«Шрами» від Дикого театру: чи можна здолати насильство?

Чи знаєте ви Дикий театр? Звісно, знаєте! І «Мельпомену Таврії» він останні роки не пропускає, і торік приїздив до нас з виставою «Жінко сядь» (за п'єсою херсонської дарматургині Наталки Блок, між іншим!).

Він справді дикий — зухвалий, шокуючий, відвертий, жорсткий, нецензурований, провокуючий - і не боїться говорити про те, про що дехто воліє мовчати.

Але 3 грудня херсонці побачили Дикий дуже делікатним, така собі light-версія театру, від якого очікуєш трешу. А от сама тема, до якої вони доторкнулися, вкрай дика: насильство над жінками. Саме про це йшлося у виставі «Шрами», створеній Диким у партнерстві з ООН-Жінки, завдяки чому театру вдалося зробити відвідування постановки безкоштовним для глядачів.

Мінімальний реквізит, прості сценічні костюми, лише чотири актриси на сцені (Анна Абрамьонок, Анна Кузіна, Наталка Кобізька та Марина Сердешнюк) — і перед тобою розгортається ціла панорама шрамів, фізичних і душевних, які не загоюються з часом і залишаються у жінок назавжди. Семирічна дівчинка і сусід-педофіл; травми від батька-алкоголіка, на які мати закриває очі; історії про чоловіка, який принижує як дихає, і далі, далі — про насильство не тільки фізичне чи сексуальне, яскраво, образно, сміливо, часом з посмішкою на обличчі, від якої стає моторошно, бо те, чого бути не має, сприймається героїнями як нормальне явище.

На фото режисерка Наталка Сиваненко

Весь цей жах створений на основі реальних подій і став результатом опитування дівчат і жінок з різних куточків України. З більше ніж півсотні історій обрали саме ті, які торкнулися різних періодів життя і різних ситуацій, коли жінки стикаються з насильством. Акцентовані і теми замовчування насильства та ідентифікації дій оточуючих.

Хтось дивився виставу зі сльозами на очах - бо болить, хтось хотів сховатися — бо якось незручно про таке інтимне та у присутності інших, хтось зі здивуванням — бо про насильство знає лише з чуток, а хтось раптом зрозумів, що це саме його ситуація і що насправді це і є насильством.

Дикий про про проблему висловився відверто і після вистави запросив глядачів поспілкуватися про побачене. До цієї розмови долучились і спеціалістка з комунікацій ООН-Жінки в Україні Катерина Литвиненко та регіональна спеціалістка Фонду народонаселення ООН в програмі протидії ґендерно зумовленому насильству Анжела Литвиненко.

Але говорили не стільки про виставу, скільки про проблеми, з якими стикаються жінки, про те, чи можна перемогти у боротьбі з насильством і чого це коштує. Після оприлюднених цифр дивним це не видається. Статистично, 19% жінок в Україні страждають від насильства, але ж насправді статистика охоплює далеко не всі випадки. За 8 місяців на лінію «102» в Херсонській області надійшло майже 8 тисяч дзвінків. З урахуванням того, що звертається фактично 10% постраждалих, цифри перетворюються на шокуючі. Хтось не усвідомлює, хтось зневірений, хтось не знає, куди звернутись.

Звісно, проблем і питань було багато, ніхто ж не каже, що все в нас добре. Але наголошували на тому, що перш за все жінці самій важливо зрозуміти, що те, що з нею відбувається, є насильством, і що треба робити якісь кроки.

Та й допомогти жінці можна лише тоді, коли вона справді хоче боротися за себе і за своїх дітей. Режисерка Наталка Сиваненко розповіла і про історію своєї родини, яка теж увійшла до вистави. Вона про те, як людина своїми діями відвертає від себе тих, хто прагнув допомогти. Так і чоловіки її сестер спочатку ставали на захист матері, а потім не розуміли, як можна пробачати звірячі побої, які доводять до лікарні. «Тільки-но вона була жертвою і боролася, просила про допомогу, а потім заспокоюється - адже це моє життя, що я зроблю? куди піду далі? - і в цей момент бажання допомагати відходить. А все тому, що вона змусила себе думати, що змиритися легше, ніж боротися. Питає мене: а як? Якби ми три роки жили в гуртожитку в жахливих умовах, я була б щаслива, тому що ми зробили б крок. І я розумію наших зятів, які в якийсь момент вже відмовлялися відповідати на дзвінки».

Насправді, ситуація важка і типова. Є про що говорити, є над чим працювати.

І наостанок — ще трошечки про саму виставу. Вона зовсім «свіженька», прем'єра у Києві відбулася 25 листопада, далі — невеличкий тур по 5 містах України: Луцьк, Чернівці, Суми, Запоріжжя та Херсон. Про те, чому Дикий театр не оминув наше місто — питання до кураторки театру Ярослави Кравченко.

По-перше, Дикий театр дуже любить Херсон і любить херсонського глядача, тут справді місто, яке нас знає, яке нас розуміє, і нам це дуже подобається. По-друге, Херсон потрапив у карту інтересів «ООН-Жінки», тому тур був вибудуваний таким чином, щоб ми наостанок заїхали і в ваше місто.

- Історія з Херсона до вистави потрапила?

- З Херсона історії нема, але вчора в Запоріжжі прийшла дівчинка, історія якої є у виставі. І вона розказувала, наскільки важливо ділитися цими історіями, щоб закрити оці травматичні шрами. Тому для нас важливо, щоб проект спонукав знаходити в собі сили про це говорити, допомагав людям, які не ідентифікують насилля в своєму житті його все ж таки ідентифікувати.

- Які враження від спілкування з глядачами в різних містах?

- У кожному місті аудиторія виокремлює якісь свої акценти. Наприклад, Луцьк дуже хотів поговорити про чоловіків, які страждають від домашнього насильства. І це цікаво. В Херсоні ж був страшний коментар: «битовуха». Доки суспільство буде сприймати це як нормальне, доти воно і буде хворе. Ми живемо сьогодні і маємо усвідомлювати, що деякі українські традиції  («моя хата скраю» або «б’є значить любить») руйнують наше майбутнє і що це ненормально. Що жінка, яка не може вирватися з кола токсичних стосунків — це теж ненормально. Є виходи. Але перший крок — признання того, що проблема є. Адже справжня любов і справжні почуття не залишають шрамів.

На фото кураторка Дикого театру Ярослава Кравченко

- Якою буде подальша доля вистави?

- Далі вона буде продовжувати йти в Дикому театрі. Ми рівно рік тому приїжджали в Херсон з виставою по Наталці Блок «Жінко сядь», вона так само продовжує йти в Дикому театрі, її раз на місяць можна подивитися в нашому репертуарі. Це саме буде зі «Шрамами». Не знаю, чи буде їхати в тур ще чи ні, але принаймні, в Києві всі бажаючі зможуть її подивитися.

- Які нові теми плануєте підняти?

- У нас багато планів, але не так багато сил і ресурсів. Нещодавно ООН-Жінки провели дослідження дітей в будинках-інтернатах і будинках сімейного типу — статеве життя там починають з 7 років, і це шокує. І зараз ми обдумуємо, яким чином можна говорити про цю тему саме з дітьми. Дикий театр ніколи не розказує, як треба жити. Ми хочемо, щоб ви самі задумалися над тим чи іншим питанням. Тут питання в тому, як говорити з дітьми — не про те, з ким і коли починати статеве життя, а про те, що твоє тіло і твоє життя — вони виключно твої, і ніхто не може тобі насаджувати якусь думку, як ним розпоряджатися. Те ж саме у виставі «Шрами».

${gallery:77ab99486ee573646dec633e57c5036d}