Художній шлях Леся Курбаса

Про Курбаса писати важко. Як змусити повірити у геній творця читача, який ніколи не бачив ані його акторської гри, ні театральних вистав, ні кінофільмів? Крім того, час, у який випало жити Лесю Курбасу, не спонукав до відвертості. Жив у часи, коли кожне слово могло бути використане проти тебе. Тож біографам доводиться аналізувати не так те, що казав, як те, про що мовчав: не доносив, не таврував, не лукавив. Та ще важче впізнати справжнього Курбаса, читаючи вибиті лжесвідчення його колег і друзів…

Народився Лесь Курбас 25 лютого 1887 року у Самборі в родині акторів. Навчався на філософському факультеті Віденського університету. У Відні мав змогу відвідувати вистави реформатора європейського театру Макса Рейнгардта, надихався антропософією Рудольфа Штайнера. Продовжив освіту у Львівському університеті, починав грати в театрі. 1916 року переїхав до Києва, став актором Театру Миколи Садовського.

Попри велич режисерського таланту Садовського, молодий актор після віденських театрів невдоволений репертуаром. Репертуар українських театрів сприймає як етнографічно-побутовий, прагне подолати цей спадок російського колоніалізму. Разом з однодумцями покидає Театр Садовського і 1917 року засновує Молодий театр. Курбас називав його театром шукань. До його репертуару входять драматичні етюди Олександра Олеся, “У пущі” Лесі Українки, “Гайдамаки” Тараса Шевченка та твори європейських драматургів.

У 1919 році Молодий театр стає частиною Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка. Комісаром театру був Олександр Довженко. Тож театрознавці припускають, що творчість Курбаса, особливо постановка “Гайдамаків” Шевченка, могла вплинути на майбутнього режисера. Однак Довженко пізніше старанно замовчував своє знайомство з репресованими діячами української культури. Так само зник з його спогадів колишній генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник, без якого його фільм “Звенигора” був би неможливий. Та впізнавати Курбаса доводиться не тільки з мовчання Довженка, а і його власного. Що стало причиною співпраці режисера з радянською владою, достеменно не відомо: голод, розчарування в українській революції чи віра, що театр залишиться поза політикою?

31 березня 1922 року Лесь Курбас засновує мистецьке об’єднання “Березіль”. На вибір назви його наштовхнув власний переклад вірша норвезького поета і драматурга Бйорнстьєрне Бйорнсона:

Я вибираю березіль,
Він ламає все cтape,
Пробива новому місце,
Він зчиняє силу шуму,
Він стремить.
Я вибираю березіль,
Тому, що він буря,
Тому, що він сміх,
Тому, що в ньому сила,
Тому, що він переворот,
З якого літо родиться.

З 1924 року Леся Курбаса запрошують на Одеську кінофабрику, однак його фільми не збереглися. 1925 року під час поїздки до Москви Всеволод Мейєрхольд перед початком вистави вивів Курбаса на сцену і звернувся до публіки: “Товариші, на виставі присутній найкращий режисер Радянського Союзу Лесь Курбас! Прошу встати!” Не тільки вистави, а й репетиції зацікавили психологів Льва Виготського і Олександра Запорожця, психоневролога і педагога Івана Соколянського. Актори “Березоля” Семен Свашенко, Амвросій Бучма, Петро Масоха принесли успіх фільмам Довженка “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”. “Березіль” дав поштовх розвитку драматургічного таланту Миколи Куліша.

Однак, крім успіхів, було ще й протистояння партійним діячам. На втручання у роботу, заборони вистав Курбас відповів постановкою “Змова Фіеско в Генуї” Й. Шіллера. Вистава стала алегорією на революцію і радянську владу. Успіх у глядача “Народного Малахія” і “Мини Мазайла” супроводжується тиском радянської влади. Нова вистава за п’єсою “Маклена Ґраса” мала б заспокоїти партію, у ній не порушувалося українське питання, натомість висміювалось життя капіталістичної Польщі. Однак ні Курбас, ні актори не змогли залишитись байдужими до дітей, які помирали від голоду на вулицях. Тому вистава вийшла не про капіталістичну Польщу, а про людину. Як наслідок, виставу обговорювали у Наркоматі освіти, після чого Курбаса зняли з посади художнього керівника, а “Маклену Ґрасу” – зі сцени. Згодом і театр припинив своє існування.

У 1933 році завідувач відділу агітації і пропаганди Павло Постишев запропонував Курбасу “розкаятись” у помилках. Режисер відмовився. 26 грудня 1933 року Леся Курбаса заарештували.

Два місяці він стійко витримував тортури і не лжесвідчив проти себе. Однак інші не витримали і під тиском почали давати показання і проти себе, і проти Курбаса. Відтак Леся Курбаса звинуватили у підготовці замаху на радянських діячів Павла Постишева, Станіслава Косіора, Всеволода Балицького.

За “розкаяння” Курбас отримав п’ять років. На Соловках зустрів своїх заздрісників, критиків і лжесвідків. Працював у табірному театрі. Це давало можливість не лише вижити, а й не зламатися  духовно. Однак доноси і планова боротьба з контрреволюцією зробили свою чорну справу. 3 листопада 1937 року постріл у потилицю обірвав життя театрального генія.

В’язнів заводили у спеціальний барак, в якому у першій кімнаті підтверджували особу, роздягали й обшукували. В другій – зв’язували, у третій – оглушували ударом по потилиці. Після цього вантажили в машину по сорок чоловік і накривали брезентом. Зв’язаних вивозили на полігон і по одному скидали в яму. Над ямою стояв Михайло Матвєєв і стріляв у потилицю. За зміну Матвєєв розстрілював 200-250 людей.

Постишев, Косіор, Балицький, на яких начебто готував замах Курбас, теж незабаром були страчені.