Як саморобна тату-машинка подарувала сенс життя
«Руйнівник стереотипів» — так називає себе тату-майстер Павло Руденко. Він сам має татуювання по всьому тілу: десь — «партак» восьмирічної давності, десь — нещодавно зроблене нове тату. Хлопець працює в цій індустрії понад вісім років. Каже — улюблена робота щодня надихає і змінювати її він не збирається.
Хоч самі місця праці міняє часто: за останні два роки його запрошували у Норвегію, Португалію, Данію та Німеччину. Він подорожує працюючи, заодно досліджує розвиток тату-індустрії у світі. Розповідає, в Україні людей із татуюваннями часто сприймають як колишніх в’язнів. У Європі ж, натомість, тату вважають розкішшю та естетичним задоволенням.
«Але нам до такого сприйняття ще далеко. Відколи я забиваюсь, навчився не зважати на людей, які мислять стереотипно. Після спілкування зі мною вони кардинально змінюють думку, я ж так само прагну постійного розвитку — читаю, вчуся. Не зациклений лише на татухах, які роблю собі чи іншим. Зовнішність оманлива, правда. І з цим просто легше змиритися і жити у своє задоволення — робити з собою те, що захочеться», — каже Паша.
Павло має татуювання на кистях, шиї, на голові. Перший малюнок зробив вісім років тому, останній проект на кілька сеансів почався місяць тому і триває досі. Своєю межею називає тату на обличчі
Бажання, яке все змінило
У тату-салоні розмальовані стіни: на одній — русалка в татуюваннях, на іншій — череп із тату-машинкою. Тут голосно грає музика — здається, техно. Майстрів сьогодні п’ятеро, а місця вдосталь для великої кількості клієнтів.
«Я вам кажу, ті партаки вже дістали! Сьогодні перебиваю таку стару стрьомну татуху — роботи непочатий край!» — каже котрийсь із майстрів.
«А я б’ю сердечко на поясниці женщіні за 40, давай махнемося!» — жартує інший.
На шкіряному дивані біля входу сидять клієнти, які чекають своєї черги, періодично поглядають на процес роботи майстрів, читають книгу відгуків і гортають каталоги. Павло стерилізує своє робоче місце, й за чверть години воно готове до початку процесу.
«Мені було 16. Салонів у Львові працювало вкрай мало, але серед мого кола спілкування були майстри, які робили тату вдома. Я хотів зробити й собі, а грошей не мав. Спробував спочатку вдома фарбою з гелевої ручки голкою для вишивання набити смайли — вийшло непогано. Якось побачив у знайомого саморобну тату-машинку, вирішив зробити таку саму. Взяв гелеву ручку, маленький мотор від СD-плеєра, блок живлення і гітарну струну — цією машинкою і наробив собі пару партаків, які давно вже переробив, правда, невеликі шрами лишилися.
Про безпеку думав завжди — я неодноразово бачив, як майстри стерилізують своє місце не просто антисептиками, а спеціальними матеріалами. Й сам так робив», — розповідає Паша.
Павловій мамі набридло дивитися, як її син псує собі шкіру, і вона подарувала йому на день народження професійну китайську машинку. Головною умовою було — не робити цього вдома.
«Умови я не виконав на всі 100 відсотків і всім своїм друзям робив татухи вдома», — каже майстер. Коли батьки побачили, що він заробляє на цьому гроші, змирилися. Через рік Паша облаштував свій перший кабінет — у цокольному приміщенні.
«Це зараз я можу дозволити собі працювати найкращими матеріалами та найдорожчими машинками, а колись головними для мене були умови, в яких я працюю. Це ж відповідальність», — розповідає Павло.
Був момент, коли хлопцеві бракувало грошей і він пішов паралельно працювати охоронцем. Трудився, правда, недовго, і у свої 18 чітко вирішив: хоче працювати й розвиватися лише в тату-індустрії.
«Так само мені захотілося модифікувати своє тіло, і я зрозумів, що татухи — тепер мій улюблений одяг», — зізнається Паша.
Хорошого багато не буває
У Павла є тату на кистях, шиї, на голові. Перший малюнок він зробив вісім років тому, останній проект на кілька сеансів почався місяць тому і триває досі. Своєю межею називає тату на обличчі — на такий крок навряд чи колсиь наважиться.
Якось хлопець вирішив замалювати свої старі тату на руці чорною фарбою — годинами татуював усю руку, допоки не піднялася температура до 40 градусів. Такі випадки майстра не лякають, він завжди готовий ризикувати: і з собою, і з іншими.
«У кожної людини своє поняття хорошого. І всі ми хочемо, щоб це хороше ніколи не закінчувалось. Для мене це — про тату. Я ще не готовий закінчувати з модифікацією свого тіла, а з тату-індустрією — тим паче», — каже Паша.
«Мій дід Толя прилетів із Росії, міста Калінінграда. Ми давно не бачились, такі нагоди трапляються нечасто. Він — завзятий прихильник моєї роботи, всіляко підтримував мене, коли я тільки починав працювати тату-майстром. Колись навіть жартував, що наб’є й собі щось путнє. От прилетів і каже: «Я готов, наконец-то решился. Буду модным дедом, а что?»
Якраз на дні дідового приїзду припадав Львівський тату-фестиваль — ми взяли в ньому участь. Дід легко висидів сеанс — шість годин. Набивали йому спортсмена, який кидає молот», — розповідає Паша.На одному із львівських тату-фестивалів Павло робив тату своєму 73-річному дідусеві. Ідея виникла раптово, за вечерею вдома. Павло згадує той день із усмішкою, каже, що йому випала цікава нагода «забити» свого дідуся.
Майстер згадує, що робив тату літній жінці ще у Норвегії. Вона — алергічка, набивала собі на руці рослину, на яку має алергію. Пояснила, що таким чином перестраховується. Якщо потрапить у лікарню, персонал одразу побачить застереження. Павло каже, що за останні кілька років старші люди часто наважуються на такий крок — малюнок на тілі.
На одному із львівських тату-фестивалів Павло робив тату своєму 73-річному дідусеві. Набивали йому спортсмена, який кидає молот
Щодо вікових рамок, майстер зізнається, що неповнолітнім робити тату не береться — зайва морока, хоча такі приходять часто. Востаннє, пригадує, наважився набити 15-річному хлопцеві тату лише тому, що батьки зняли для нього офіційне відеозвернення, що дають дозвіл синові і просять майстра поступитися принципами.
«Прикинь, недавно в салон приходила мама з донькою. Дитині 13 років, кричить, що хоче маленьке тату діаманта на руці. Ми тут усі в шоці сиділи — це жесть! Ясне діло, ніхто їй нічого не зробив, але сам факт такого вчинку мами вражає. Жінка сказала, що донька забембала її своїми істериками. Балувана, певно», — згадує майстер.
Подорожувати працюючи
«Спочатку я полетів працювати в Португалію. Жив у цій країні місяць — роботи було багато, заробляв утричі більше, ніж в Україні. Тоді, сидячи біля океану, зрозумів: шукатиму будь-яких можливостей заробітку в інших країнах», — розповідає Павло.
Наступною країною, де працював майстер, була Норвегія, там він зупинився на п’ять місяців. Паша згадує той час із усмішкою, каже, жити там дорого, та неабияк комфортно: вулиці чисті, люди спокійні, привітні, політики, перш за все, переймаються безпекою громадян. Він навіть планував оформити собі право на постійне мешкання і спробувати залишитись на довший час, але з документами було надто багато мороки — довелося повернутись.
«Розумієш, у Норвегії життя — казка! Ти вмикаєш телевізор, і стає ясно, що найгірша новина за день — забагато сміття на якомусь озері. Там практично немає криміналу, усе зроблене для надійного і комфортного життя людей. Якщо тобі потрібна допомога, не важливо яка, не важливо, чи ти корінний мешканець, — ти її отримаєш, причому без тривалого очікування», — згадує Паша.
Повернувшись із Норвегії, Павло полетів працювати у Данію. Настільки сподобалося там, що їздив іще п’ять разів, нещодавно повернувся і планує їхати знову після новорічних свят.
«Данія холодна й непривітна, якщо говорити про погодні умови, але люди й робота — тягнуть мене й тягнуть. Не знаю, скільки ще разів їхатиму туди. Поки що ще раз, а далі у планах Сполучені Штати Америки», — зізнається Павло.
Роберт
У тату-салон заходить чоловік — на вигляд 40 із гаком років. Одягнений у звичайні джинси та светр. Говорить англійською.
«Hi! My name is Robert. Is Paul waiting for me?» — каже до адміністратора.
«Yes, follow me, please», — чує у відповідь.
Перед початком сеансу хлопці виходять на перекур і п’ють каву. Павло перепитує в чоловіка, чи той добре поїв, чує позитивну відповідь і береться до роботи.
Як виявилося, Роберт — американець. Прилетів до Львова зі штату Теннессі ще влітку, разом із американськими солдатами за програмою «Спільна багатонаціональна тренувальна група. Україна». Хлопці допомагають українській армії — навчають тактики оборони. Роберт працює логістом, стежить за умовами проживання американських солдатів і їхньою роботою.
Американець вирішив зробити тату з національними символами — у салоні усі певні: він щось знає про Україну.
«Hey, man! What do you know about our country? Why do you make this tattoo?» — запитує хтось із хлопців.
Проте Роберт каже: ні, донедавна навіть не припускав, що на географічній карті світу існує така країна. На цих його словах у салоні стає тихо — чути лише, як працює кавовий автомат.
Американець вирішив зробити тату з національними символами. Хоч донедавна навіть не припускав, що на географічній карті світу існує така країна
«Коли я летів сюди на роботу, навіть не уявляв, що не захочу повертатися додому. Так, я хочу принаймні трошки пожити в країні, про яку ніколи не чув, — каже Роберт. — Українці — неймовірні люди. Щасливі й мудрі. Серед таких людей я хочу жити. Справді, дуже відкриті люди, завжди готові підтримати. Коли я відпочиваю в кафе чи клубах, заводжу розмови з різними людьми — ніхто ще не відвернувся від мене.
Мені цікаві історії всіх українців, яких я зустрічаю. Вони, взамін, цікавляться моєю життєвою історією. Ось такий чудовий симбіоз між мною і вами, українцями. Павло набиває мені тризуб і вишиванку на пам’ять про країну, у якій мені було дуже добре. Я дивитимусь на свою руку і одразу згадуватиму про ті прекрасні відчуття»,— розповідає Роберт.
Сеанс триває вже чотири години. Запитую, чи Робертові боляче, — каже, що так, але біль називає приємним і незвичним.
«Так, біль дуже незвичний, погоджуюся з вами, — відповідає майстер англійською. — Я відчуваю те саме щоразу, коли роблю собі щось нове».
Павло вільно розмовляє англійською, зізнається: ніде не вивчав, усе — завдяки роботі й людям, із якими працює. Про своє оточення татуювальник розповідає з гордістю — каже, що з його клієнтами завжди є про що поговорити. Серед них є ті, які приходили до Павла ще вісім років тому, зголошувались на експерименти із саморобними машинками, а сьогодні — це друзі, які чекають вільних днів майстра, щоб зробити собі щось нове.
«Моя робота зводить мене з неймовірними людьми. Деяких сьогодні дуже близьких мені друзів я знайшов у Норвегії, Португалії, багатьох у Данії, ну і ясно, що тут, у Львові. Ми їздимо одне до одного просто в гості, на відпочинок — так, ніби тих кордонів між нами й немає», — розповідає Паша.
Сеанс закінчується, адміністратор підходить до Павла запитати, чи є у нього ще вільні дати цього місяця. Спостерігаю за цим — і несподівано для себе прошу майстра знайти й для мене день для сеансу — час би набити й собі щось нове.
Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/
-preview.webp)
