«Одруження»: життя наосліп

Темна, депресивна, але образна, виразна і красива вистава - таким було гоголівське «Одруження» у версії одеського театру.

Ще задовго до початку «Мельпомени Таврії» виставу «Одруження. Цілком неймовірна подія»  Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька анонсували якось особливо. Перш за все, пишалися, що режисера вистави Івана Уривського «відкрили» саме на «Мельпомені» - у 2015-му його «Дядя Ваня» був визнаний кращим режисерським дебютом фестивалю. Що, незважаючи на молодість, він став головним режисером одеського театру. А у березні цього року Уривський отримав Премію імені Леся Курбаса. І взагалі, казали, вистава буде неймовірною!

Що ж, від гоголівського «Одруження» очікувати можна було що завгодно - від класичної костюмованої постановки в декораціях відповідного періоду до експериментів вищого пілотажу, де не кожен і самого Гоголя  розгледить (пам'ятаєте «Одруження» Жолдака?). І примітка «за мотивами» дарує надію на креативний режисерський погляд. Тож уперед, за новими враженнями!

І враження дійсно були неабиякими, а відчуття - дивними.

Замість комедії - символічна притча на одну дію.

Замість Петербургу ХІХ століття - умовно-українське село без ознак часу.

Замість десятка повноцінних персонажів - четвірка головних і «женихи» - чи то привиди, чи то гомункулюси.

Замість російської мови першоджерела - український переклад Остапа Вишні.

Замість великої кількості тексту - кілька невеличких монологів-діалогів (хоча слів взагалі тут могло й не бути) і багато пластики під звуки якоїсь шаманської музики, яка немов згущує час.

Для когось - повний захват, для когось - зовсім незрозуміло.

На сцені темно, дуже темно, непристойно темно, декорацій обмаль - лише криничний журавель – колодязь, з якого все виникає і в якому все зникає. І це не дивно, бо колодязь - це і символ життя, і шлях в інший світ, він зцілює, перероджує, виконує бажання, дає можливість заглянути в майбутнє. Сваха-мольфарка буквально «тримає на короткому повідку» наречену (за довжелезну косу), та й «злий геній» жениха контролює кожний його рух. Потенційні наречені живуть із заплющеними очима, не діють самі - діють за них, їм нашіптують, їм «впарюють», за них вирішують. Чи зможуть такі створити сім'ю, жити самостійно, чи буде весілля? Фінал за Гоголем: жених тікає (але не через вікно - у колодязь). А наречена закриває колодязь і забиває гвіздками (закритий колодязь - символ незайманості). І слухає пісню Сольвейг, що вже звучить як символ безнадійного очікування...

Отака дивна вистава про взаємовідносини між сучасними чоловіком і жінкою - безвольний чоловік і нерішуча жінка, обидва інфантильні, обидва живуть наосліп,  бо насправді бояться жити, обома безбожно маніпулюють.

А може, вистава зовсім не про це? Бо у світі останніх подій виникають зовсім інші асоціації...

${gallery:942c9fa77dc835b7a2fe3d07c5297e09}