а не "донецьке бидло".

Чебуречна називається "МЧС". Журналісти Depo.ua думали, що це "Міністерство чебуречних справ", а виявилося, що "Майстерня чебуречної справи". Артем, він же - майстер Че, запевняє –відкрили в Києві чебуречну раніше, ніж це почали робити кримські татари - вимушені переселенці з Криму. І роблять особливі чебуреки – донецькі.

"Ми просто робимо смачні чебуреки по перевіреному рецепту, - відповідає Артем на питання, що відрізняє донецькі чебуреки від всіх інших. – Але в начинку кладемо що завгодно, хоч курятину, хоч полуницю, хоч в'ялені томати з базиліком".

Отака чебуречна демократія.

"Артем вигадав чебурек "чотири сири": сулугуні, бринза, твердий сир і дор блю, - додає Тетяна. – Це настільки сподобалося людям, що зараз ми чого тільки з чотирма сирами не бачимо. Раніше ж тільки піца така була".

Ресторанним бізнесом Артем займається більше десяти років, в Макіївці відкрив трактир "Трактир", кафе "В березках" і "Маячок". А в Донецьку, якраз перед початком війни – "Арт-пельменну". Там ще продавали напівфабрикати і жменьку борошна – "для конспірації".

З зони АТО Артем і Тетяна виїхали влітку 2014-го. Через місяць стало зрозуміло, що швидко там все це не вгамується, треба на щось жити. Позичили $5 тисяч, зробили фудтрак, почали продавати чебуреки. Цей вид фастфуду, пояснює Артем, зручний тим, що не треба наймати штат, багато чого можна робити самим. На питання, чи не лякала конкуренція, адже з початком війни переважно кримські татари "тримають" в Києві чебуречний бізнес, відповідає, що тоді знаменитих татарських кіосків ще не було.

"Наш фудтрак вже стояв на площі Шевченка, ми ходили на Житній ринок шукати собі приміщення і "Софри" там ще не було, - каже Артем. - Нас більше лякала не конкуренція, а боротьба з МАФами – це ж якийсь Дикий Захід, ти можеш отримати всі дозволи і це не гарантує, що тобі не розтрощать кіоск. Нестерпно засипати і не знати, чи не перетворять до ранку твоє єдине джерело заробітку на купу металобрухту, тому ми поставили фудтрак на стоянку і орендували оце приміщення".

Зараз "Майстерня чебуречної справи" бере участь в фестивалях їжі по всій Україні, вигадуючи для гурманів щось особливе. Чебуреки Артема і Тані є конкурентами екзотичному фаст-фуду. Народ справді потроху починає вірити в чебуреки. Принаймні, в їхні.

А от з поверненням віри в жителів Донбасу значно важче.

"Ми коли на вас чекали, розмірковували, про що б хотілося поговорити крім їжі. Треба розвіювати стереотипи про донецьких людей, - починає Таня. - Бачили оголошення в газетах: "здам квартиру без дітей, тварин і не донецьким"? Нам пощастило з першим житлом, орендували по знайомству, а коли треба було переїжджати, ми в 80% випадків до огляду просто не доходили. В нас питали, звідки ми і "вибачте, власники не хочуть". Ніхто навіть не приховував чому, ріелтори казали, мовляв, вибачте, ми віримо, що ви – нормальні люди, але…"

Таня родом з Горлівки, Артем – з Торецька. Артем має 11 класів освіти і 5 незакінчених вищих освіт, все життя займається бізнесом, переважно, в сфері харчування. Тетяна до початку війни працювала режисером Макіївського театру юного глядача.

З Донеччини пара виїхала на своїй машині, залишивши бізнес і все майно. Вони довго вірили, що Донбас усе ж таки прийде до тями, але три кулі в лобовому склі просто за жовто-блакитний прапорець переконали їх в іншому.

"НА ДОНБАСІ МИ ЧУЖІ, БО ЗА УКРАЇНУ, І ТУТ МИ ЧУЖІ, БО З ДОНБАСУ"

- За чотири роки український словник поповнився багатьма сталими виразами, і один з найпопулярніших, вибачте – "донецьке бидло". Як вважаєте, чому до донеччан таке ставлення? Це маргінес, що теж тікав від війни, так спаплюжив репутацію всім, хто з Донбасу?

Артем: Тут все разом. І маргінес, і всі ці події, і це продовжується.

Тетяна: Нам розповідали про якихось людей, що заїжджали в квартиру і потім їх неможна було виселити, або вони знімали і видирали все, включно з розетками, коли виїжджали. Може таке і було, але я не думаю, що люди з, наприклад, Дніпра чи Сум не могли так само вчинити.

Артем: Ці історії дуже схожі на ту, що ходила в нас на Донеччині, мовляв троюрідний брат двоюрідної сестри бабусі сусіда їздив у Львів, попросив продати сірники і йому не продали, бо звертався російською мовою.

Тетяна: В будь-якому регіоні є бидло та інтелігенція, і хтось стикається частіше з першими, а хтось з другими. Мабуть, багатьом не пощастило зіткнутися з вихідцями з Донбасу саме першого типу, от і пішла хвиля на фоні усіх подій, неприязні, на фоні "понаєхалі"…

Але питання ж не в тому, звідки людина, а в тому, яка вона є.

- В такий швидкий термін розгорілася настільки ненависть до "донецьких", що навіть квартири в оренду не дають?

Артем: Бо це підігрівалося. Кому вигідні війни, тому вигідний і розбрат в суспільстві.

- Тобто, на вашу думку - це залежить тільки від зовнішніх факторів, від внутрішніх - ні?

Тетяна: Зовнішнє середовище сильно впливає на наше мислення і вчинки. Але від нас залежить, чи дозволимо ми своєму багатому внутрішньому світу розвішувати ярлики на людей.

Ми досі чуємо на свою адресу звинувачування в тому, що допустили війну в свої міста. Що ми не вийшли захищати їх плакатами. Люди справді досі так вважають, не усвідомлюючи, що там відбувалося в ті часи.

- А що там відбувалося?

Тетяна: Ми часто їздили між містами і раптом замість одного блокпоста на дорозі виникла мережа блокпостів, а в містах - багато людей зі зброєю. І одна справа – вийти з плакатом в Києві на Майдан, а інша – під дула автоматів.

- На Майдані також виходили беззбройні проти озброєних…

Тетяна: На Майдан люди спочатку виходили не під зброю, все це розвивалося поступово. А в нашому випадку - в один день.

Артем: На проукраїнському мітингу в Донецьку люди виходили і під зброю. І коли їм кажуть, що ти впустив Росію в своє місто… Дійсно, не всі добре усвідомлюють, що там тоді коїлося.

А я пам'ятаю, як ми раділи до сліз, коли вийшли з потягу і побачили всюди українські прапори. Вони були на одязі і сумках перехожих, на будівлях, в автівках. Це було до сліз приємно. Що змінилося тепер? Мене днями зупинила поліція, кажуть: донецькі номера, прапорець жовто-блакитний, ви тут всі ховаєтеся під українським прапором. Я кажу, хлопці, в мене це вже восьма машина, а прапор - той самий. Я його знімаю і переставляю кожен раз. А де ваші прапори?

- Вони, мабуть, мали на увазі, що ви мусили мобілізуватися та йти воювати, а не переїжджати в Київ

Тетяна: Так, в нас були прецеденти, коли кричали з сусідніх машин, мовляв, чому не на війні. Знаєте, ми свою війну проходимо. Як наші чоловіки можуть залишити свої родини, в орендованому житлі, коли живеш на пташиних правах, без заощаджень, без родичів? А раптом щось станеться, то і не буде, до кого піти.

Якщо мій Артем піде на війну, я не зможу прогодовувати себе і нашу дитину. Тому вибачте, було дуже боляче чути "чому не на війні", але ми навчилися не зважати.

До речі, про прапор – Артем його не прибрав з машини, коли по місту вже стояли блокпости. Якось його зупинили, спитали, чого це в нього тільки український прапор. А він спитав, чого це в них нема українського прапору.

Артем: Я завжди з прапором їздив, але раніше він не мав для мене такого значення, як тепер. Коли мені наказали зняти його, я вступив в полеміку, сказав, що на той момент я можу поставити поряд російський прапор, але чого це я мушу прибирати свій? А от у вас, кажу, чому висить тільки російський прапор, ми ж з вами в Україні. Тоді мені вдалося їх переконати, український прапор в них, виявляється, був, і вони його встановили собі.

- Ви переконали сепаратистів поставити український прапор?

Артем: Ну, так. Це були наші хлопці, місцеві, збуджені пропагандою - тоді все ще тільки починалося. Росіян ми не заскочили, поїхали ще до цього.

- А ви б все одно поїхали, якби на Донбасі не було АТО, а все відбулося б за кримським сценарієм? Ну тобто без війни, стрільби, вибухів?

Артем: Ні, ми б все одно не залишилися. Ми там стільки всього побачили.

Тетяна: Я не уявляю собі, щоб я там залишилася. Я волелюбна людина, Артем теж. Затискати свої принципи і мовчати – ми б навряд так змогли.

І тепер в нас на лобовому склі – прапорець і три кульки.

- Це вам за прапор?

Артем: За час коли все почалося і їм став заважати мій прапорець, машину сперше постріляли, вдруге – порізали колеса. Ми вирішили, що треба не прапор знімати, а їхати. (сміється) Цікаво, що тут тепер дряпають і б'ють скло за донецькі номери.

Тетяна: Там ми чужі, тому що за Україну, і тут ми чужі, тому що "донецькі"

Артем: І всупереч всьому - я вдома. І тут, і в Донецьку, і у Львові

- На вашу думку, коли вихідці з Донбасу перестануть бути чужинцями? Коли перестануть відмовляти їм в оренді, зневажати, різати колеса?

Артем: Свідомість потроху змінюється. Зараз поїхали з Донецька нормальні люди, звиклі працювати, брати на себе відповідальність, хороші спеціалісти: викладачі, бізнесмени, лікарі.

Нам, донбаським, в Києві важко вести справи: багато безладу і мало хто за що відповідає, пильнує свою репутацію, відповідає за слова... Запізнюються на зустрічі (сміється). В Донецьку, здається, такого було менше.

- А донецькі в Києві об'єднуються в якість тусовки?

Тетяна: До нас часто завалюються компанії донецьких київських, вони збираються, щоб проводити час разом.

- Про що розмовляють на цих зустрічах: про свої рідні міста і залишене життя, нагальні проблеми?

Артем: От якраз про це майже не говорять. Навпаки, якщо хтось заводить про таке, це одразу присікається. Обговорюють кіно, новини, якійсь сучасні події.

Тетяна: Ну а як жити, якщо постійно бути в минулому? Цей біль не проходить за один рік, чи за два, а треба рухатися вперед.

- Час лікує?

Артем: Звісно лікує. Ми ж вже перестали жаліти себе.