Той, хто каже, що Незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми та заслання

У серпні 2016 року він дав інтерв'ю НВ, яке ми сьогодні публікуємо знову. 

Дисидент і політичний діяч Левко Лук'яненко назавжди увійшов в історію країни як автор Акту про Незалежність України. 24 роки тому саме Лук'яненко від руки написав текст цього документа на сторінках зі звичайного зошита і зачитав привселюдно на Софійській площі у Києві.

Напередодні Дня Незалежності Лук'яненко під час публічного виступу в Києві розповів, як вирішувалася доля України 25 років тому та показав той самий, унікальний Акт. 

Як це було

У дійсності це було так. 23 серпня відбулося засідання у Верховній Раді – перше саме у будинку Верховної Ради, бо до того Народна Рада засідала у Спілці письменників. А потім вже комуністи програли, тому ми пішли вже у будинок Верховної Ради. Ми зібралися у крилі від парку на 5 поверсі. Там такий зал, кругло там ще, там почали обговорювати.

Комуністи хотіли вступити в Народну Раду, бо програли і боялися, що їх можна засудити за зраду Батьківщини, а це – 15 років ув'язнення. То вони були такі гладесенькі, що хоч до рани прикладай. А ми зібралися вже як переможці. І тепер залежало, що далі робити. І один встає, другий, третій – депутати Верховної Ради, і кажуть: "Я пропоную, поки комуністи такі добрі та будуть голосувати за наші пропозиції, давайте ухвалимо законопроект". Пропонували ті законопроекти, які були спрямовані на розширення суверенітету України. Я тоді піднявся і кажу: "Шановні колеги, давайте зробимо щось інше, давайте Україну проголосимо незалежною державою, тоді нам не прийдеться хитрувати, що можна проштовхнути". Я вам відверто скажу, що така пропозиція сприйнялася добре, як одкровення, тому що вони всі зрозуміли, що обставини, і час, і ми – це як раз ті три чинники, які збіглися до купи, як раз ми можемо це зробити.

Здається, Павличко сидів так з краю, він каже: "Хай Левко напише документ". Я кажу: "Добре". Я піднявся, зробив пару кроків і думаю: "А чого я сам, давай когось запрошу". Я озирнувся назад і побачив Сандуляка. Сандуляк – депутат Верховної Ради Союзу РСР, як депутат вищого рівня він мав право бути на засіданнях Ради з дорадчим голосом. Я кажу: "Ходімте, Леонтій Іванович". А я його знав, це знаменитий лікар, академік медицини, чудова людина, патріотично налаштована. Мені важливо було не то, що він лікар, а то, що він добра і патріотична людина. Ми пішли.

Ми зайшли в крило від [теперішньої] вулиці Грушевського, тоді то була вулиця Кірова, сіли. Я дістав із течки зошит цей. Звичайнісінький школярський зошит, який у мене в теці був для того, щоб комусь записку передати. Вирвав, написав, передав, для роботи. Я звернувся до нього з такою пропозицією: "Дивіться, який документ нам треба зробити, нам дали час – півтори години".

Це була 10:30, а прийти треба було на 12 годину. Я кажу: "Пропоную написати найкоротший документ, там має бути проголошення України незалежною державою і більше нічого взагалі". Тому що як ми щось почнемо обґрунтовувати, то там посилання різні ще робити, щось таке, і тоді Верховна Рада може почати обговорювати, а обговорення може затягнутися на завтра, на післязавтра, у комуністів страх пройде, і вони нас завалять. Він погодився, що треба писати найкоротший документ. Тоді я почав діяти методом виключення: коли не ясно, на яку ногу стати, то спочатку, ага, сюди не можна, туди не можна, значить, сюди можна. За таким методом я написав перше слово у цьому зошиті, на палітурці – це було слово Закон. І тут же закреслив, бо закон – це нормативний акт багаторазової дії. А нам не треба багаторазова дія, нам треба проголошення України незалежною державою.

Далі я почав писати. Радилися із Сандуляком, і на 12 годину ми підготували цей документ, прийшли, повернулися до Народної Ради. В залі десь 120 чоловік було, це ж період відпусток, люди роз'їхалися, а приїхали в Київ ті, хто з ближчих областей. Може, половина й була. Я доповів Народній Раді текст цього документу. Почали редагувати. Здається, що ми все передбачили, але не все, бо я тут написав – відновлення української державності. А чоловік питає: "Чекайте, яка державність українська була найближча?" Ну, найближча державність це була УНР, це була Петлюрівщина, а це не можна, бо комуністи виступлять проти, вони знають, що таке Петлюра. Петлюра – це зрадник українського народу, він служив при Імперії, він буржуй.  Найгірший чоловік, який може бути тільки. Добре, викреслили. Я тоді написав –Проголошення, це вже підходило. І таким способом ми закінчили. Павличко вставив вступне слово, його також прийняли. Відредагували, віддали у секретаріат для того, щоб завтра  він надрукував, роздав усім депутатам. Постановили, що цей документ має проголосити Лук'яненко завтра, 24 числа,  з трибуни всім депутатам. Так закінчилося 23 число.

24 почалося теж цікаво. Ми зійшлися у Верховну Раду. Вів засідання [Перший президент України Леонід] Кравчук. Він оголосив, я встаю, встає [народний депутат Володимир] Яворівський. Кравчук покликав Яворівського до трибуни, той зачитав. Багато хто був незадоволений, бо рішення було, аби читав Лук'яненко, а читав Яворівський. Пояснення потім було таке: Кравчук прикинув зал, комуністів у нас була третя частина, Яворівський – їхній, комуніст, а Лук'яненко – націоналіст, і всі проти Лук'яненко. І він подумав, що як Лук'яненко зачитає, то комуністи завалять, а як Яворівський, то приймуть. І він дав слово Яворівському, той зачитав. Якщо це тлумачення правильне, то воно дуже розумне, тому я не гніваюсь ні на Яворівського, ні на Кравчука.

Ціна Незалежності

Думка, що нам Незалежність впала з неба – помилкова. Я знаю, що навіть [нардеп і секретар РНБО Олександр] Турчинов – розумний політик, але він написав величезну статтю, де обґрунтовував, що нам Незалежність впала з неба. Не впала. Від 1945 року – від закінчення Другої Світової Війни, і до 1956-го, 11 років за Незалежність проти московських загарбників воювала Українська Повстанська Армія. 11 років, без жодної зовнішньої допомоги. Ні зброї, ні одягу, ні ліків, ні харчування, нічого. Тепер про 1956 рік. Було два роки перерви, можна сказати, але це також не перерва, бо тоді арештовували групи, які були продовженням бандерівської боротьби. Від 1958 року починається період новий.

Я був творцем стратегії нової боротьби за Незалежну Україну. Мирної, на основі внутрішнього законодавства Конституції Союзу і України, Української РСР і міжнародного права. Справа в тому, що міжсвітове законодавство, міжнародне право, воно від 1945 року поставило за дужки таку форму держави, як Імперія, і проголосило новий принцип – право нації на самовизначення. Отже, я збудував на основі внутрішнього і міжнародного права стратегію боротьби за Незалежність України. Це і був 1958 рік

В 1961-му мене арештували (Тоді Лук’яненка присудили до розстрілу, але згодом пом’якшили покарання до 15 років ув’язнення за те, що той виношував ідею відриву УРСР від СРСР). Арешти продовжувалися і в 1958, і в 1959 роках – цей період позначений арештами і окремих людей, і груп. Той, хто каже, що нам Незалежність впала  з неба, не знає, що навіть члени Української Гельсінської Спілки не тільки діставали по 10 років тюрми і по 5 років заслання, але і згинули у цій боротьбі, нібито мирній. Згинув Василь Стус, талановитий наш поет, у цій боротьбі в той період згинув Олекса Тихий – надзвичайно розумний філософ і знавець історії, захисник мови. Далі Юрко Литвин – він двічі сидів, це талановитий поет, він теж згинув. Це не була безкровна боротьба, не дискусія в кабінетах із чекістами. Все це відбувалося у жорстких умовах ув'язнення, що призвело до смертей. Тому Незалежність в Україні прийшла як результат упертої, послідовної, безупинної боротьби української нації.

Через 25 років я залишаюся на тих же позиціях, що були тоді. Ще від самого початку, ще коли дістав юридичну освіту і зрозумів ситуацію України, в чому наша сила і хто наш основний ворог, відтоді я виступаю проти федеративного устрою України, за унітарний устрій. Що стосується [загиблого нардепа В’ячеслава] Чорновола, він так само послідовно виступав за федеративний устрій України, в цьому ми розходилися. 

Я вивчав історію боротьби української нації за Незалежність, і  перед очима у мене була і козаччина, і різні періоди: збройна боротьба, перша хвиля боротьби, тоді бандерівщина, друга хвиля боротьби. Тому для мене рух України до Незалежності був пов'язаний з історією Російської Імперією та рухом її до розвалу, бо ні одна імперія не існувала вічно. Вже на той час Російська Імперія втратила основні критерії і принципи, на яких її будували, вона себе вичерпала. Отже я знав, що та боротьба призведе не просто до демократизації, а до проголошення Незалежної Держави.