Ті, що пережили репресії
Вони пам'ятають арешти, розстріли, розкуркулення. І цей посттравматичний синдром зберігся і сьогодні…
Херсонська область - єдина в Україні, де за рік 10 осіб отримали посвідчення реабілітованих жертв комуністичного режиму.
Серед них херсонка Тетяна Іванівна. Її діда - бухгалтера міськвиконкому - розстріляли у 1937 році як «ворога народу». У 1941 році її мати в статті для однієї з газет, написала, що її батько «був чесною людиною, якого всі любили». У кінці 40-х років, НКВдисти заарештували її маму в Харкові, де вона переховувалася у знайомих, а малу Тетяну відправили до дитячого будинку.
«Пам’ятаю, мама стояла на колінах, обіймала мене і плакала. Її відправили до в’язниці на Холодній горі, потім заслали у Хабаровський край», - розповідає пані Тетяна.
На фото: Тетяна Іванівна.
Отримати посвідчення їй допомогла Херсонська регіональна Комісія з реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років. Її створили у лютому 2019 -го після ухвалення нової редакції Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Новий закон передбачав розширити коло людей, які підлягають реабілітації. Про результати першого року роботи Комісії йшла мова під час прес-конференції 27 лютого в Кризовому медіа-центрі.
«Херсонщина стала першою, де почала працювати Комісія з реабілітації. Ми допомагаємо людям, які до нас звернулися, проводимо інформаційні кампанії, бо не всі ще знають, що така Комісія працює», - розповіла Оксана Тропіна, секретарка Херсонської регіональної Комісії з реабілітації жертв репресій.
На прикладі історії Тетяни Іванівни голова Комісії Дементій Бєлий зауважив, якби така ситуація була у Молдові або в Росії, пані Тетяна отримала б всі пільги як людина, яка настраждалася від репресій, але, за нашим законом, вона має лише категорію «постраждала від репресій» і все, ніяких соціальних допомог вона не отримує.
«Ми будемо направляти до Верховної ради заяву, щоб положення нашого Закону узгодили з законами про реабілітацію, які існують у інших країнах колишнього Радянського союзу. Бо є навіть така ситуація: чоловік - громадянин України, потерпів від репресій і ніяких пільг не має, а його брат мешкає в Молдові і отримує всю соціальну допомогу. Так не повинно бути», – додав пан Дементій.
Свою історію розповіла і Марина Михайлівна. Вона родом з Львівщини, але зараз мешкає у Херсоні. Її родичі воювали за самостійну Україну. У 1947 році дядька Марини Михайлівни застрелили червоноармійці. І коли спитали у мами дядечка, чи її це син, вона заперечила, бо її б також застрелили. У 1951 році, коли хотіли затримати її другого дядька, він, щоб не потрапити у руки ворога, підірвав себе на гранаті.
На фото: Марина Михайлівна
«Через 9 місяців, 2 березня, мені тоді було 7 років, за нами прийшли, дали пів години на збори і повезли до в’язниці. Потім нас доправили на товарному потязі в Тюменську область: зима, холод, діти вмирали по дорозі. Там я вчилася, а батьки працювали на лісопильному заводі. У 1957 році батько потонув, ми жили удвох з мамою. 29 лютого 1962 року нас звільнили, але не дали виїхати на батьківщину. Ми виїхали у Волноваський район, де я закінчила 10 клас і потім переїхала в Херсон. Коли Україна стала незалежною, я звернулася в прокуратуру, щоб посмертно реабілітувати рідних, і 5 липня 1993 року мені видали довідку для матері та батька», - розповіла зі сльозами на очах пані Марина.
Члени Комісії порадили Марині Михайлівні звернутися до них, щоб отримати відповідний статус і для неї.
Як каже Наталія Кузовова, в.о. завідувача кафедри історії, археології та методики викладання історико-юридичного факультету ХДУ, більшість людей навіть не уявляють, що вони або їхні рідні, зазнавали репресій. Адже їх різновидів у Радянському союзі було дуже багато, наприклад, розкуркулення, колективізація та інші.
« Репресії настільки увійшли в повсякденність, що люди не бачили у цьому чогось надзвичайного. Серія цих репресій привела до голодомору-геноциду. Це був тривалий каральний захід держави проти українців, який почався з позбавлення майна, а закінчився позбавленнями їжі, обмеженням пересування, депортаціями, засланнями. Не всі знають, що репресії не обмежуються періодом Сталіна, вони продовжувалися під час другої світової війни і після неї. До Комісії зверталися люди, репресовані вже у 40-х, 50-х роках. Тривало це до самого розпаду СРСР. Були періоди, коли репресії застосовували, але документів про це немає. Але комісія має право приймати свідчення і розглядати їх. Просимо людей не боятися визнавати себе постраждалими і звертатися до нас».
Як розповів Дементій Бєлий, загалом до них звернулося 32 людини, 10 з них вже отримали посвідчення. Але є і проблемні моменти. Кабінет Міністрів не розробив процедуру видачі посвідчень реабілітованим. Діють старі посвідчення, органи соціального захисту, які раніше їх видавали, більше їх не видають. А органам місцевого самоврядування, що тепер відповідальні за це, не вистачає кваліфікованої допомоги через незнання нових процедур.
Як приклад - 88 річний Станіслав Ольшевський, мешканець Зеленопідської ОТГ. У 30-і роки його з батьком виселили, пізніше батька розстріляли, а все майно конфіскували. Пан Станіслав пройшов всі судові інстанції, вимагаючи від місцевих органів визнати його реабілітованим. Його визнали, а тепер він не може отримати посвідчення, бо Зеленопідський сільський голова відмовляє йому. І таких прикладів ще чимало.
Члени комісії розповіли про ще одну проблему: всі заяви розглядає Національна комісія в Києві. Але через велику кількість їх просто не встигають розглядати. Лише кожну 5 заяву з Херсонської області розглянули, інші чекають своєї черги. Процес розгляду затягується через те, що необхідна ретельна перевірка фактів, запити до різних архівів, яких залишилося мало.
«Ми плануємо звернутися до органів місцевого самоврядування, щоб вони відновили програму допомоги людям, які потерпіли від репресій, але не мають пільг. Також потрібно, щоб Кабмін, нарешті, через 2 роки після ухвалення закону, ухвалив новий порядок видачі посвідчення, щоб їх видавали не тільки у Херсонській області, а й по всій Україні. Бо дивно, коли нам телефонують з Ужгорода, Дніпра, Вінниці, і питають, як ми добилися цих посвідчень і чому в них не виходить», - додав на завершення пан Дементій.
