Стара важка валіза, або хто нестиме українську енергетику далі

Навіщо Україна витрачає гроші на підтримку на плаву застарілого затратного та неефективного вітчизняного енергетичного комплексу.

Чи зійде такий текст за сенсаційне повідомлення: „Без реалізації програм модернізації наявних і будівництва нових енергетичних потужностей дефіцит пікової потужності спостерігатиметься вже в 2017-2020 рр”?

Але ця фраза - не гучна заява охочих до ефектності журналістів - це цитата з ключового документу вітчизняної енергетичної галузі, Енергетичної стратегії України на період до 2030 року (далі – Стратегія), схваленої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24.07.2013 №1071.

Вартість вищезгаданих робіт з відновлення, реконструкції або побудови на заміну старому нового генеруючого обладнання, які доведеться нести всьому суспільству, Стратегія скромно оголошує приблизною цифрою „Інвестиції в модернізацію та будівництво генеруючих потужностей та об’єктів електромереж у 2013-2030 рр. за базовим сценарієм розвитку попиту складуть більше 1 трлн. грн”  (в цінах 2010р, 1євро=10грн).

Чи правильно ми розуміємо, що нинішня електроенергія, купована нами за тарифами, які й так шокують населення і промисловців щопівроку, потребує для подальшого продовження безперебійного її постачання додаткових до тарифів трильйонних вкладень?

Саме так, позатарифні витрати суспільства – ця „невидима” складова сталого енергозабезпечення  країни, - наздоганяє за величиною валову вартість електроенергії (близько 100 млрд грн на рік, за 17 років, від 2013 до 2030, - 1,7 трлн грн і до неї слід додати ще 1 трлн грн (майже 60%) на невідкладні модернізацію, виведення з експлуатації старих та аварійних потужностей і будівництво на їх заміщення нових, без чого нам загрожують віялові відключення вже з 2017 року).

Почитаємо ще один керівний галузевий документ - розроблений НЕК „Укренерго” проект Плану розвитку ОЕС до 2025 року (далі - План 2025). В ньому вже знаходимо більш конкретизовану картину першочергових потреб галузі на підтримання працездатного стану. Так от, у царині генеруючих компаній ТЕС протягом періоду до 2025 року в результаті нового будівництва та реконструкції діючих енергоблоків державою планується ввести 1 488 МВт генеруючої потужності,  а  також  - увага! -вивести  з  експлуатації  фізично  зношені  енергоблоки  сумарною потужністю  1 745  МВт,  в  результаті  чого  загальна  потужність  ТЕС  ГК  зменшиться  на 257 МВт.

Вартість робіт із приросту потужності приблизно становитиме 64 млрд грн., а от скільки планується затратити на виведення енергоблоків проект плану не вказує. Хай навіть  вдвічі менше – тоді сумарна вартість робіт необхідних для  зменшення  на 257 МВт потужності вітчизняних ГК ТЕС сягатиме 100 млрд грн.

Не забудемо додати передбачені Стратегією 98 млрд грн на екологічні заходи у сфері вугільно-газової генерації (встановлення, пилогазоочисного устаткування на вітчизняні ТЕС та ТЕЦ), а також вимушене через російську агресію переведення на вугілля газових енергоблоків (близько 1,5 млрд грн вартує перевести одну ТЕЦ, і приблизно 100 млн грн – один енергоблок ТЕС з антрацитового на менш калорійне вугілля газових груп.

Без вугільної галузі ТЕС не працюватимуть, отже додаємо ще 83 млрд грн, потрібних, як каже Стратегія,  для підтримання у робочому стані вугільної галузі.

Отже мінімум „непродуктивних”, але необхідних на сьогодні і невідкладних для продовження нормальної експлуатації обладнання ГК ТЕС витрат це понад 280 млрд грн.

У сфері атомної генерації ситуація з позатарифними суспільними витратами на підтримання на плаву енергогіганта не краща. Наведемо основні, про які йдеться і в Стратегії і в Плані 2025.

Експлуатація діючих АЕС супроводжується затратами на заходи з підвищення  безпеки  АЕС, продовження експлуатації енергоблоків, підвищення  надійності  та  ефективності  відповідно до Стратегії – 65 млрд грн. Крім того, виконання робіт з підготовки та подальшого зняття з експлуатації енергоблоків після завершення додаткового періоду їх експлуатації оцінюється Стратегією у 18 млрд грн.

До сумарних невиробничих затрат відносяться і затрати на створення власного ядерно-паливного циклу, на що урядові програми (2009 „Ядерне паливо” та оновлена у 2016 році Концепція Державної цільової економічної програми розвитку атомно-промислового комплексу на період до 2020 року) передбачають в межах  9 - 13 млрд грн; 

Потрібні кошти також і на будівництво сховищ для відпрацьованого ядерного палива (ВЯП), кошторис кожного можна дуже приблизно оцінити у проміжку 1,5 – 2 млрд грн, і до 3,5 млрд грн

Вартість нового саркофагу для непрацюючих блоків ЧАЕС у всіх на слуху – 1,5 млрд євро або майже 42 млрд грн, але крім того обслуговування його протягом всього терміну експлуатації (розрахований на 100 років) вартуватиме 600 млн грн щороку. Хай дуже приблизно – 140 млрд грн.

420 млрд грн ось на око мінімальна сума найнеобхідніших на сьогодні і явно видимих, визнаних державою вливань у електроенергетику для  утримання гіганта традиційної генерації у більш менш робочому стані, і це – без приросту потужностей, тобто у її теперішніх кількісних і якісних вираженнях.

Отже, задумаймося – чи ці невідворотні інвестиції у підтримку на плаву застарілого затратного неефективного вітчизняного електроенергетичного комплексу варті того, чи виправдані, чи взагалі таке ведення господарства можна назвати розумним?

Світ іде в протилежний бік. Вугільні генерації відходять у минуле не тому, що закінчується вугілля – а тому що закінчується чисте повітря над Землею і загрозливо прогресує потепління (2015 та 2016 роки – найспекотніші за всю історію спостережень)

Атомна енергетика віддає позиції ВДЕ, частка виробітку яких у світовому масштабі  перевищила 23%. 

І залишатися в старому не просто дорого – а згубно, це замкнуте коло затратного принципу господарювання. Україна на другому місці з хвоста у світі з енергоефективності. Тільки з початку 2016 року середньозважений тариф для теплоелектростанцій збільшився на 81%, що спричинило підвищення цін на електроенергію для промисловості на 27% з травня. І тут не суть важлива формула Роттердам+ або інша –  вирішальним фактором  залишається затратний і неефективний принцип роботи енергетичних підприємств (а також вугільних, нерентабельність яких засвідчена  міністром енергетики І. Насаликом).

Вихід світ бачить у розвитку відновлюваної енергетики – з джерел сонячного випромінювання, вітру енергії води, біомаси тощо. І говорити, що це дороге задоволення, вкрай недоречно, адже щойно ми побачили, що реальний кошторис традиційних атомних та вугільних виробництв обтяжений заледве не 60% надбавкою (до теперішньої вартості електроенергії) у вигляді позатарифних суспільних витрат.

Якщо спробувати хоча б частково перерозподілити заплановані державою напрями інвестицій з, наприклад, атомних нових потужностей - на будівництво ВДЕ, суспільство отримало б значну економію. За оцінками Стратегії 2030 вартість побудови нових потужностей АЕС (36,4 млрд грн на 2 ГВт = 18200грн/кВт, 1820євро/кВт) ДОРОЖЧЕ, аніж побудова такої ж потужності ВДЕ (130 млрд грн на 8 ГВт = 16300 грн/кВт, 1630 євро/кВт) (курс 2010р близько 10грн=1євро).

Згідно з оновленим Планом 2025 дорожчим за побудову ВДЕ є також і введення нових потужностей ТЕС (будівництво і реконструкція із загальним приростом 1,49 ГВт стане у 63,8 млрд грн, тобто   63,8/1,49=42900 грн/кВт, 1720 євро/кВт, в той же час побудова 4,4 ГВт потужностей ВДЕ оцінюється у 181,5 млрд грн, або 181,5/4,4=412500грн/кВт, 1650євро/кВт. (курс 2015р,  близько 25грн=1євро).

Крім того, слід врахувати звільнення від раніше зазначених позатарифних суспільних витрат на утримання атомного і вуглецевого сектора, знялися б автоматично ряд безпекових питань (а це і залежність від РФ у сфері постачання палива, і поводження з ядерними відходами, і питання експлуатації блоків після вичерпання розрахункових термінів і питання техногенних і терористичних загроз), скоротилися б витрати водних запасів (традиційна енергетика, в тому числі атомна – найкрупніший в світі споживач води), не кажучи вже про покращення екологічної ситуації.

Загалом, навіть незначної частини тих коштів, що тратимо ми на підтримання традиційних технологій виробітку електроенергії, вистачило би не тільки на розбудову потужного парку ВДЕ, але й на вирішення ключової технологічної задачі акумулювання виробленої ними енергії, що необхідно для органічного входження у енергосистему із здатністю до диспетчеризації.

Світ не стоїть на місці - тисячі науковців і інженерів шукають найпрактичніші для ВДЕ способи акумулювання енергії. Найпрогресивніші інвестори стимулюють роботи в цьому напрямку. Отже, треба і нам дивитися вперед, вкладати гроші не у одвічні капремонти застарілого і екологічно ворожого до людини обладнання – а в побудову нового, дружнього і потужного сектора ВДЕ.