Вірити в життя

«Якщо Бога немає, то дозволено все» - вислів, що приписують Достоєвському. Відомий філософ, психоаналітик Жак Лакан заперечив: якщо Бога немає, то не дозволено нічого. Адже будь-яка віра, будь-яка морально-етична система координат (у тому числі – релігійна) – це перш за все не заборони, а те, що надає нам розуміння, навіщо і куди ми рухаємося. 

Подібно до цієї маленької історії переосмислення, цьогорічна програма Docudays UA «Свята рівність», складена Ольгою Бірзул, символічно вивертає тезу про цілковиту розрізненість наявних релігій: три фільми цієї добірки свідчать, що при всьому різноманітті кожна релігійна система у своїй основі є простим вченням про найголовніше – про віру в життя.

Власне, саме цим займається головний герой стрічки «Відхід» Іттецу Немото. Колишній панк та господар нічних вулиць, а нині буддистський монах – цей чоловік вчить тих, хто вже на межі відчаю, повертати своїм очам блиск життєлюбства. Незважаючи на надзвичайно високий рівень розвитку, Японія залишається ледь не однією з найнещасливіших держав – майже кожні 20 хвилин один з мешканців цієї країни зводить рахунки з життям. Суїцид став японською епідемією. Немото вперше стикнувся з цією проблемою ще у шкільному віці, переживши трагедію самогубства у своїй родині, а згодом – і серед однолітків. Втім, історія, яку фіксує камера Лани Вілсон, дуже далека від нав’язливого моралізаторства – як і заняття Немото не мають нічого спільного з претензією на затвердження життєвих істин. «Напишіть три найважливіші для вас речі, – просить монах своїх слухачів. – А тепер приберіть будь-які дві з них. У вас залишилася одна. А тепер і її викиньте. Ось що означає смерть». Життя зовсім не мед, і не існує рецептів, щоб спростити його. Але інколи просто достатньо, щоб хтось був поруч у найскладнішу хвилину та допоміг розкласти думки по поличках. Телефон Немото не замовкає зранку й до пізнього вечора, щодня чоловік отримує десятки електронних листів із проханнями допомогти врятуватися від найстрашніших намірів – і кожного дня монах сідає на свій мотоцикл, щоб дістатися тих, кому потрібна підтримка. Чи знає він якісь «правильні» слова для таких розмов? Ні – адже таких слів не існує. Кожного разу Немото намагається просто разом з людиною відшукати стежку, якою можна повернути собі смак життя. Вечірки, танці, ігри, театр – будь-що. Чи він сам убезпечений від відчаю? Звісно, ні – він така сама людина з плоті та крові, якій знайомі і біль, і втома, і розгубленість. І коли монах опиняється на межі фізичного і морального виснаження, він теж потребує чиєїсь підтримки. Тож, єдине, чого може навчити монах – віри в те, що навіть у найгірших ситуаціях звичайна розмова з кимось може допомогти віднайти маленьку стежку, що поверне до життя.

Подібним чином і в стрічці «Священне» Томаса Леннона релігія як така представляється перш за все системою дій та вірувань, що допомагають наповнювати життєві події сенсами. Більше сорока кінематографістів по всьому світу знімали різноманітні обряди та традиції, що супроводжують людину від народження і до самої смерті. Неважливо, про яке саме віросповідання йдеться, у будь-яких куточках земної кулі людина народжується у сповнений складними символьними системами світ – вона отримує ім’я, проходить через спеціальні ритуали, що мають «долучити» її до певної спільноти. Адже людина не може існувати без суспільства, вона потребуватиме все життя когось поруч – когось, хто поділятиме ті ж самі погляди та думки. Згодом дитина опиняється на порозі дорослого життя – і різні механізми ініціації допомагають їй збагнути зміни, що відбуваються з нею, з її тілом, та впоратися з новою роллю «дорослого». Але самостійне життя не може перетікати за якимось задуманим планом – і часом людині несила подолати певні складнощі. Все, що їй залишається, – вірити. Просто вірити, що все буде добре. І релігії світу допомагають підтримувати в людині сили на таку віру, пропонуючи різноманітні обряди та невеличкі заспокійливі дії. І, найголовніше, релігії допомагають впоратися з ірраціональністю життя – з тим, що чомусь воно колись закінчується. Неважливо, чи вірить людина у переродження чи у потойбічне життя, так чи інакше, будь-яка віра наділяє сенсами те, що пручається розумінню – смерть. Колись вже згадуваний Жак Лакан зазначив, що сама смерть теж потребує певної віри – адже не усвідомлюючи скінченність нашого існування, ми не будемо в змозі структурувати свої пріоритети, цінності, відносини з іншими та, зрештою, життєвий шлях.

У третій стрічці цієї програми – «Дуґма: Кнопка» Паула Салахадіна Рефсдаля – релігійний сенс, яким герої наділяють свою смерть, починає не тільки суперечити самій їхній вірі, але й стає рушієм найжахливішого людського явища – війни. Камера норвезького режисера проникає до загону «Джабхат аль-Нусра» – сирійських джихадистів «Аль-Каїди», третьої поряд з повстанцями та провладними військами сили сирійської війни. Як і повстанці, ці чоловіки борються проти Асада, але на відміну від повстанців їхня мета – встановлення «Ісламської держави». І для цього вони не шкодують не тільки свого життя, але й життя інших. «Дуґма» – це кнопка, натиснувши яку смертник підніме у повітря свою вантажівку та все довкола. Життя – це ніщо, адже Всевишній винагородить сміливця, вірного своїй вірі, на тому світі. Ані 30-річний Абу Касвара, ані 26-річний Абу Басір, що переїхав до Сирії з Британії, не мають жодного сумніву – смерть заради віри ледь не подарунок. Абу Касвара навіть молиться, щоб йому випала честь здійснити свій обов’язок смертника під час Рамадану. Чи це все має стосунок до віри, до релігії? Принаймні в одного з героїв закрадаються сумніви в цьому, коли у нього з’являється власна сім’я. «Натиснути кнопку – ніякої проблеми, – каже він, – проблема в іншому». А саме – у життях: своєму, своїх близьких та інших людей.