“Мова не тільки про території, там живуть люди”. Як “мирний план” може вплинути на майбутнє окупованої Херсонщини?

Поки міжнародні партнери обговорюють новий “мирний план” України, США, Європи та Росії, у документах, що потрапляють у публічний простір, майже немає згадки про людей, які живуть під окупацією. 

Тим часом мешканці лівобережжя Херсонщини щодня стикаються з викраденнями, катуваннями, тиском, мілітаризацією дітей та повною відсутністю гарантій безпеки. 

В інтерв'ю “Вгору” правозахисниця, Нобелівська лауреатка миру та очільниця “Центру громадянських свобод” Олександра Матвійчук пояснює, що насправді означає “мирний план”, як Росія порушує права людей на Херсонщині та що тепер відбувається з дітьми на окупованому лівобережжі.

“Червоні лінії” мирної угоди та майбутнє окупованої Херсонщини

Як ви оцінюєте нинішній “мирний план”, який обговорюється між Україною, США, Європою та Росією?  Наскільки він відповідає принципам справедливого миру та враховує права людей в окупації?

В оприлюднених 28 пунктах немає жодного слова про людей, які живуть на окупованих територіях. Власне, це й викликало значну критику з боку правозахисників, бо мова не лише про території – це не порожні простори, там живуть мільйони людей. Вони перебувають під російською окупацією, фактично у “сірій зоні”. У них немає жодних можливостей захистити себе, свою свободу, свою власність, своїх дітей і своїх найрідніших.

Зустріч делегацій України та США у Флориді 30 листопада 2025 року. Фото: REUTERS / Eva Marie Uzcategui

Російська окупація, яку ми фіксуємо всі 12 років, – це не просто зміна одного державного прапора на інший. Російська окупація – це викрадення, зґвалтування, тортури, заперечення твоєї ідентичності, примусове усиновлення твоїх дітей, фільтраційні табори й масові могили. І нуль слів у цих пунктах, присвячених людям, свідчить, що в цих перемовинах ми повністю втратили людський вимір. А без нього не може бути шляху до стійкого й справедливого миру.

Як, на вашу думку, цей план може вплинути на становище людей, які залишаються на окупованій території – зокрема на Херсонщині?

Ну, ви знаєте, є велика різниця. Одне – визнати, що станом на зараз Україна не має можливості військовим шляхом звільнити людей і території, які перебувають під російською окупацією. І зовсім інше – змусити Україну офіційно визнати, тобто легітимізувати цю незаконну окупацію. І цього другого варіанту, що б там не було записано в цьому плані, який, до речі, змінюється, і ми не знаємо, як він виглядає зараз, Україну змусити зробити неможливо. По-перше, це прямо заборонено нашою Конституцією, а по-друге, це підриває основи міжнародного права не лише в питанні російської агресії проти України.

Якщо Росія може почати неспровоковану агресивну війну, вбивати людей у чужій країні, стирати їхню ідентичність, окуповувати території, викрадати дітей і вивозити їх до Росії, то чому інші авторитарні режими в інших частинах світу не можуть робити те саме? Це питання не тільки занепокоєння України чи Європейського Союзу – це питання, яке визначить, яким буде майбутній світовий порядок.

Що має бути обов’язковою умовою будь-якої мирної угоди з погляду прав людини? Які “червоні лінії” не можна перетинати?

Якщо говорити, як правильно, то там мав бути лише один пункт: Росія має вивести всі свої війська, Україна – відновити територіальну цілісність, воєнні злочинці – бути покараними, а Росія – дуже довго сплачувати нам репарації. Але так, як правильно, не буде, бо ми живемо у світі такому, яким він є, і будь-який мирний договір – це питання болючих компромісів.

Зустріч очільника Кремля Володимира Путіна зі спецпосланцем президента США Стівеном Віткоффом 6 серпня 2025 року в Москві. Фото: Gavriil Grigorov / POOL / AFP

Щодо “червоних ліній”, то для мене особисто, як для людини, яка 12 років займається документуванням злочинів РФ, ключовим є повернути питання людей у фокус перемовин. Останні місяці ми бачимо, що політики говорять про природні ресурси, про російські територіальні претензії, про те, як Путін трактує українську історію, але майже не говорять про людей. Тож ми маємо змусити політиків і перемовників говорити не лише про геополітичні інтереси, а й про людей.

Подобається матеріал? Долучайтесь до Спільноти та допомагайте нам розповідати більше важливих історій про херсонців та Херсонщину.

Викрадення, катування та тиск: як Росія порушує права людей в окупації

Коли ви кажете, що в такі угоди треба повернути питання людей, що конкретно маєте на увазі? 

Я говорю про те, що там мають з’явитися пункти, які стосуються людського виміру. У цих 28 пунктах не було імперативної вимоги до Росії звільнити незаконно ув’язнених цивільних, провести обмін військовополонених чи повернути депортованих дітей. Якщо відкрити пункт 24 (у тому вигляді, в якому він був), то там є лише якийсь гуманітарний комітет, який має цим займатися. Тобто чітко сформульованого обов’язку у вигляді імперативної вимоги там не було. Це треба виправити. Так само має бути розв'язане питання: як, розуміючи, що ці території тимчасово – і невідомо як надовго – залишаються під окупацією, забезпечити людям бодай мінімальну безпеку та гарантії прав людини. 

Простий приклад: за даними української влади, на цих територіях проживає 1 мільйон 600 тисяч дітей. Вони проходять через тотальну мілітаризацію з дитячого садка. Це проявляється навіть у дрібницях: у школах є діти, які є членами російських “військово-патріотичних” дитячих організацій, і ті, хто не є. Члени таких організацій отримують кращі обіди, сидять окремо, і всі інші дивляться на них і думають, що теж мають туди вступити, бо там їх годуватимуть краще. Така політика працює – культ сили привабливий для дітей.

Російські військові проводять для школярів профорієнтаційний захід до “Дня призовника” в окупованому Генічеську на Херсонщині. Фото: окупаційні ЗМІ 

Дітей змушують віддавати до спортивних, фактично військових таборів, де їх навчають користуватися зброєю. Багатьом це подобається, це здається “крутим” у дитячому віці – і не лише в дитячому. Це перепрошиває їхню свідомість, і саме тому це називається мілітаризацією. По суті, Росія готує нове покоління путінських солдатів із цих 1 мільйона 600 тисяч дітей. Коли їм виповниться 14, вони отримають російський паспорт, а в 18 – їх примусово призвуть до російської армії. І ці діти підуть воювати, вбивати й гинути в будь-якій країні, куди Росія їх відправить.

Тому це не лише питання порушення прав дитини – це питання безпеки. Якщо зараз ми не пропишемо в цьому плані кроків, які, хоча б загальмують, якщо не зупинять цю мілітаризацію, і не будемо за це боротися, то ця проблема нас наздожене неминуче. Діти, які у 2014 році ходили до школи в Донецьку, зараз воюють у складі російської армії.

А які порушення прав людини зараз є наймасовішими на окупованих територіях?

Загалом тенденції залишаються тими самими. І, знаєте, якщо у 2014 році цю технологію відпрацьовували в Криму та на частині окупованих Луганської й Донецької областей, і це займало певний час, то зараз ми бачимо, що технологія вже відточена, а швидкість зовсім інша. Те, що раніше тривало роками, тепер відбувається за місяці.

Перший тренд – перетворення цих територій на плацдарм для майбутнього наступу, тобто суцільна мілітаризація. Діти – це лише найпростіший приклад, на якому можна “на пальцях” показати, що відбувається.

Другий тренд – тотальна атака на права і свободи. Окреме питання – власність. На тлі залякувань викраденнями, катуваннями, сексуальним насильством і вбивствами цивільних ми мало говоримо саме про власність. А це надзвичайно важливо як для тих, хто був змушений виїхати й втрачає майно, так і для тих, хто залишився і також його втрачає.

Зруйновані будинки в окупованій Каховці на лівобережжі Херсонщини. Фото: Каховська МВА

Третє – зміна демографічного складу. Ми це спостерігаємо ще з Криму: Росія цілеспрямовано проводить політику колонізації, заселяючи окуповані території своїми громадянами з різних регіонів. Якщо в Крим, умовно кажучи, на море відправляли членів родин військових, колишніх суддів – тобто найбільш лояльний до Путіна електорат, то у більш зруйновані місця направляють людей із депресивних регіонів. Їм, по суті, немає що втрачати, а тут – кращий клімат і бодай якісь перспективи.

Яка ситуація з полоненими та викраденими цивільними? І наскільки зараз можливо отримувати свідчення від людей з окупації?

Звичайно, з огляду на масштаб того, що відбувається, відстежити кожну індивідуальну історію просто неможливо. Ми намагаємося це робити разом з іншими організаціями. У 2022 році ми створили разом із десятками регіональних об’єднань ініціативу “Трибунал для Путіна”. Ми покрили всю Україну, включно з окупованими територіями: кожен документатор фіксував злочини навіть у найменшому селі, яке потрапляло в поле нашого зору.

Російська катівня у Херсоні. Фото: Херсонська обласна прокуратура 

Зараз у нашій базі понад 91 тисяча епізодів воєнних злочинів. І так подивишся – 91 тисяча здається величезною цифрою, але це лише верхівка айсберга. Росіяни використовують воєнні злочини як метод ведення війни. Вони інструменталізували біль: свідомо завдають його людям, щоб зламати спротив, зруйнувати соціальні зв’язки в українських громадах і полегшити собі завдання утримувати контроль над захопленою територією. Бо одне – захопити територію, а інше – утримати її.

Саме для цього весь цей терор, саме для цього – розгалужена система катівень. Ми знаходили катівні в кожному селі, куди заходили після того, як його звільняла українська армія. Це системна, поширена практика. Саме тому комісія ООН із розслідування вже давно кваліфікувала такі дії Росії як злочини проти людяності.

Позиція світу щодо проблем окупованих територій 

Як взагалі ви оцінюєте реакцію міжнародної спільноти щодо питань окупованих територій, викрадення українських дітей, катувань, полонених? 

Виглядає так, що якщо ми хочемо, щоб міжнародна спільнота звернула на це увагу, нам доведеться докладати величезних зусиль. Адже навіть план, який Європейський Союз оприлюднив у відповідь на ті 28 пунктів, також не містить нічого про людей на окупованих територіях. Тому від США зараз важко щось очікувати: для них питання справедливості та долі людей не є пріоритетом. А Європейський Союз – це, умовно кажучи, поле для нашої роботи.

Зустріч Володимира Путіна і Дональда Трампа 15 серпня 2025 року на військовій базі в Анкориджі, Аляска. Фото: Білий дім

При цьому ми говоримо про ці плани так, ніби щось гарантовано з них вийде. Але ми ж не знаємо: цей план можуть відкинути, як колись у Стамбулі, і з’явиться новий, а потім ще один. Тому нам потрібно робити своє. 

Зараз я, наприклад, активно займаюся адвокацією у країнах, які географічно від нас далекі: це країни Африки, Латинської Америки, Азії. Грубо кажучи, якщо Росії байдуже, що публічно говорить про неї Європейський Союз або його лідери, то на позицію Бразилії чи Індії Путін звертатиме увагу. І якщо ці країни займають нейтральну позицію, то все ж у нас є можливість, принаймні шанс, спонукати їх бути більш активними бодай у гуманітарних питаннях. А ті питання, які ви назвали, – це саме гуманітарні, і причому невідкладні. Люди вмирають у російських тюрмах. Я особисто опитувала тих, хто там вижив, і чудово розумію: час там буквально обертається у смерть.

Що б ви хотіли сказати людям, які досі залишаються на окупованій частині Херсонщини?

Ми продовжуємо робити все, що можемо, і навіть трохи більше, щоб увага світу до їхніх доль і до того, як вони живуть під окупацією, не була втрачена. Для будь-яких змін потрібна саме ця увага. Ми докладаємо зусиль настільки, наскільки це можливо для правозахисної організації. Це не дуже дає надію, бо нічого не гарантує, але принаймні я сподіваюся, дає людям зрозуміти, що ми про них не забули, ми за них боремося і вважаємо їх своїми.