Подолання минулого в Україні: уроки двох Німеччин

Рік тому з піщаного кар’єру на околиці Берліна витягли гранітну голову Леніна і доставили в музейний комплекс «Цитадель Шпандау».

Мозаїчну фреску, яка ілюструє щасливе життя східнонімецького комуніста, визнали зразком монументального живопису. А реліквію часів Холодної війни – Берлінську стіну – збережено як пам’ятник історії.

Ці новини викликали б когнітивний дисонанс у німецькому суспільстві, якби вони з’явилися в 1990-му або 1995-му. Тоді мало хто з німців міг припустити, що комуністичний тягар, який перекидає НДР, у майбутньому знайде матеріальне відображення в міському просторі. Як так сталося, що люди, які колись молотками, викрутками і кайлами зносили Берлінську стіну, залишили символи прорадянського комуністичного режиму? Адже в Східній Німеччині мала місце декомунізація з усіма наслідками, що з неї випливають, – знесення пам’ятників радянських вождів і перейменування топонімів комуністичного походження.

Природа «неприємного минулого» вимагає діалектичного підходу: залишити його й одночасно прийняти. «Прийняти» в музей голову Леніна, але яку? З відколотим вухом і бородою, з чотирма масивними ґвинтами, які вмонтували в лисину вождя під час демонтажу пам’ятника. Це вже не 19-метровий постамент, який домінує і тисне своєю величчю на перехожих. Із цих уламків, розкопаних з піщаного кар’єру, зчитується вже інша інформація.

Як, втім, і у випадку з меморіальним комплексом «Берлінська стіна». Здається, єдине, що вони можуть зараз сказати перехожим: Never more («Ніколи більше»).

Як Німеччина прийшла до філософії «прийняти комуністичне минуле» і «відвести йому окрему нішу» як у міському просторі, так і у свідомості суспільства? Мабуть, відповідь криється в попередньому непростому досвіді осмислення тоталітарної історії – денацифікації. У досвіді, який може бути досить корисним для України, що стоїть на порозі переосмислення свого травматичного минулого.

«А чим ти займався в 1943 році?» – денацифікація по обидва боки стіни

Очевидно, що поразка Третього рейху у Другій світовій війні, Нюрнберзький процес над нацистськими злочинцями не ознаменували початок «переосмислених робіт» у Німеччині. За процес денацифікації в Західній Німеччині (ФРН) поспішно взялися американські, французькі і британські окупаційні адміністрації, у Східній (НДР) – «совєти». Звести рахунки з «неприємним минулим» країни, здається, були готові всі, крім самих німців.

Щоб глибше розібратися в німецькому досвіді політики пам’яті, я поцікавилася думкою провідних експертів у цій галузі. За словами співробітника Німецького історичного інституту у Варшаві Фелікса Аккермана, бажання суспільства відмовитися від нацистської спадщини було досить гострим, а загальна денацифікація в Німеччині великою мірою – міф, тому що не у всіх сім’ях діти запитували батьків: а чим ти займався у 1943 році?

Як зазначив польський журналіст Анджей Котуя, що спеціалізується на темі польсько-німецьких відносин, період між 1945-1965 роками в ФРН – історія фіаско політики пам’яті. Історія успіху почалася, коли німці приступили до особистої денацифікації, коли вони зводили рахунки з минулим.

1960-1970-і – час переосмислення, діти подорослішали і не просто запитали, що відбувалося у 1943 році, але і почали «виковувати» власну культуру пам’яті, яка ґрунтувалася на визнанні своєї провини і відповідальності.

А тим часом у НДР один тоталітарний режим змінювався іншим. Політика денацифікації тут була протилежна тій, котрої дотримувалися у ФРН. Вина і відповідальність цілком і повністю лягали на наступників нацистів – західних німців, які нав’язали НДРівцям-комуністам свою історію. У результаті міф «не несемо відповідальності», політична риторика «комуністичне підпілля = антифашистський рух» стали причиною тріумфу комунізму.

Ні НДР, ні ФРН не були готові визнати і осмислити хворобливе тоталітарне минуле. Думаю, основна причина криється в тому, що в обох республіках історична політика довгий час підміняла культуру пам’яті. Цю думку поділяє і Анджей Котуя, за його словами, історична політика несе в собі небезпеку, адже це більше політика, ніж історія.

А поколінню німців 1940-1950-х років не вистачало культури пам’яті в дійсності тому, що її не було кому формувати. Денацифікація не брала початок від «я», вона спускалася зверху до «ви». Роль інтерпретатора відповідальності взяли на себе окупаційні адміністрації, а діалог став можливий лише з появою нового покоління, яке позбулося післявоєнного емоційного вантажу.

Розпакування особистого «багажу СРСР»

Україну і Німеччину ще довгий час буде розділяти прірва в питаннях пошуку ніші для «травматичного минулого», а його маркування в міському просторі буде сприйматися чимось абсурдним. Але навряд чи варто перестрибувати через себе. Достатньо не відхилятися від курсу «подолання свого минулого» і періодично боковим зором оцінювати траєкторію руху інших держав.

Ставити питання неприємному минулому, політиці декомунізації часом важливіше, ніж давати на них відповіді, дає пораду історик і публіцист Ярослав Грицак.

Проектуючи німецький досвід денацифікації на сьогоднішню декомунізацію в Україні, я змушена поставити питання: чи добре ми усвідомлюємо різницю між історичною політикою і культурою пам’яті? Чи не забуваємо про власну причетність до будівництва радянського комунізму і відповідальності за його подальше зміцнення? Чи не займаємося ми підміною понять на кшталт того, що чинили соціалісти в НДР, але вже замість «комуністичне підпілля = антифашистський рух» у вигляді «націоналізм = антикомуністичний рух»? З якими викликами може зіткнутися Україна, якщо ми отримаємо негативні відповіді на ці питання?

На думку Володимира Склокіна, доцента кафедри нової та новітньої історії України в Українському католицькому університеті, для оздоровлення нашого суспільства потрібна цілісна оцінка минулого, а також відмова від самосприйняття «я – жертва».

«У роботі репресивної машини були задіяні й українці – і це треба визнавати. Голодомор був би неможливий без згоди, участі тисячі, десяти тисяч українців-лідерів на місцях. Ті, хто очолюють кампанію декомунізації, не хочуть бачити чорних плям української минувшини. Наприклад, ті злочини, які скоїли ОУН, УПА: участь у Голокості, етнічні чистки на Волині та сході Галичини», – вважає історик.

Сприйняття більшовизму як плоду «російської окупації», героїзація суперечливих історичних особистостей, невизнання своєї провини і відповідальності – чи не стане ця негнучкість історичної політики в якийсь момент небезпечною для самої ж України?

Володимир Склокін робить припущення, що при такому розвитку подій в Україні потенційно може сформуватися квазіавторитарний, націоналістичний режим, який претендує на патріотизм.

Прийняти минуле, яке почасти компрометує власну державу, – справа непроста, особливо в умовах воєнного конфлікту. І, за великим рахунком, саме агресія з боку Росії спонукає до національної мобілізації. Але буде великою помилкою, якщо остання переросте в риторику «наше діло праве», в ігнорування чорних плям власної історії. Щоб ненароком не повторити сумного досвіду подолання минулого в НДР і не поміняти «шило на мило», напевно, варто звернути більше уваги до історії успіху ФРН.

Спілкування з носіями загальної історії має терапевтичне значення, вважає Фелікс Аккерман. Говорити і чути – ось що необхідно для початку переосмислення минулого.

«Почніть зі своєї родини: запитайте у бабусі, дідуся про минуле, послухайте і поміркуйте. І виявиться, що Радянський Союз – це не тільки велика політика, а й чиєсь особисте рішення: як поводитися в колективі, чи піти на аборт, чи податися в партію, щоб отримати дозвіл на навчання?» – міркує Фелікс.

Індивідуальне опрацювання минулого може викликати у представників нового покоління різну інтерпретацію історії. Це можна пояснити: кожен із наших співрозмовників носить свій «багаж СРСР». В одних комунізм асоціюється з Голодомором, бо в горезвісному 1932 році його батька морили голодом, в інших – із «безтурботною молодістю» і «дружбою народів». Але говорити все одно потрібно, адже подвійне бачення минулого – це добре, а не погано.

«Не існує абсолютного захисту від минулого, – каже Ярослав Грицак. – Складна історія – це «паркани», які потрібно подолати тому, хто хоче прийти до авторитаризму. Чим більше «парканів» і чим більш сіра наша історія, тим менше загроз, і більше ризиків там, де історія біла або чорна».

Якщо ми володарі сірої історії, може, має сенс і нам відкопати «власні паркани з піщаного кар’єру»? Хтозна, може, вони, у свою чергу, скажуть: «Ніколи більше»?..