Волинянка відправила 1,5 тонни гуманітарної допомоги з Італії в АТО

Мама волинського бійця з 2014 року займається волонтерством із Сицилії.

Про це йдеться на сторінках газети Волинські Новини №52 від 2 лютого.

Старший лейтенант, а нині вже капітан 54-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України Олексій Гуменюк прослужив у зоні АТО понад рік. Так склалося, що після закінчення Дніпропетровського університету залізничного транспорту старовижівчанин прийшов працювати на Придністровську залізницю, тож жив і працював у Дніпрі.

31 липня 2014 року його мобілізували. Відтоді мама Світлана Давидівна втратила спокій. «Де він? Що з ним? Чи не поранений?» – прокидалася та засинала лише з такими тривожними думками. Та й сном було важко назвати той стан, коли думка думку наздоганяла.

– У той час стрічка новин в інтернеті та на телебаченні супроводжувала мене всюди, – згадує Світлана Гуменюк. – Коли дивилася сюжети з передової, серед військовослужбовців очі все шукали рідне обличчя сина. Він телефонував рідко, заспокоював, мовляв, усе гаразд, але де перебуває, не казав.

Якось Олексій розповів матері, що в них були волонтери з Кривого Рогу, спілкувалися, привезли торт. У маминій пам’яті зринули кадри з-під Дебальцевого, які нещодавно бачила по телевізору: розбитий міст, два треки для бойових машин, на перед­ньому плані один зі старших бійців розповідає про візит волонтерів і торт, який вони привезли. Ще тоді їй здалося, що позаду цього солдата нібито її Олексій. Перелопатила весь інтернет і відшукала знайомий сюжет, почала переглядати – справді на задньому плані в кадрі упізнала сина: він стояв з автоматом у руках. Ось він бере бінокль, усміхається, ніби теж відчуває, що мама його бачить.

– Так завдяки криворізьким волонтерам я довідалася, де він служить, – провадить Світлана Гуменюк. – Це було ще задовго до подій, які розгорнулися у дебальцевському котлі.

«НОБЕЛІВСЬКА» ПРЕМІЯ ДЛЯ МАМИ

– А з чого, власне, почалося ваше волонтерство? – запитую в Світлани Давидівни.

– Коли син ішов у АТО, ми купували йому в дорогу окремі речі. Олексій зателефонував, подякував за турботу і сказав, що деякі з них зайві. Запитав, що з ними робити. «Віддай комусь», – відповіла. «Клас!» – почула в телефоні. Ця фраза та інтонація, з якою син її вимовив, була для мене найвищою нагородою, ніби Нобелівською премією. Потім Олексієва сестра Алла та дружина Аня відсилали йому спальник, всередину поклали кілька шоколадок. «Дівчата, – кажу, – їх же там багато, на всіх не вистачить, краще б ви звичайних барбарисок насипали солдатам».

А коли Олексієві однокласники у Старій Вижівці довідалися, що хлопець у зоні АТО, почали допомагати, хто чим може. З музичної школи передали йому і побратимам цукерки, Катя Саварин – ящик печива, підприємець Владислав Зінчук – відро меду, Ірина Грибінчик – лісові ягоди до чаю. Сусіди Павлови, Антонюки, Шабати несли сало, гроші на білизну, шкарпетки тощо. Світлана Сливка з Дубечного передала нашим солдатам дитячі малюнки, що стали для них своєрідними оберегами. Кілька разів Світлана відправляла посилки в Артемівськ, де служив тоді її син. А Алла з Анею та її мамою постійно готували та відправляли з Дніпра на передову домашні страви: і пиріжки, і котлети, і голубці... А ще навіду­валися в клініку, куди доправляли поранених військово­службовців, розшукуючи бійців зі Старовижівського району.

Півроку чекала Світлана Гуменюк на батьківщині, поки син прийде у відпустку. А згодом була змушена повернутися в Італію, де працює вже багато років.

СВІТ, ЩО ЖИВЕ ДОБРОМ

– Це був лютий 2015 року, – розповідає Світлана. – Після служби в церкві отець Роман Шимон оголосив, що в одному зі львівських жіночих монастирів проживає 28 дівчаток-підлітків, усі вони сироти, вивезені із зони АТО, і потребують гуманітарної допомоги, дав нам адресу обителі, і ми, вихідці з України, вислали до Львова першу посилку, потім другу... Це були одяг, взуття, постіль. Навіть біжутерія – нехай діти порадіють! Назустріч мені пішли навіть у харитасі, тобто італійському пункті допомоги нужденним, дозволили вибрати найкращі речі для українських біженців.

– Коли ти, ніби заведений, розпочав робити якусь добру справу на зразок волонтерства, то важко зупинитися. Це я відчула на собі і зрозуміла, коли із Сицилії, де нині живу і працюю, пішли в Україну двічі на місяць посилки за посилками, – зізнається Світлана Давидівна.

З часом вона вийшла на волонтерів із Луцька, об’єднаних однією метою, з громадської організації «Волинь SOS», що надає адресну допомогу українським воякам, сім’ям загиблих і поранених, переселенцям. На фото в інтернеті Світлані впала з око тендітна панянка Таня Должко, до якої відчула велику довіру й симпатію та почала з нею листуватися.

– Спочатку відправляла через Таню з Італії посилки з куртками, одіялами, подушками суто для військовослужбовців на передовій, потім – ліки, памперси – у госпіталі в Запоріжжя, Артемівськ, у Кропивницький – в онкодиспансер, де лікується дружина нашого бійця, вкрай потрібні речі – для переселенців зі сходу України тощо, – каже моя співрозмовниця. – У затурцівську школу-інтернат поїхала постіль. Звичайно, перевізники не хочуть брати передачі безплатно, за кожне місце – десять євро, тож старалася так набивати мішки, щоб аж тріщали. Деякі речі доводилося прати, прасувати вдома, а це зайві витрати води, електроенергії, що в Європі дуже дорого, тож, щоб не виникало непорозумінь із роботодавцями, нині стараюся вибирати якіснішу гуманітарку. Приємно, коли бачиш на фото, яке мені висилає Таня на підтвердження того, що потрібна річ знайшла нового господаря, скажімо, солдата або когось із його родини. Дуже вразила світлина, на якій двоє дітей із Ковельського району, які після загибелі в АТО батька залишилися з мамою. Тетяна Должко завжди старається поінформувати, куди і яку допомогу відправили волонтери з того, що надходить від нас. А коли відчуваєш ефективність своїх старань, хочеться докладати ще більших зусиль до справи, за яку взявся і за якою стоять долі конкретних людей.

За порівняно короткий термін Світлана Гуменюк відправила з Італії в Україну більш як півтори тонни гуманітарного вантажу. У цій хорошій справі їй допомагають друзі-італійці, яких знає вже 15 років, а ще такі ж заробітчанки, як сама: українки Тетяна Посполітак, Аня Хандись, Надія Азябіна, білоруска Наталя Шумська. Але траплялися й такі, що казали: «Навіщо тобі волонтерство, адже син вже давно повернувся з передової?!». Не зрозуміти, мабуть, їм, що світ живе добром.