Треба змінювати розуміння людей про права людини

Кримчанка Анастасія Мартиновська здобувала бакалаврську і магістерську освіту з правознавства в Академії адвокатури України. У 2013 році очолила громадську неурядову правозахисну організацію «Регіональний центр прав людини» у Севастополі. Після окупації Криму переїхала до Києва, працює у Центрі стратегічних справ УГСПЛ. Серед пріоритетних напрямків роботи Анастасії Мартиновської – звернення до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), робота у сфері виконання рішень ЄСПЛ та питання, пов’язані із ефективністю розслідувань.

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Мій батько – адвокат. Коли ми з ним подорожували, він зазвичай дорогою розповідав про свої справи. Це відбувалось протягом часу мого навчання в школі та інституті. Мене дуже вражали його історії. Зокрема, я зацікавилась діяльністю Європейського суду з прав людини. Саме це й надихнуло мене на захист прав людини.

Навчаючись в інституті, я як волонтерка співпрацювала з УГСПЛ. Потім у Севастополі ми створили правозахисну організацію «Регіональний центр прав людини» (яка зараз з огляду на зрозумілі причини працює в Києві, але все ще продовжує захищати права кримчан). Саме тоді я стала розуміти, що таке захищати права людини.

У березні 2014 року, під час так званого референдуму, я знаходилася на тренінгу в Страсбурзі, а коли повернулася у Севастополь, майже одразу прийняла рішення про переїзд до Києва. Якраз тоді в УГСПЛ була відкрита вакансія, і мене прийняли до «родини». Так я опинилася у найбільшій правозахисній організації України.

– З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

– Мені важко назвати якусь одну тему. Велика кількість справ, по яким я працюю, стосується проблем, що з’явилися через окупацію Кримського півострова. Ці справи стосуються як порушень з боку російської окупаційної влади, наприклад, права на свободу, життя, свободу мирних зібрань, так і з боку української влади – право на доступ до суду, право на участь у виборах, право власності.

Я займалася темами, пов’язаними із захистом прав засуджених, зокрема – забороною рабської праці. Цікава тема, якою я займалася, хоча вона й не пов’язана із захистом прав конкретної особи. Це виконання рішень Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). Ми аналізували стан виконання рішень нашою державою в частині загальних зобов’язань, наприклад, необхідності в змінах законодавства та практики. Надавали з цього приводу свої зауваження до Комітету Міністрів, який слідкує за виконанням рішень Суду.

– Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

– Гендерними питаннями я не займалась, хоча для мене є цікавим напрямок захисту постраждалих від домашнього насилля (здебільшого, це все ж жінки та діти). Водночас, я допомагала жінкам, які стикалися з певними проблемами, хоча, як на мене, у подібній ситуації міг опинитися й чоловік.

Наприклад, ми намагалися допомогти жінці, дитина якої залишилася на непідконтрольній Україні території на сході країни. Вона є матір’ю-одиначкою та самостійно виховувала свого сина. Представники так званих “республік” забрали в неї дитину та намагалися позбавити її батьківських прав.

Ми подавали заяву до ЄСПЛ щодо рабської праці в жіночій колонії в Одеській області.

– На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Мені важко казати про найбільші успіхи. Мені здається, що успіх у правозахисті важко виміряти. Нещодавно моя колега, Ніна Хома виграла справу проти Ощадбанку, який відмовлявся повертати депозит. Її клієнту, літній людині, повернули ті заощадження, які він збирав на навчання онуки. Для цієї людини вказаний успіх правозахисту – відновлення порушеного права на приватну власність – є найбільшим. Хоча, можливо ця справа й не відома усім правозахисникам.

Люди, які постійно працюють з правоохоронними органами та слідством, відмічають, що останні роки значно зменшилася кількість випадків застосування тортур з метою отримання зізнань. У той час як правозахисники, які займаються іншою тематикою, могли не помітити цього покращення.

Важливо те, що ці успіхи існують. Те, що ми постійно рухаємось уперед. Те, що правове поле в країні поступово змінюється на краще.

– Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

– Є багато викликів. Найважче, як на мене, – змінити мислення людей. Можна звільнити суддів, прокурорів, слідчих, але на їх місце прийдуть такі саме люди з тими ж застарілими та покаліченими поглядами. Треба змінювати розуміння людей про права людини, про право загалом.

Усі зміни потребують комплексного рішення. Зараз часто Уряд намагається усувати симптоми замість вирішення проблем, що є причинами виникнення таких симптомів. Вирішувати проблеми комплексно важко, але без цього неможливо досягти справжніх змін.

– На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

– Я переконана, що ще існує багато невирішених проблем в сфері гендерного правозахисту. На щастя, зараз існує велика кількість організацій, що в певній мірі опікуються правами жінок (наприклад, Центр «Ла Страда-Україна», Всеукраїнська мережа осередків гендерної освіти, Коаліція з протидії дискримінації в Україні (КПД), ВБО «Позитивні жінки»), проводиться велика кількість освітніх та просвітницьких програм за гендерною тематикою.

– Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

– Як я вже казала, ця проблема, як й інші, потребує комплексного вирішення. Це має бути повноцінна програма, що зачіпає усі аспекти цієї проблеми –  психологічні, правові, соціально-економічні, політичні тощо.

Перш за все, необхідно зробити усе, аби постраждалі насилля не відчували себе винними за те, що звертаються до поліції. Поліція, в свою чергу, має адекватно реагувати на заяви про насильство у родині, а не закривати на подібні заяви очі, посилаючись на те, що це побутовий конфлікт, що має вирішуватися в родині.

Існує величезна кількість превентивних заходів, які допоможуть значно знизити рівень насильства.

– Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

– Мої «вчителі»: мій батько – Роман Мартиновський, Сергій Заєць, Аркадій Бущенко, Кирило Коротєєв, Ганна Юдківська. Мої колеги та друзі – це вся команда Центру стратегічних справ УГСПЛ, адвокати та юристи, з якими я познайомилась під час навчальних програм. Усі ці люди для мене є прикладами самовідданості, професіоналізму, стійкості та незламного духу.

Також мене надихає віра в те, що ми можемо змінити країну на краще. Це надає сил у найскладніших професійних ситуаціях.