Взуттєва майстерня приносить 20 тис. грн

Ремонт та пошиття взуття досить вигідна справа для невеликого міста. У місяць можна заробити близько 20 000 грн. 

Про це Gazeta.ua розповів переселенець із Дебальцевого Ігор Курилець. Чоловік відкрив власну майстерню у Вишгороді Київської області. Раніше Ігор не працював у цій сфері та сам усьому навчився, ремонтуючи взуття знайомим. Грошей на старті вистачило тільки на клей та ніж, шматок гуми попросив у знайомого майстра.

"У банку в кредиті на відкриття справи відмовили. Позичив грошей та придбав станки для виготовлення ключів і швейну машинку, – розповідає Ігор. – Знайшов пусте приміщення в оренду. Сам робив столи та стійку з полицями, з електродвигуна та пилососа виготовив точило".

Для офіційної роботи Ігор відкрив ФОП. На це, за його словами, вистачило двох днів. На рекламу грошей не витрачав. Більшість клієнтів – місцеві, які бачать роботу Ігоря та рекомендують іншим. За день може бути близько 20 замовлень.

Ігор також шиє гаманці, портмоне, робить шкіряні браслети та реставрує вироби зі шкіри. Свої товари чоловік розміщує на сторінках у Facebook "STEP шкіряна майстерня" та Instagram. На інтернет-продажі бракує часу.

"Щоб навчитись шити взуття пішов на спеціальні курси у Києві. Для мене досить дорогі – коштували 600 доларів, – розповідає Ігор. – Вже є перші клієнти. Наприклад, шив чоловічі черевики з італійської шкіри. Підошву та каблук робив наборні (роблять зі шматків шкіри, коли шар за шаром проклеюють один над одним. - ред.). Це досить кропітка робота. На виготовлення однієї пари йде тиждень. Ті черевики продав за 3200 гривень. Загальна вартість виробу залежить від матеріалів".

Зараз Ігор влаштувався у Вишгороді з дружиною та сином. 2014 року родина жила у Горлівці, де він встановлював металопластикові вікна. З початком військових дій вирішив із сім'єю перечекати кілька місяців у батька дружини в селі Боровенька Сумської області. Брали з собою речі "на перший час" та додому більше не повернулись. Друзі Ігоря почали отримувати SMS з погрозами, бо раніше брали участь у політичному та громадському житті Горлівки.

"До Вишгороду погукала сестра дружини, – згадує Ігор. – Спробував встановлювати вікна, та роботодавець не виплатив гроші за роботу. Були відмови із працевлаштування через донецьку прописку. Від безнадії почав ліпити вареники та пельмені, продавав обіди по сусідніх торгових точках. Намагався ліпити охайно, подавав страви в одноразовому посуді з серветками. В день міг заробити 350 гривень. Були замовлення навіть на заморожені вироби".

В одну з місцевих майстерень із ремонту взуття Ігор носив обіди. Там спостерігав за роботою майстра та загорівся справою. Вдома дивився відео в інтернеті та вчився.

"Майже все життя жив у Дебальцевому. Це досить депресивне місто. У Вишгороді більше подобається, місто розбудовують, багато молодих сімей із дітьми. У Дебальцевому останнє будівництво було 1991 року. Хотіли звести 9-поверхівку та звели тільки п'ять поверхів. Люди не живуть там, а виживають. З 1990-х у місті відсутній газ, опалення немає. Взимку спали у трьох штанях та светрах. Вода є тільки зранку та ввечері, а гарячої взагалі ніколи не було", – розповідає Ігор.

У планах Ігоря продовжити розвивати майстерню та знайти порядного помічника. Дружина чоловіка відвідує курси з шиття, а син піде восени до школи.