Внутрішньо переміщені особи в Україні: як це бути вдома далеко від дому?

Історія втрат і відбудови. Цей сюжет добре відомий у постраждалих від конфлікту районах по всьому світу.

Ще у 2014 році, невдовзі після того як Сергій Никоноров придбав будинок поблизу Донецького аеропорту (м. Донецьк), будівля потрапила під обстріл із важкого озброєння і стрілецької зброї. Два дні родина Никонорових провела навприсядки на підлозі, адже в їхньому будинку не було підвалу, де можна було б укритися.

Коли не лишилося і крихти надії на те, що ситуація покращиться, вони забрали свого собаку, спакували найнеобхідніші речі у машину і поїхали геть, залишивши позаду посічену кулями рідну оселю.

Через три роки Сергій, котрий наразі проживає в Івано-Франківську на Західній Україні, пригадує, як він спочатку ставився до переміщення. «Емоційно було дуже складно залишити свій дім і переїхати до незнайомого місця, – зазначив він. – Але у нашому новому домі, майже за тисячу кілометрів від Донецька, я був рішуче налаштований подолати розбіжності між внутрішньо переміщеними особами і місцевими жителями».

Завдяки такому ставленню Сергія, спрямованому на привнесення позитивних змін у життя на своєму новому місці проживання, була заснована громадська організація (ГО) «Д.О.М.48.24». Разом з іншими внутрішньо переміщеними особами (ВПО) він поділився з місцевою громадою власною історією та розповідями сотень тисяч інших, які були змушені залишити рідний дім через конфлікт на сході України. Однією з перших акцій ГО стала так звана «Жива бібліотека» у форматі діалогу просто неба з фотографіями та історіями з життя у зоні конфлікту в Донецькій та Луганських областях.

Сергій та його колеги організували альтернативний театр і відновили зони зелених насаджень, а також втілюють програми соціального підприємництва.

Крім цього, Сергій також заснував клуб, що об’єднує місцевих дітей і дітей-переселенців. На заняттях клубу вчать працювати на комп’ютері та конструювати роботів, а процес навчання сприяє вихованню толерантності одне до одного, незалежно від походження.

Діти збирають роботів на занятті «Робоклубу». Фото: Сергій Никоноров

Виклики, що стоять перед цивільними особами, які постраждали від конфлікту

Переселення одразу викликало чимало конкретних питань, зокрема проблеми із житлом і працевлаштуванням.

Амет Бекіров, родом із Сімферополя (Крим), наразі живе у Дрогобичі (Львівська область) і зізнається, що і досі не почувається впевненим у майбутньому. Він розказав СММ, що наприкінці кожного місяця вони з дружиною постійно переживають, чи вистачить їм грошей заплатити за комунальні послуги, та бояться, що їх можуть виселити.

Історія Амета типова для багатьох із приблизно 12 000 ВПО, які проживають у Львівській області. Коли його родина з чотирьох осіб поїхала з Криму, спочатку три місяці їм довелося мешкати у гуртожитку, наданому благодійним фондом «Карітас», за символічну плату. Коли Амет і його дружина працевлаштувалися, сім’я винайняла однокімнатну квартиру.

Пошук роботи – одна з найпоширеніших проблем, з якими стикаються ВПО. Більшість з них працювали на підприємствах важкої промисловості або у гірничому секторі на сході України, отож їхні навички та досвід не завжди затребувані в умовах переважно сільськогосподарської економіки на заході країни. Як наслідок, чимало не змогли знайти відповідну роботу на новому місці та погоджувалися працювати за менші гроші або на нижчих посадах, аніж до цього. Багато хто ще й досі шукає хоч якусь роботу.

Тридцятип’ятирічна Ольга Тут з Ясинуватої (Донецька область) каже, що її батькам (59 і 62 роки), попри їхній вік, пощастило знайти роботу в Івано-Франківську. Мати, у минулому – медсестра, зараз працює адміністратором у фітнес-клубі, а батько на сході займався підприємницькою діяльністю, а тепер – слюсар на місцевому заводі. Вони мріють побудувати власний будинок у Франківську, щойно накопичать достатньо коштів.

Ольга Тут, ВПО з Ясинуватої (Донецька область), каже, що її батькам пощастило знайти роботу в Івано-Франківську. Фото: Євген Малолєтка

Місцеві здебільшого ставляться з розумінням. «Нам усім нелегко вдається знайти доступне житло і гідну роботу, але переселенцям – набагато важче, бо поруч немає рідних, – розповідає Соломія Костинська, жителька Львова. – Ми навіть не можемо собі уявити, що доводиться переживати людям із зони конфлікту».

Незважаючи на загальний спад в економіці від початку кризи в Україні, державні структури намагаються надавати допомогу переміщеним особам. «Ми робимо все від нас залежне, аби допомогти ВПО вирішити питання забезпечення житлом і працевлаштування», – каже Леся Дрон, заступниця начальника управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. Деяким великим сім’ям або батькам-одинакам надали житло у центрах компактного проживання ВПО, місцевих гуртожитках або готелях.

Оксана з Луганська разом зі своїми чотирма дітьми знайшла притулок в одному з таких центрів компактного проживання. Це – гуртожиток, побудований у форматі літнього табору в селі Стрілки, за межами Львова. Два роки тому Оксані надали у користування дві кімнати, а нещодавно забезпечили ванною кімнатою. Загалом жінка задоволена житловими умовами, хоча звісно, існують і певні труднощі.

Для переселенців-кримських татар переміщення пов’язане з додатковими труднощами, враховуючи їхні релігійні, культурні і мовні відмінності. Визнавши цей факт, Дрогобицька міська рада виділила їм приміщення, де вони можуть молитися, проводити культурні й освітні заходи, як-от заняття з історії та курси кримськотатарської мови.

ВПО-кримські татари стикаються з додатковими труднощами, враховуючи релігійні, культурні і мовні відмінності. Фото: Євген Малолєтка

«Оскільки ми дуже далеко від дому, саме зараз, як ніколи, нам треба більше шанувати і вивчати власну культуру, – зазначив Амет. – Вкрай важливо передати ці знання та цінності наступному поколінню».

Для багатьох переселенців зі сходу і Криму переміщення відбувалося нелегко. Але завдячуючи доброзичливості та підтримці приймаючої громади, а також завдяки своїй готовності покращити власне життя і життя у своїх нових громадах багато хто з переселенців знайшли свій другий дім. Ось як з цього приводу висловився Сергій: «Звісно, ми сумуємо за рідною домівкою, але за три роки Івано-Франківськ став нам другим домом».