Чого хоче Путін у 2025 році? Аналітик про переговори, плани Кремля та майбутню західну підтримку України

Україна 1 червня 2025 року провела масштабну операцію “Павутина”, атакувавши п’ять російських авіабаз на відстані до 4300 км від лінії фронту. Знищено або пошкоджено 41 літак, зокрема стратегічні Ту-95, Ту-22М3, Ту-160 і літак А-50 – ключові елементи російської  ядерної тріадистратегічні наступальні збройні сили, що включають три компоненти: стратегічна авіація, міжконтинентальні балістичні ракети та атомні підводні ракетоносці. , що використовуються для ракетних ударів по українських містах. 

Наступного дня в Стамбулі відбувся другий раунд переговорів між Україною та Росією. Зустріч тривала менше ніж годину та завершилася без прориву: російська сторона, очолювана Владіміром Мединським, висунула ультимативні вимоги щодо територій і скорочення ЗСУ.

Капітан першого рангу, керівник безпекових програм аналітичної організації “Центр глобалістики “стратегія XXI” Павло Лакійчук коментує для “Вгору”, як пов’язані авіаудари, дипломатичний тиск і плани Кремля на фронті.

Павло Лакійчук. Фото: Громадська Ліга Україна-НАТО

Чого хоче досягти Путін у 2025 році?

На думку аналітика, справжньою метою Владіміра Путіна, як і раніше, залишається капітуляція України за будь-яку ціну. Саме з цим завданням до Стамбула відправили Владіміра Мединського. Його роль проста: підписати будь-який документ, який можна трактувати як українську поразку. На інше він не уповноважений.

Інтенсивність обстрілів українських міст, попри жорстокість, не має прямого зв’язку з ситуацією на полі бою. Це не спроба здобути тактичну перевагу, а тиск, терор, що супроводжує дипломатичний шантаж. Саме в цьому полягає логіка дій росіян.

Водночас удари по російських стратегічних літаках Ту-95, Ту-160 і Ту-22 не змінюють ситуацію на фронті в класичному сенсі, говорить Павло Лакійчук. У бойових діях застосовується інша авіація: Су-34 для бомбардувань, Су-25 для штурмів, Су-30 як винищувачі, а також ударні та транспортні гелікоптери. 

А стратегічна авіація запускає ракети по українських містах. Удар по таких "пташках смерті" має військово-політичне значення, вважає фахівець. Адже стратегічні бомбардувальники – це частина російської ядерної тріади. Саме цей складник викликає занепокоєння у Сполучених Штатів, європейських держав та інших партнерів.

Риторика теж змінилася. Якщо ще пів року тому говорили про перемогу, то нині – про укладання мирних угод. Саме тому знищення елементів російської ядерної інфраструктури має значення не лише для фронту, а й для переговорної кімнати.

Зараз усе зосереджено навколо протистояння на полі бою, на лінії фронту. Водночас паралельно розвивається окремий дипломатичний трек, пояснює Павло Лакійчук.

На його думку, для Росії на 2025 рік завданням номер один залишається продовження стратегічної наступальної операції на Донеччині. Росіяни мають на меті захопити агломерацію Костянтинівка–Дружківка–Краматорськ. Якщо їм вдасться досягти успіху з півночі, вони спробують ударом зрізати Сіверський виступ і таким чином завершити захоплення Донецької області. 

Чи збудеться їхній план – є великі сумніви, у тому числі й через нестачу резервів. Навіть попри прорив на ділянці Костянтинівка–Покровськ. Вони прорвали оборону, але розвинути успіх не змогли. 

“А де їхні сили? Ті, що були на півдні, очевидно, готувалися для оперативного наступу на Запорізькому напрямку. Але більшу частину резервів, інших ешелонів, уже перекинуто на схід. Залишаються лише ті угруповання, які бояться за північ. На Сумщині вони фактично продовжують спроби витіснити наші сили з Курської області.Ті 60 тисяч десантників і морпіхів потрібні їм по всьому сходу України”, – вважає аналітик. 

Що стосується контрудару на лівобережжі, у цьому контексті Павло Лакійчук згадує про плацдарм у Кринках. Україні не вдалася ця операція, бо для повноцінної операції з форсуванням річки потрібен достатній плацдарм для перекидання важкої техніки, пояснює керівник безпекових програм:

“Задум був дуже амбітний. Якби ми змогли перекинути сили на лівий берег, прорватися до Чонгару, до Перекопу було б не так складно. Але питання у самому форсуванні річки. Чи можемо ми зараз дозволити собі розкіш сконцентрувати стільки сил і засобів? Дуже складно сказати. Ворог тисне на всіх ділянках фронту, і всі ресурси йдуть на стримування цього тиску. Тому, на жаль, у найближчій перспективі я не думаю, що ми зможемо вийти на лівобережжя Херсонщини”.

Якою буде західна військова допомога Україні в майбутньому?

Є ймовірність продажу американської зброї Україні через посередництво Європи, вважає Павло Лакійчук. Ще більша ймовірність, що Європа й Америка домовляться закуповувати за європейські кошти якусь американську зброю, а частину коштів спрямують в Україну – у виробництво певних видів озброєння на українських підприємствах. Є перелік компонентів, які європейці критично закуповують у США. Тому є велика надія, що такий процес зрештою зрушиться, говорить аналітик.

Він пояснює, що найбільшу допомогу Україні надають найпотужніші європейські держави з сильною економікою: Німеччина, Франція, Велика Британія. Але у масштабах їхніх ВВП вони фактично виділяють Україні доволі невеликий відсоток.

Водночас є набагато менші держави, з обмеженими збройними силами й скромними бюджетами, які віддають усе. Наприклад, країни Балтії передали Україні практично всю важку артилерію, хоча можуть стати першою ціллю в разі нового російського наступу.

Словаччина, хоч і займає зараз менш дружню до України позицію, до зміни уряду передала всю свою авіацію. Але щодо військового складника в майбутньому – робити прогнози важко, каже фахівець. 

На його думку, технології війни змінюються дуже швидко. За ці три роки пройдено щонайменше чотири етапи, і кожного разу була потрібна зовсім інша форма допомоги:

“Те, що було актуальне вчора, сьогодні вже менш ефективне. Президент України та військово-політичне керівництво схиляють європейських партнерів до інвестицій у наш оборонно-промисловий комплекс, який значно дешевший. Але те, якою буде структура допомоги навіть через пів року – передбачити складно. Технологія ведення бойових дій змінюється швидше, ніж формується політичне рішення. Наш Генштаб, Міністерство оборони й розвідка намагаються відстежити та зрозуміти логіку руху цієї підтримки, але завдання надзвичайно складне”.

Над матеріалом також працювали: Оксана Сидорович, Надія Мішина.