«Звичайний» Володимир Чуприна

Ім’я Володимира Григоровича Чуприни добре знайоме кожному херсонцю. І це не дивно: відомий художник (народний художник України), за плечима якого чимало виставок – у Херсоні, в Україні, за кордоном. А ще – колишній очільник обласного управління культури. Нині викладає – професор, завідує кафедрою образотворчого мистецтва в ХДУ. Тож знають його, як то кажуть, “і стар, і млад”.

Володимир Григорович 11 серпня відсвяткував свій день народження. Дата зовсім не ювілейна – 76, але поважна. І саме вона надихнула на розмову – дуже просту і зовсім не ювілейну.

– Володимире Григоровичу, чи могло скластися так, що Володимир Чуприна обрав би іншу професію?

– Ні, цього не сталося б, тому що Володимир Чуприна з дитинства мріяв стати художником – і ніким іншим. Хоча доля кидала мене і туди, і туди: я і авіатором був, і науковим співробітником музею, я був на посаді начальника обласного управління культури (“рекорд Гіннесса” – 25 років! по Україні ніхто стільки не працював), причому працював іще в радянські часи, і вже при незалежності. Витримати це було складно, але витримав. Але я міг стати лише художником – художником, який оспівує Херсонщину. Це моє кредо. Я побудував в Станиславі майстерню на березі лиману, і з цієї майстерні вийшло багато творів, які побачила і Америка, і Франція, і інші країни. А для мене це – рідна Херсонщина, яка мене тримає на цій святій землі.

– Спокуса залишитися у столиці після навчання була?

– Я вам скажу більше: мене запрошували в Київ вже з Херсона – у Міністерство культури, завідувати образотворчим мистецтвом України. Я попрацював там два дні – і так скучив за Херсонщиною... Я без Херсонщини не можу.

– На Вас впливає сучасна неспокійна обстановка в країні?

– Я ж не виняток. Я переживаю все те, що переживає наше суспільство. Взагалі, мистецтво – це суспільство, і мистецтво завжди буде йти з суспільством. Звичайно, це не сприймається так, що от прийшла фантазія, завдяки війні став писати по-другому – ні. Навпаки, художник потребує якоїсь тиші, спокою. І нікому – ні акторам, ні письменникам, на користь війна не йде. Ми говоримо про мир, про спокій на нашій землі. От відкрилася у нас виставка творів херсонських художників до Дня незалежності – прекрасна виставка. І що цікаво: багато ліричних творів, філософських творів. Молодці хлопці і дівчата – працюють. Я аж позаздрив молоді. Молодь іде вперед і несе прапор великого мистецтва. Це дуже добре.

Херсонський натюрморт, 2000 р.

– Чи є серед молодих спілчан зухвалі, що можуть сказати: “Посуньтеся, Володимире Григоровичу, прийшов наш час?”

– Не випадково я сказав про цю виставку, бо і сам відчув, що треба посуватися. Молодь приходить більш активна, більш патріотична, більш філософська, ще масу епітетів можна додати.

– Ви так кажете, немов сам – людина не активна, не патріотична, не філософ. Усе це у Ваших творах є.

– Про це нехай люди скажуть – а що я? Я звичайна собі людина. Занадто звичайна. Уся ця мішура зі званнями (мені дали ще й звання почесного академіка Національної академії мистецтв)... Я дивлюсь на це як на розігране кимось шоу. Мабуть, мої ангели так придумали, щоб я на старість у цьому шоу зіграв...

– На вашу думку, якийсь сенс у званнях є?

– Визнання людини як майстра необхідно. Інша справа – що не платити гроші за це – так, слава Богу, у нас і не платять...

– Що для художника важливіше – народне визнання чи якесь фінансове благополуччя? І чи завжди одне пов’язане з іншим?

– Колись вважали, що художник повинен бути голодний (от Шевченко був голодний – із нього вийшов і художник, і поет), а хто більш нагодований, той далі не піде. Дурниці все це. Художник, як і всі інші – це людина. Людина заслужила жити на цій землі забезпеченою. А уже талант художника чи письменника чи когось іншого – він вийде, і все буде нормально.

Херсонщина, 2003 р.

– Тобто, якщо б ви не отримували за свої роботи жодної копійки – все одно б писали картини?

– Писав би. І ще я вам скажу, що черга за моїми картинами не стоїть.

– Чому?

– Тому що народ бідний, за що купляти? Картина 3-5 тисяч доларів – хто сьогодні знайде такі гроші? А круті багатії мимо пройдуть – краще машину собі купить. Що йому мистецтво?

– Але у вас були виставки і за кордоном – що вони дали Вам: можливість спілкування з галеристами та продавати роботи чи якусь впізнаваність у світі?

– Звичайно, кожному художнику хотілось би, щоб побільше у нього було глядачів. Передивилися в Україні, передивилися в Росії – то хай ще подивляться у Франції чи ще десь. Це впізнання художника в світі. І я не знаю творців, які не мріяли б про визнання. Звичайно, це дисциплінує художника, якщо він їде зі своїми творами в ту чи іншу державу, він дивиться там мистецтво і десь збагачує своє мистецтво. Це природньо.

– Глядачі закордонні відрізняються від наших? Як вони сприймали ваші роботи?

– Гарно сприймали. Відверто скажу, що глядачі і в Україні, і у Франції однакові: якби подешевше купити. Це психологія людини. “Скільки коштує?” – “Стільки”. – “А щоб взяти?”

– А у нас питання про придбання картин часто постає?

– Іноді. Більше надія на депутатів (від різних областей – не тільки від Херсона). Приїхав депутат до Херсона, і перше, що він робить – йде у виставкову залу і дивиться там роботи. Це цікаво. По-перше, у них гроші є. По-друге, майстру приємно, що робота піде до депутата. Приїзд депутатів до нас – це мрія майстрів: а раптом він зайде у виставкову залу?..

– Можете похвалитися, що державні установи (Кабмін, Верховна Рада) прикрашають ваші роботи?

–Та є навіть у приймальні Президента! А що стосується депутатів – багато. Але це ж так, вибірково.

На спаса, 2004 р.

– Існує думка, що за 70 років радянської влади ми дуже відстали від цивілізованого світу – не можемо наздогнати.

– Це не так. Може, залізна завіса була для інших, а що стосується художників, то за радянських часів вони мали можливість виїжджати в інші країни – і своє мистецтво показували, і інших дивилися. У нас такі величини при Радянському Союзі були (і російські, і українські) – взірець для мистецтва інших країн. Я не вважаю, що в нас якийсь занепад був. Усі працювали. Тим більше, що їздимо по різних країнах і дивимося, знаємо, що роблять у Франції, в Німеччині – по всьому світі. Ми нітрохи не відстаємо, на рівні.

– А якщо порівняти живопис російський та український – відмінності є?

– Вони навіть за радянських  часів відрізнялися. Українська національна школа живопису має свої традиції, свої закони, російська – свої. І часто це переплітається. От, скажімо, творчість Шевченка – хто він більше? По майстерності – це Росія. Але тематика і трактовка – це Україна. І така Україна! Він став взірцем нації в образотворчому мистецтві. Шевченка “підняли” як поета, а як художника ще ні, ще він чекає свого часу. Так що відрізняється. У нас в Україні взагалі сьогодні декілька шкіл: київська, харківська, львівська, одеська. Але серед цих шкіл вирізняється найбільше ужгородська. Ужгород – невеличке містечко, як наша Нова Каховка. Але якщо у нас на Херсонщині аж три народних художники (на жаль, два вже померли), то в Ужгороді – 12! Це майстри світового значення – Ерделі, Манайло! І більше в світі міста такого в мистецтвознавчому відношенні немає. Ужгород – це гордість України, це перлина. Це маленьке-маленьке містечко знають більше, ніж інші міста. Тому що талановите місто.

– А яке місце Херсона на мистецтвознавчій мапі України?

– Херсон входить в одеську школу. Серед південних міст (Одеса, Миколаїв, Херсон, колись сюди входив і Крим) – Одеса, звичайно, домінує. Там і навчальний заклад був – у нас не було. Зараз є, але Одесу нам ще не наздогнати....

– Що для художника важливіше – вміння намалювати чи ідея?

– На мій погляд, без технічного ремесла немає ідеї, а без ідеї немає технічного ремесла. Якщо вони поєднаються, то це буде добре.

– Але ж є художники самоучки, є примітивісти, та ж Марія Приймаченко...

– Є народне мистецтво, є професійне мистецтво. Це два напрямки, які один одному не заважають, а навпаки: професійне мистецтво бере щось від народного, а народне – від професійного. І розвиваються вони в спокійній ситуації. Творчість Марії Приймаченко – це божа іскра. Вона дружила із профе сійними майстрами, і ці професійні майстри підтримували її. І вона росла – і виросла до світового значення. Приймаченко, Білокур – це ж гордість наша, весь світ знає їх. Коли великий Пікассо подивився на твори Приймаченко, він сказав: “Я все життя віддав для того, щоб так малювати, але не навчився”. А це ж Пікассо!

– А ще наша цюрупинська бабуся Поліна Райко...

– Райко – це геніальна особистість. Геніальна. Але, на  жаль, доля склалася так, що її творчий прибуток не дожив до того, щоб вона отримала належне від суспільства. А вона не отримала. Ну що там – одна хата залишилася, і то проблеми є...

Кралиця, 2005 р.

– Хто з представників інших видів мистецтв Вам ближче по духу?

– Люблю класичну музику – симфонічну, камерну, це теж у мене в душі. З поетів я дуже люблю Бориса Олійника, Івана Драча. Їм Бог дав бути поетами сучасності. Ліна Костенко – то особистість №1 в Україні серед поетів. Колись була пропозиція, щоб я ілюстрував її твори. Я більш глибоко увійшов в ці твори – і відмовився. Я не потягну. Такий рівень у неї поетичний, що мені не під силу.

– І часто так критично ставитеся до себе?

– Постійно. Скажімо, у нас виставка в Києві. Я послав туди роботи, потім приїжджаю на відкриття, дивлюся – і знімаю свою роботу: вона не дотягує до рівня. Це природньо, не я один такий. Навіщо червоніти перед публікою? То краще зняти, щоб сорому не було.

– Художник, мистецтвознавець, викладач, чиновник, керівник – Вам вдається все. У якій із цих іпостасей почуваєтесь найбільш комфортно?

– Звичайно, художник. Це головна ціль мого життя. Якби в мене як у художника була пенсія, скажімо, як депутатська зарплата, я б кинув усе на світі і займався б тільки творчістю. Але я так, умовно кажу. Ідеальний випадок був би: художник тільки малює. Генії так і роблять – тільки малюють, а такі середнячки, як я, ще щось шукають, заробіток якійсь.

– Скільки часу приділяєте малюванню?

– У мене значну частину часу забрала посада начальника обласного управління культури. А це день і ніч. Зараз же ніхто не цікавиться, що робиться в Рогачику, у Сірогозах, у Високопіллі – а це було головною метою моєї посади. Я їздив туди і будував клуби, бібліотеки. Возив з собою етюдник. Їду, скажімо, з Генічеська, якийсь пейзаж побачив –став і намалював. А як випав вільний день, то приводиш усе до якогось гатунку. Будь-яка хвилина, навіть і вночі можна встати і помалювати. Зараз я теж “зав’язався” – завкафедрою образотворчого мистецтва, і це теж займає час. В інших містах завкафедрою має майстерню: повикладав-повикладав дітям, пішов у майстерню – займаєшся особистою творчістю. Нічого не зробиш – університет хоч і великий, як мені здається, але немає приміщень, достатніх для того. Тут ще вікові параметри діють. Було 60 – ого, який хлопець. 70 – уже менше. А зараз 76. Скільки тут залишилося до 80... Але життя йде. Будемо малювати.