Штурм найближчим часом – це більш ніж реально, – боєць 24 бригади

Юний боєць "Королівської" бригади ЗСУ Роман Карапінка у другій частині інтерв'ю сайту 24 каналу розказав, що переосмислив під впливом війни, чого найбільше боїться при поверненні до мирного життя та чому у найближчий час варто очікувати штурму.

Як батьки ставляться зараз до твого перебування в ООС?

Спочатку дуже переймались, ледь не що дві години телефонували. Я їм пояснював, що на деякі питання не можу відповісти телефоном. Звична справа. Минув місяць-другий – змирились. І нині діалог приблизно такий:

– Як твої справи?
– Нормально.
– Тихо?
– Звісно...

Домашні справи теж стараюсь не обговорювати.

Не дивно, що батьки поважають твій вибір, адже тебе нагородило Міноборони за зразкову службу. Як вдалося не мати жодного "зальоту"?

Але як інакше? Я йшов сюди з усвідомленням, що маю робити, з орієнтирами і відповідальністю за те, що роблю.

Твої побратими розповіли, що ти також "нарішав" через волонтерів недешевий і важливий приціл. Як це було?

Я не люблю просити людей на "цивілці" мені допомогти. Совість не дозволяє, бо маю зарплату. Але так трапилось, що мама контактує з волонтеркою, яка займається гуманітарною допомогою. Я якось обмовився, що потребуємо нічник до планки пікатіні до автомату, щоб краще і кучніше вночі вести вогонь.

Ти не уявляєш, як воно, коли противник уночі стріляє, а рядом з ним хлоп-хлоп!.. І він не розуміє, що довкола відбувається. Навіть уночі вони лаялись: "Как ви, укропи, ето делаете?"

Це, певне, приємно чути…

Ага. Волонтерам такі розповіді як мед на вуха. Так от ми чекали цього монокуляра три місяці. Приціл прийшов з Америки. Коли дізнався ціну, був шокованим... Не очікував такої допомоги. Словом, тьотя Люда постаралася, і дякую їй за це. Досі "вітаємо" з допомогою монокуляра ворога!

Побутує думка, що волонтери вигорають і беруть паузу зараз все частіше… Так і на твоєму досвіді?

Не зовсім. Зараз більшість волонтерів, які реально допомагають, – це батьки, які втратили сина, або дружини, яких досі при слові "мобілізація" шарахає. Це люди, які знають, що таке війна, і усвідомлюють її ціну. І от ці люди не вигорають…

А як ви "тролите" бойовиків?

Якось тролили пустивши червоний сигнал з криком "Уперед в атаку!" І слідкували через тепловізор за їх смішним переміщенням.

Знаєш, що мене дивувало? У них геть немає злагодженої роботи! Але це не розповсюджується на окремі підрозділи. Бо коли ми стикалися з батальйоном Сомалі, була трішки інша робота... Ті ніколи не працюють впусту.

Або ще історія. У нашого товариша волонтери – музиканти, які надіслали нам стоватну колоночку. Така хороша. І акустика прекрасна. От ми ворогам місяць день у день вмикали о шостій ранку гімн України. І три години проводили для них чисту українізацію. Ти просто не уявляєш, як це їх кумарило!

Їх просто рятувало, що наша електромережа не витягувала, щоб колонки працювали більше трьох годин. Бажання їх "потролити", щоб поспостерігати за "нєрвотрьопкою" не давало спокою.

Ти відчуваєш, що добряче переосмислив своє життя? Твоя мирна реальність після війни зміниться?

В яблучко. Якою б трагічною і жорстокою не було б війна, вона дала розуміння, що мирний час є мирним часом. У зоні бойових дій ти маєш бути одною людиною, бо цього потребує ситуація і обов'язок. А в мирному житті – зовсім іншою.

Звісно, те, що я тут бачив і провідчував, якось крізь мене просочуватиметься. Але я це приглушуватиму, бо інакше мене не розумітимуть люди. Ті, з ким я тут стою або які мають безпосереднє відношення до війни, мене розумітимуть, але інші...

Людям, які за чотири роки звиклись з війною або роблять вигляд, що її нема, це буде просто нецікаво. "Ну ок, герой, а далі що? Ти зараз у мирному світі, чувак, робити вигляд, що ти контужений абощо, якось дивно", – думатимуть.

По поверненню я постараюсь влитися в плин мирного життя. Війна може в один прекрасний момент закінчитись – і треба буде жити далі.

Війна – це те, з цим я точно не знайомитиму свою сім'ю. І кохану дівчину також. Якщо ми створимо сім'ю, вона не бачитиме впливів війни на мене. Я позбудусь профдеформації.

Чого найбільше боїшся?

Найбільший страх: я повертаюсь додому, а мене підчас адаптації геть не розуміють люди. Побоююсь, що почну вивалювати душу, розповідати "атошні" кулсторі, а на мене дивитимуться широко виряченими очима і не розумітимуть.

Ще боюсь і не хочу втрат особового складу. Дуже хочу, щоб у тому складі, в якому ми сюди заїхали, у такому і виїхали б. Хочу, щоб всі лишились живими.

Як ти змінився?

За час перебування тут я психологічно змінився. Багато знайомих це говорить. Переоцінив деякі критерії свого життя. Все набуло іншого значення.

З серйозних змін в характері: з'явилося відчуття обов'язку, підсилилось відчуття відповідальності за людей, які безпосередньо мені підпорядковуються. Виникло непереборне бажання жити і насолоджуватись цим життям.

І неважливо, скільки мені ще залишилось, але хочеться його насичувати, втілювати ті мрії, які відкладав на майбутнє. У відпустці зроблю їх реальністю не задумуючись, що це тяжко втілити. Основна зараз – підкорити Говерлу. От матиму першу відпустку у вересні за час перебування на фронті.

Чого ще навчила тебе війна?

Методам виживання. Тут розумієш, що деколи зайвий крок не тою стежкою або необережний рух чи неправильне поводження зі зброєю може вартувати твого життя або життя товаришів.

За сім місяців я освоїв майже з нуля методи ведення бою, закономірності, чому все саме так, а не інакше, спеціальні тактики. Вчишся воювати – робиш висновки. Найбільше тебе вчить твій гіркий досвід.

Експерти говорять, що імовірне переозброєння армії може призвести до звільнення Донбасу. А на твою думку, як?

Особисто на мою думку, далеко не все так просто. Бо звільнення Донбасу і луганських територій – це своєрідний штурм, який потребує високої кваліфікації. Далеко не кожен боєць зможе піти на штурм в умовах тривалого ведення позиційної війни. Як би він не кричав, що здатен...

Проте думаю, що найближчим часом буде штурм. Бо армія підіймається, переоформлюється, тактика й стратегія введення бою змінюється. Найближчим часом штурм – це більш, ніж реально.

Чому на твою думку війна триває так довго?

Комусь вигідно, що війна точиться, що матері плачуть, а їх сини мруть, дехто лишається сиротою, дехто лишається вдовою. Насправді багато гіпотез стосовно причин довготривалого воєнного конфлікту. Перш за все, це тому, що на найвищих рівнях все ніяк не можуть між собою домовитися.

Але щодо штурму. Кожен має зрозуміти, що це непроста штука. Геть не просто брати фортифікаційні споруди, які за 4 роки тільки укріпилися. Без впевненої кваліфікації військових і розглядання тактичної операції: наступу, штурму, зачистки – це дуже складно. Згадай 2014-й рік: скільки було невиправданих жертв… Прикро. Треба цього уникнути.

Як підвищити кваліфікацію?

Тренуваннями, постійними спільними навчаннями з якимись іншими родами військ, запозиченням нового досвіду, навичок, методів ведення війни.

Маємо робити висновки, як правильно вести гібридну війну до завершення. Військовий має бути універсальним у всіх сферах: най то ведення вогню в місті, ведення вогню в окопі чи проти ДРГ.

За яких умов і коли війна закінчиться?

Бажаю, щоб вона закінчилась якнайшвидше. 

Якщо ще певні реформи в ЗСУ відбудуться, а вони вже почалися, то з першою можливістю ми отримаємо велику перемогу.

Чим займатимешся, коли закінчиться контракт?

Найімовірніше, стану приватним підприємцем. Я кухар-кондитер за освітою. Встиг до війни попрацювати у різних закладах, освоїти круті навички.. і мені це реально подобалося. Мрію почати свою справу – відкрити заклад зі своїм баченням.

А як щодо військової кар'єри?

Може бути. Бачу, що становище української армії істотно покращується. Молоді кадри мають можливість викорінити начисто залишки дідівського відношення і просто будувати армію так, як вони бачать.

Якщо за ці півтора роки служби, що мені лишились, вектор не зміниться, то я впевнений, що ще один контракт підпишу і ділитимусь бойовим досвідом з побратимами й надалі.

Молодь в силі змінити на краще армію і Україну взагалі?

Так! Саме молоде покоління, з яким перетинаюсь і частиною якого є, має інші погляди на життя і хоче чогось нового, а не заїжджених стереотипів. У нас все майбутнє попереду, і я вірю в краще. Все буде Україна!

Просто ініціативним людям треба давати волю, бо якщо їх отак придушуватимуть, не звертатимуть на їх думку уваги, не даватимуть себе проявити, тоді й далі топтатимемось на одному місці. Але все змінюється вже зараз...