На передовій важко, вдома – теж!

Зараз усе більше говорять, що волонтерські центри вже не потрібні, не актуальні. Та люди, які заледве не щотижня бувають на передовій, так не вважають. Роботи у волонтерів Херсонського Центру допомоги військовим стало не менше, а навіть більше. Організація існує вже два з половиною роки, і за цей час її волонтери передали бійцям  не одну тонну гуманітарної допомоги: продукти, власні закрутки, одяг, взуття, обмундирування й техніку. Координують Центр тендітні жінки, що вже майже двісті разів їздили на передову до наших військових.

Прапор – у дефіциті

Волонтерка Галина Іванівна Уманець розповідає, що вони тільки недавно приїхали з фронту і вже знову збираються в дорогу:

– Знову повеземо продукти та речі першої необхідності. Там, на передовій – стоять наші херсонські хлопці. Стоять по всій лінії оборони: Широкіно, Попасна, Мар’їнка, Красногорівка, Красне та багато інших селищ. Коли ми приїздили до наших бійців, розговорилися з хлопцями зі Львова. І вони кажуть: “Ми пишаємося вашими херсонськими бійцями, але їм не вистачає власного Херсонського прапора. Треба, щоб цей стяг майорів на БТРі чи на передовій разом із українським прапором”. З кожної області у хлопців є і жовто-блакитний прапор, і свій – свого рідного міста чи області. Це їх надихає. Жовто-блакитний прапор ми завжди привозимо нашим хлопцям. Спасибі нашим місцевим підприємцям, які нам допомагають, вони змогли дістати нам навіть прапори ще 62-го року.

А наш прапор – це страшний дефіцит, уявляєте? Ми не можемо повезти його хлопцям не передову. Купити дорого, коштує 300 гривень! Ми зверталися до міської ради і вони нам допомогли, але 3-4 прапори – це недостатньо.

Щоб домівки не спорожніли

– Мені б хотілося кожному на Херсонщині донести слова тих людей, які живуть там, на сході, – каже Галина Іванівна. – Щоб ми берегли свою область та кожну домівку, аби не сталося так, як сталося на сході. Люди там зараз переживають страшні часи. Багато осель постраждало від обстрілів, перебиті всі комунікації, немає ні нормального заробітку, ні спокою. Ми часто бували в Авдіївці, Мар’їнці, зараз там порожньо – людей не видно. Навколо лише пусті будинки, бур’яни повиростали вище хат. Села наче вимерли, страшно глянути. З мирного населення залишились одиниці – тільки старенькі та люди, у яких не було можливості виїхати. І ті, хто мріяв “сховатися під крилом” Росії, та не вийшло з якихось причин, зараз у тому каються. Пам’ятаю, як мені одна жіночка розповідала: “Мені було все одно, чи до Росії йти, чи до України. Та тільки зараз розумію, що моя батьківщина тут, в Україні. Я мрію, щоб війна скінчилась і країна була єдина”…

Вода з присмаком війни

Багато хто під мирним небом просто не розуміє, що це таке, –бути на передовій. Що часом доводиться спати прямо на мокрій землі. Що навколо – заміновані поля, де не можна пересуватися ні технікою, ні своїм ходом. Що в будь-який момент може початися обстріл… Та не тільки військові переживають ці страшні часи, а й прості люди, що лишись на сході. Захисники з ними діляться усім, що їм привозять волонтери, – і продуктами харчування і навіть простою питною водою.

– Зараз військові надіслали нам два ящика згущеного молока, щоб ми передали дітям в дитячий будинок, – показує посилку Галина Уманець. – І це не тільки наші хлопці піклуються про сиріт. Бійці з усіх частин допомагають малим і старим.  У воїнів забезпечення зараз уже краще, ніж на початку війни, продуктів вистачає. І вони там, на передовій, також діляться всім, що мають. Ми привеземо їм води, і поки розпаковуємо, вже шикується черга з місцевих. Як вони можуть відмовити, коли стоїть поруч дитинка з кухликом чи бабуся з пляшечкою?

Так буває, що бійці самі залишаються без краплі.

А я дивлюсь на все це і не розумію, чому це – антитерористична операція. Операція повинна закінчитись максимум за три місяці, а вона триває вже майже три роки. Гинуть люди, руйнуються села – я ніяк не визнаю, що це “операція”.

Херсон забув про Сармат

З самого початку війни 21-й батальйон Сармат був сформований у Херсонській області лише для територіального захисту. Та коли ситуація на сході країни загострилася, його відправили на фронт. І з тих пір, крім нашого Центру, йому ніхто не допомагає.

На фото в центрі Галина Іванівна Уманець разом з військовими.

– Хлопці стоять на найгарячіших точках на сході. 11 квітня було два роки відтоді, як сформована частина, ми їздили до них, щоб привітати. І жодна нова техніка не надійшла їм із самого початку війни. Зараз вони користуються автівками 1963-67 років, ми лише можемо допомогти відремонтувати їх. Це старенькі ПАЗи, ЛАЗи, на яких вони возять продукти, обмундирування між постами. Також ми повезли генератори та прилади нічного бачення. Та на превеликий жаль, Херсонщина не допомагає жодною технікою. Не послали жодного планшету, жодної оргтехніки для наших земляків.

Ось, наприклад, зараз буде йти додому нова хвиля демобілізації, а в частині нема навіть на чому довідки хлопцям роздрукувати. Немає принтера, – розповідає волонтерка.

Людина без папірця

До Центру кожного дня приходить дуже багато захисників з різних питань. У когось, наприклад, нема посвідчення “Учасник бойових дій”.  

– Володимир Олександрович Кисіль з Костогризова, 93-я бригада – один із перших пішов добровольцем захищати нашу країну. Це дуже добра та скромна людина, патріот, йому 58 років, був контужений і тяжко поранений. І ось він уже півтора року не може отримати посвідчення. До цього часу людина марно оббиває пороги, – розповідає Галина Іванівна. – Ми вже разом із юристами писали багато запитів і, в основному, до командира його бригади. Але жодної відповіді не отримали. То документи загублять, то ще щось. Я навіть не знаю, за що Володимир Олександрович зараз живе. Він відмовився номер карточки своєї дати, щоб ми могли зібрати йому якісь кошти та переказати. На роботу влаштуватися він не може, бо нема здоров’я. Він також не може продовжити лікування, бо без посвідчення “учасника” має за все платити. І це – не єдиний випадок. Саме з 93-ї бригади до нас приходить дуже багато хлопців, що не можуть отримати посвідчення.

Звертаються до нас також батьки загиблих воїнів. Дуже часто неможливо довідатися, за яких обставин їхні діти загинули. Про одного хлопця, наприклад, кажуть, що, начебто, покінчив життя самогубством. Та в цьому є дуже великий сумнів. Його батько ходить, постійно звертається, щоб провели розслідування, але добитися нічого не може. Іще є декілька випадків, коли зовсім невідомо, як бійці загинули. Це хлопці, які пішли на війну по другому разу, за контрактом. Та з якихось причин, після їх смерті, їх друзів, що разом воювали, та які могли б щось розказати, поспілкуватися з родиною, – розформували по різних бригадах.

Ще один із трагічних випадків, про який розповіла Галина Іванівна, – це історія батька воїна з Великої Лепетихи. Його син був на війні майже рік та лікувався в Харківському госпіталі, а коли він приїхав додому, його вбили. А слідство досі ні до чого не привело, вбивця ще й досі на волі. До того ж, державні органи родині загиблого зовсім нічим не допомагають, навіть документів, що син був учасником АТО, добитися не вдалося.  З батьком вбитого хлопця ніхто навіть спілкуватися не хоче.

– Мене шокує така байдужість. Якби не було війни, всі ці хлопці були б живими, мали б гарні родини. То якщо вже так сталося, то держава має піти назустріч та допомогти таким сім’ям, – каже Галина Іванівна.

Для «учасників» вакансій нема

Ще одна з проблем – працевлаштування. Захисники повертаються додому, а їм тут немає роботи. Де вдається влаштуватися, там згодом все одно звільняють: “У нас скорочення, скорочення…” Як тільки хлопці кажуть, що “учасники бойових дії”, перед ними одразу зачиняють усі двері, з різних причин.

– Є хлопець з Олешківського району, що навіть не може отримати нормальну компенсацію з безробіття у Центрі зайнятості. За два місяці йому дали 772 гривні. Як за ці гроші він може прогодувти сім’ю, діток? – каже активістка Центру. – Ми зараз співпрацюємо з Центром допомоги воїнам АТО і їх сім’ям при держадміністрації. Коли в них з’являється якась можливість працевлаштування,  вони одразу нам телефонують.  Та реальність така, що демобілізованим дуже важко тут, і вони врешті-решт повертаються знову на війну. У нас в області дуже мало приділяють уваги військовим. Скільки ми не боремося, але досі не всі водії автобусів везуть їх безкоштовно за посвідченням “учасника”. У тому ж Миколаєві, Маріуполі більше поваги до людей, аніж у нас. Хочеться, щоб херсонці ставилися до наших захисників краще. Тоді  ми обов’язково переможемо.

P.S. Для тих, хто бажає допомогти українським військовим, нагадуємо адресу Центру: Херсон, пр. Ушакова 47, каб. 124. Телефони: 050-518-31-92, 096-052-65-67, 098-247-84-33.