Як боротися зі свавіллям роботодавців

– Це була клієнт-сервісна організація. Я працювала спеціалістом моніторингу та оцінки. Ми співпрацювати з центральними районними лікарнями, пропонували їм тест-системи на ВІЛ/СНІД. На перших порах мені в око нічого підозрілого не впало. У моїй угоді було вказано, що я працюю 3 години на день, тобто неповну ставку. Але керівниця постійно підкидала мені й моїм колегам щоразу більше роботи та обов’язків. Я завзято все виконувала, адже переконана, що слід допомагати всім, хто цього потребує. Тому перші кілька місяців директорці вдавалося вмовляти мене працювати увесь робочий день, граючи на моєму почутті обов’язку, – пригадує активістка.

– Ми працювали без офісу, без техніки. Нам працедавець казала: «Почекайте, скоро буде офіс». Ми працювали, як кажуть, “з дому”, користуватися власною технікою. Їздили разом з менеджером проєкту, укладаючи угоди замість нашої керівниці, хоча це були її обов’язки. Через кілька місяців у нас дійсно з’явився офіс. Температура в ньому була +8. Ми всі по черзі хворіли, але все одно із застудою ходили на роботу. Ходили, бо вірили, що головне - працювати на результат. Робочий день наш тоді складав більше, ніж 9 годин. Працювали «за ідею, на голому ентузіазмі»,  – пояснює Іванна.

– Керівництво почало вимагати, щоб ми постійно перебували в офісі. Для чого? “На всяк випадок”. Це  були зовсім не  аргументовані вимоги. Тим більше, що я вже добре опанувала всі тонкощі своєї роботи й могла легко працювати з дому. Це була здебільшого робота з документами, телефонні дзвінки та координація по Херсонській області. Замість 3 годин на день я, як і раніше, вимушена була працювати 9 годин (включно з перервою на обід), а отримувала зарплатню як за 3 години. Несподівано дізналася, що за таку роботу в тій же організації, але в іншому місті, фахівці отримували набагато більше. Та й навантаження в  колег з інших міст було значно меншим. Наприклад, ми координували 19 об'єктів у Херсонській області, а в іншій області фахівці опікувалися шістьма точками, – нарікає жінка.

– Якось я відчула, що просто не можу змусити себе йти на роботу. Тіло відмовляється... Тоді мені “вліпили” багато прогулів за один день і хотіли звільнити. Організація, в якій я працювала, була структурним підрозділом київської компанії. Юристи порадили мені звернутися до головного офісу в Києві та розповісти про цю ситуацію. До того ж я мала  аудіозапис, на якому чутно, як директорка погрожувала налаштувати інші подібні організації проти мене, щоб я ніде більше не змогла знайти роботу. Завдяки моїй бездоганній репутації та цьому аудіозапису київські колеги мені повірили та підтримали. Після цього випадку мені підвищили зарплату, – пригадує жінка.

– Не треба опускати руки, якщо  знаєте, що правда на вашому боці. Обов’язково знайдуться ті, хто вас підтримає у складній ситуації. У моєму випадку це виявились фахівці з громадської приймальні “Фонд милосердя та здоров’я”. Вони покроково розповідали мені, що робити в тій чи іншій ситуації  і які будуть наслідки моїх дій. І хоча вони мені надали лише юридичну допомогу, навіть цього було достатньо, аби я себе краще відчула психологічно, відчула що я не одна, відчула, що я сильна і доведу справу до кінця. Навіть моя мама мені казала “Доню, роби так, як каже керівництво, а то тебе виженуть, а зараз важко знайти роботу, будеш взагалі без грошей”. Так міркують люди так званої “старої генерації”. Але я так не можу. Ми ж тут начебто  громадянське суспільство будуємо і для нас самих і для наших нащадків врешті -решт, - підкреслює жінка.