Полон його не зламав

"...вісім полонених, обміняли на одного зрадника – колишнього майора СБУ Андрія Панкова..."

Кажуть, що обличчя — дзеркало душі людини. Я переконуюсь у цьому, коли дивлюся на свого співбесідника. Мужній, пильний, вдумливий, проникливий погляд, вольове обличчя, великі карі очі, які випромінюють розум, добродушність і відвертість гарної людини. Помітно тривогу й стурбованість, адже нещодавно підполковника Олександра Яїчка визволили з полону терористів.

Офіцер із солідною службовою біографією Олександр Яїчко 1995 року закінчив Інститут Прикордонних військ у м. Хмельницькому. Після випуску з прикордонної альма­матер служив у Чернігівському загоні на посадах від заступника начальника застави до заступника начальника комендатури. Згодом, набравшись досвіду на ділянках відповідальності Березинського та Одеського прикордонних загонів, Олександр Миколайович очолив штаб Котовського загону. З 2010 року він – викладач кафедри інтегрованого управління кордоном Національної академії Держприкордонслужби.

Після того як у березні нинішнього року Росія окупувала Крим підполковник Олександр Яїчко керував зведеною заставою від 1ої мотоманевреної групи. Тут йому довелося разом зі своїми бійцями розгортати блокпости в херсонських степах, планувати та організовувати службу підлеглих в умовах надзвичайно напруженої обстановки на адміністративному кордоні з анексованим півостровом.

А вже наприкінці липня Олександр Миколайович був відряджений у тактичне угруповання «Кордон» для виконання завдань у зоні проведення АТО.

– Йшов другий місяць перебування в районі бойових дій, – розповідає підполковник Яїчко. – Ми висунулися УАЗом групою з трьох людей – я і два мічмани з Одеського загону Морської охорони – на перевірку місцевості між м. Новоазовськом і пунктом пропуску «Новоазовськ». Перевірили перший блокпост, який знаходився на пагорбі. На ньому вже ніхто не ніс службу. Почали спускатися вниз – руху ніякого не було.

Прямуємо далі, знизу побачили другий блокпост. Тут теж усе було спокійно і раптом за бетонними плитами, метрів за 300 – 400, – помітили рух. З лівого боку з посадки на дорогу вискочив чоловік у камуфляжному одязі з автоматом і став нам показувати рукою, щоби рухалися далі. У нас була інформація, що тут можуть бути представники територіальної оборони, проте ми помилилися. За якусь мить із тієї ж посадки вибігли ще декілька осіб з автоматами, направленими проти нас. Водій нашої машини спробував здати назад, проте нам перекрив дорогу ворожий БМП. Ми повернули направо, щоб з’їхати в поле, але там вже стояв танк, а далі був глибокий кювет. Таким чином ми опинилися в пастці.

Прикордонники чинили спротив, але бойовиків було значно більше, та й що вдієш автоматом проти танка? У результаті кожен із наших хлопців отримав значні фізичні ушкодження.

– Нас взяли в полон, привезли на пункт пропуску «Новоазовськ» і розмістили в автобоксі на митниці, – продовжує свою розповідь Олександр Миколайович. – Там нас утримували близько тижня. Потім перевезли в Донецьк, у батальйон «Восток», і до середини вересня, тобто до звільнення, ми перебували там.

Полонених утримував особливий відділ працівників міліції самопроголошеної ДНР. Умови були нестерпні – темно, холодно. Серед полонених були поранені бійці, проте їм ніякої допомоги не надавали. Щодня наших побратимів бентежили думки: чи обміняють, чи просто виведуть на вулицю і пристрелять. Однак усі вони трималися мужньо, підтримували один одного.

– До нас приводили представників російських ЗМІ показувати, як вони «добре» ставляться до полонених, – згадує моторошні дні й ночі полону підполковник Яїчко. – Так, 13 вересня до нас привели ще одного пораненого полоненого. Саме цього дня у нього був день народження. О 20.00 до нас зайшли разом з охоронцями представники російського телеканалу з шампанським і цукерками привітати іменинника.

Показуха, аж бридко!

Давали нам їсти одноденний сухпай на цілий тиждень. На варті стояли як бойовики, так і шахтарі, які їм симпатизували. Примітно, що ці, так звані «ополченці» з числа місцевих мешканців водночас отримували зарплатню за роботу в шахті. Ставилися з неприязню до «укропів», так вони називали наших бійців. Водночас жорстокості не виявляли. Коли я захворів один із цих охоронців навіть приніс мені меду.

Серед бойовиків­найманців було багато осетинів і чеченців. Осетини ставилися до всіх не так жорстоко, як чеченці, мотивуючи це тим, що вони християни. І в питаннях обміну полонених допомагали саме вони. Ще чимало людей затримував батальйон «Восток». Причина – за мародерство, за те, що людина, можливо, є артилерійським коректувальником. Їх спочатку били нещадно, потім допитували і направляли копати окопи для бойовиків.

Під час допитів терористів цікавила інформація, звідки полонений, де служив, чому зараз тут, чи є близько підрозділи українських військ?
Тож вводив в оману противників, називав підрозділи, які відійшли в тил, поміняли місце дислокації відповідно до розпорядження територіального угруповання «Кордон», – зазначає підполковник Олександр Яїчко.

–15 вересня я прокинувся під Гімн України, у нас був радіоприймач. Саме цього дня нас визволили, – світлішає обличчя мого співрозмовника. – Цим займалися СБУ, ОБСЄ, а також мої співслужбовці та друзі. Разом зі мною у полон потрапили старший мічман Ігор Лєзнєнков і мічман Микола Королюк з Одеського загону Морської охорони, а також один прикордонник з Амвросіївки та троє бійців зі Збройних Сил України. Відтак нас, вісім полонених, обміняли на одного зрадника – колишнього майора СБУ Андрія Панкова, який перейшов на сторону сепаратистів і був затриманий за державну зраду.

Після визволення з полону і реабілітації в госпіталі Держприкордонслужби Олександр Миколайович повернувся на службу.

Відданий Військовій присязі офіцер Олександр Яїчко готовий хоч сьогодні йти у бій і дати гідну відсіч бойовикам, захищати свою країну й утверджувати Перемогу заради майбутнього своїх доньок – студентки Юлії й школярки Каті та красивого й надійного тилу – дружини Наталії, заради своїх побратимів і всього українського народу.