Сміттєві баки, світловідбивні вказівники, вай-фай: як переселенці змінили село
На в’їзді до Ярової – невеличкого селища в Донецькій області – хвойний ліс і яскраво розмальована автобусна зупинка. Далі, уздовж дороги – ще сім. Як і багато іншого, вони з’явилися тут завдяки родині Гладких. Сім’я не місцева – переїхала сюди через війну.
Про це пише Радіо свобода.
«Грибів білих було валом! Я стільки ні до, ні після не бачила, – пригадує Олена Гладка. – Згадала тоді, як бабуся моя казала: в червні 41-го теж було багато білих грибів. Говорила, таке тільки перед війною буває. А я ще тоді подумала: добре, що в нас такого бути не може. Кому ми потрібні!»
Це був 2013-й. Через рік у Донецьку, де Олена Гладка жила з чоловіком, двома дочками, свекрухою та собакою, почали стріляти.
Родина переїхала до Ярової – за 150 кілометрів від дому на північ, на півдорозі до Харкова. Оселилась у невеликому двоповерховому будинку. Раніше він був їхньою дачею.
«Нам просто пощастило, – впевнена Олена. – Ми цей будинок купили у 2003-му, майже випадково. Відпочивали у Святогірську поряд, вирішили заїхати до знайомої в Ярову. Їдемо селом, бачимо – великими літерами на дверях: «продається». Вийшли з машини, подивилися – і вже через тиждень цей будинок був нашим».
До війни в Яровій жили десь три тисячі людей. Приблизно стільки ж приїхало переселенців.
В один момент усі спогади лишились за лінією
«Все у нас тепер поділено на «до» і «після», – каже чоловік Олени Геннадій.
У Донецьку він колись працював хірургом, а з середини 90-х займався продажем медичного обладнання. 2014-го втратив бізнес у Криму, потім – на частині Донбасу. Після переїзду до Ярової Геннадій залишив підприємництво та почав працювати із волонтерськими організаціями, що їздили вздовж лінії розмежування.
Сама Олена теж пропрацювала лікаркою 34 роки, після чого вийшла на пенсію.
Із молодшою дочкою Настею, яка має інвалідність, Олена приїжджала на дачу в Ярову на все літо. Чоловік катався до них щовихідних. Так мало бути і 2014-го, але у травні жінка з дочкою на дачі застрягли. Без грошей і зв’язку з рідними в Донецьку.
«У мене був мінімальний запас грошей. Та навіщо вони мені треба? Думала, чоловік скоро приїде, все привезе», – згадує жінка.
Чоловік, як і старша дочка Анна з бабусею, через обстріли не приїздив. Додзвонитись до дружини теж не міг: тоді саме перебили телерадіовежу на горі Карачун під Слов’янськом. Намагався надіслати грошей, але банки теж не працювали.
«Сусіди почали питати: Лєно, може вам гроші потрібні, їжа? А Федорович, молочник наш, перестав із мене брати гроші за молоко. От просто принципово не брав», – каже вона.
Із допомогою сусідів вдалося протрималися. Лише в липні до Ярової виїхала решта родини Гладких. У Донецьк поверталися лише кілька разів: забрати мінімум необхідних речей, розповідає молодша дочка Анна.
«Найбільше сумую за якимись дрібними речами. В один момент усі спогади лишилися там. Мама дуже хвилювалася через старі фотографії бабусь, дідусів… – втирає Анна сльози. – Були відеокасети – пригадуєте, коли ще не було цифрових? Інколи думаю, що вже ніколи їх і не подивимося».
Частина минулого зруйнована вщент. Бабуся й дідусь Анни – мама Олени й тато Геннадія – поховані на Іверському кладовищі біля Донецького аеропорту. Чотири роки тому цвинтар розбомбили.
«Нічого, – Анна заспокоюється. – Тепер у нас нове життя».
У Яровій родина вже п’ятий рік, але досі не облаштувала все так, як хотілося б. У дворі – купа будматеріалів. Геннадій за це перепрошує: каже, днями утеплюватимуть будинок.
«Я вам чесно скажу: у нас умови життя в Донецьку були дуже комфортні. У нас була квартира, а якій я тільки зробила ремонт… Вклалася не грошима – душею. Зробила там усе так, щоб мені було добре. І тут раптом у мене це «добре» з рота виймають», – розповідає Олена. Говорить вона без упину: хоч одразу налила всім чаю, зі своєї чашки довгий час не робить і ковтка.
Зміни
Родина наводить лад і за межами свого двору. Два роки тому Анна вмовила батьків створити громадську організацію. Назвалися «Міцною громадою». Завдяки ній у селі з’явилися сміттєві баки, світловідбивні вказівники, а в місцевому клубі – безкоштовний вай-фай. А ще – розмальовані автобусні зупинки, які вже стали символом Ярової.
«Дві зупинки, що в самому центрі, були розмальовані й раніше. Це художниця з Горлівки, теж переселенка. Я подумала: а чому б усі не розмалювати – гарно ж? Подалися на грант, виграли – і вона розмалювала ще шість», – розповідає Олена.
Гладкі всьому вчилися самі: як подавати заявки на гранти, як правильно писати кошториси і звіти, як залучити до проектів місцевих та порозумітися з владою. Олена сама шукає, де дешевше закупити фарбу, пензлики, ліхтарі чи сміттєві баки. Грантових грошей вистачає копійка в копійку, зарплат не передбачено.
«Мене вже в усіх інтернет-магазинах впізнають. Кажу їм: так, хлопці, ви ж мене знаєте, я не відстану. Ми беремо оптом, треба нам знижку зробити. І якось воно виходить, — ділиться враженнями Олена. — Буває, що й самим треба поїхати, забрати з іншого міста. Це вже за власні гроші».
«Міцна громада» тісно співпрацює з Британською радою. Вже два роки вони – партнери за програмою «Активні громадяни», за якою вони працюють не тільки в Яровій, а в багатьох інших селах і містах Донецької області.
«Так і передайте»
«Ну нічого, я вас скоро всіх перетягну у «телеграм»!» – сміється Олена. Вона звертається до подруг зі ще однієї громадської організації в селищі – «Променя надії». Олена Гіжко та Ірина Кашицина – теж переселенки з Донецька, але познайомилися жінки вже в Яровій. У селищі жінки створили сучасний гінекологічний кабінет, до якого приїжджають із усього району.
Працювати вони починали окремо від Олени, про існування «Міцної громади» навіть не знали. Поки одні не побачили результати роботи інших – і навпаки.
«Прийшли до голови, кажемо: давайте контакти. Що ж це ми, ніби спільну справу робимо, а досі не знайомі. З того часу і дружимо», —згадують жінки, сміючись.
Розмовляють у кабінеті селищного голови Олега Богуславського. Олена тут буває часто: щоб реалізувати свої проекти, їй треба співпрацювати з місцевою владою. Із головою вони давно товаришують.
«Ну звичайно, співпрацюємо, як можемо. Це мені велика допомога, – селищний голова посміхається до Олени. – Я ж тепер теж маю якусь підтримку, можу отримувати гроші на спільні проекти, щоб у селі краще ставало».
Щоправда, отримати гроші з місцевого бюджету вдалося лише раз. На проект Гладких для освітлення вулиць у Яровій Лиманська ОТГ дала понад 150 тисяч гривень. Стільки ж родина виграла в конкурсі Програми розвитку ООН. Ліхтарі вже закупили, встановлюватимуть найближчим часом.
Місцеві жителі до нових ініціатив долучаються не надто активно, нарікає селищний голова. Кажуть, їм і так нормально жилося.
«Знаєте, їм не до того… У них то робота, то городи, їм ніколи. В основному ініціатива йде від переселенців: вони активні, їм цікаво цим займатися», – каже Олег Богуславський.
«Ніхто ж не хоче займатися цим безплатно. А те, що ми робимо, займає дуже багато і сил, і часу, – погоджується Олена. – А скільки разів я чула: «та нащо воно тобі треба?» Або ще гірше: казали, що я на цьому гроші відмиваю… Та я й копійки з цього не маю! Не всі розуміють».
Бувало, що хтось намагався зіпсувати розмальовані зупинки або погнути щойно встановлені таблички. Знизуючи плечима, Олена показує на одну з таких – у самому центрі Ярової.
Тут же із селищним головою та Оленою вітається літня жінка.
«Село хороше, преобразилось! Так там і передайте!» – вигукує, помітивши камеру.
«От вам і місцеві, – сміється Олена Гладка. – Хтось хоч слово гарне скаже – уже приємно».
