Що сталося з двома херсонцями, яких Росія засудила до 20 та 11 років колонії

Херсонців Олександра Газду та Андрія Матієнка росіяни затримали в окупованому Херсоні наприкінці вересня 2022 року за нібито підготовку теракту, зберігання вибухівки та участь у “терористичній спільноті”. За словами матері Олександра Оксани Газди, чоловіків катували й змушували зізнатися у звинуваченнях.

Під час окупації Херсона Олександр Газда та Андрій Матієнко працювали в таксі й допомагали людям виїжджати на підконтрольну Україні територію. Мати Олександра припускає, що російські силовики могли затримати сина через його військове минуле: з 2013 до 2019 року він служив у війську. Андрій же в армії ніколи не був.

27 червня 2025 року Суд в Ростові-на-Дону засудив херсонців до 20 та 11 років колонії суворого режиму. “Вгору” вже писало про те, як чоловіків викрали, тримали без зв’язку, катували, а потім засудили на десятки років колонії. Через трохи більше ніж рік після вироку "Вгору" дізналося про подальшу долю засуджених херсонців у Росії.

“Головне, що їх не б’ють”

Після оголошення вироку Олександра Газду та Андрія Матієнка 30 червня 2025 року вивезли із СІЗО в Ростові-на-Дону в невідомому напрямку, розповідає Оксана Газда. 

Чоловіки вирішили не подавати апеляцію на вирок: їм сказали, що в такому разі їх не етапують далеко і вони нібито матимуть більше шансів швидше потрапити на обмін. Якби вони не погодилися з цим і подали апеляцію, могло бути ще гірше, каже жінка.

“Лише через десять місяців я дізналася що сталося з ними. Спочатку їх перевезли до СІЗО в Новочеркаську, потім потягом — до Самари, звідти — до Воронежа, а далі вони перебували в Челябінську. Десь на цьому етапі їх розділили”.

У підсумку обох усе одно етапували далеко від України. За словами Оксани, Андрія Матієнка перевезли до виправної колонії суворого режиму в Красноярську, де він перебуває й нині. Олександра Газду після етапування через Новосибірськ доправили до виправної колонії №10 суворого режиму в місті Рубцовськ Алтайського краю.

Проте, каже жінка, від Андрія вже пів року немає жодних звісток. Раніше він передавав своїй матері листи через знайому в Росії, а телефонувати, за словами Оксани, він не може — такого привілею в нього немає.

З Олександром зв’язок зберігається: він іноді телефонує матері та надсилає листи. Уже з Рубцовська, за словами Оксани, він зміг розповісти їй маршрут свого етапування.

“Зараз він каже, що в нього все добре, щоб я не хвилювалася. Головне, що їх не б’ють, дають їсти, удень дозволяють спати. Порівняно з Чаплинкою та Чонгаром умови значно кращі: там їх узагалі не виводили на вулицю”, — розповідає херсонка.  

За словами матері, Олександр іноді телефонує з колонії. Каже, що його виводять на прогулянки, він читає й займається спортом. Зараз перебуває в окремому бараці приблизно на шістьох людей із меншими привілеями, ніж у звичайних бараках, але називає умови «нормальними». Оксана припускає, що телефонні розмови можуть контролювати, тому про умови утримання вони майже не говорять.

“Сподіваємося на обмін”

Херсонка розповідає, що робить усе, аби справа сина не залишалася без уваги: регулярно оновлює інформацію про нього в державних структурах і перевіряє, чи всі дані про Олександра залишаються в базах.

“Будемо чекати наших хлопців. Сподіваємося на обмін. І сподіваємося, що держава нас не забуде”, — каже жінка. 

Олександр та Андрій мають статус цивільних полонених. Повернення цивільних із російської неволі є складнішим за обмін військовополонених, проте у 2025–2026 роках Україна почала активніше вести окремі переговори щодо їхнього звільнення. До переговорів залучені Координаційний штаб і Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який веде прямий діалог із російською омбудсманкою. У квітні 2026 року таким чином повернули сімох цивільних, у травні — ще чотирьох.

При цьому повертають і цивільних, яких Росія вже засудила до тривалих термінів ув’язнення. У серпні 2025 року серед 51 повернутого цивільного були й незаконно засуджені російськими судами українці, частина з яких перебувала в неволі ще з 2015–2016 років. У 2026 році Координаційний штаб окремо проводить зустрічі з родинами таких людей і заявляє, що опрацьовує механізми їхнього визволення.