Не Славком Вакарчуком єдиним, FM-ефір наповнюється українською мовою – Соня Сотник

Олександр Лащенко: Я почну з історії. От 100 років було «великій жовтневій революції» на цьому тижні.

– Ну, було і було. І достатньо.

– Декомунізація ж в Україні. Одне з небагатьох досягнень все-таки після Майдану. На практиці, не лише на словах. Пам’ятників Леніну майже немає. Дійсно, це так вагомо? Як Ви вважаєте?

– У мене таке враження, що ці пам’ятники мають якийсь внутрішній зв'язок із тим тілом, яке лежить на Красній площі. Це жахливо. Справді, там, де вони пропадають, відбувається якась містика. Я не знаю, з чим це пов’язано. Де пропадає пам’ятник Леніну, відбувається ментальне збагачення людей. Вони починають інакше думати. Мені здається, що символи – це дуже погано. А ідольство – це взагалі дуже погано. А те, що його не закопали досі – це взагалі жах!

– Але ми зараз не про Москву. Справді – Україна. Символіка, звісно, помінялася за ці понад три роки. Ви теж стояли на другому Майдані, не лише з боку спостерігали. За цей час, крім символіки, більше стало, можливо, української мови, немає пам’ятників Леніну, немає вивісок певних. Але все рівно чимало хто каже (ті, хто на фронті ніколи не бувають, вже й забули, що в Україні триває війна), мовляв, «нічого не змінилося», крадуть, на їхній погляд, «не менше, ніж при Януковичу» (даруйте, я це цитую)… Навіщо тоді було робити цей Майдан?

– Найголовніше, що змінилося – це те, що змінилися ми. Кожен щось відчув інше. Мені дуже хочеться, щоб починали з себе. Тому що це ми у Верховній Раді, це ми у кабміні, це ми на вулицях, це ми за кермом, ми – хами. Ми – це частка нас.

Так що, я думаю, дуже багатьох людей перелопатив останній Майдан і остання революція. Ми змінилися. І це серйозно. Якщо ми навіть дуже сильно змучуємося, читаючи новинну стрічку і читаючи постійно погані новини – це не погані новини. Ми повинні знати, по-перше. І ми тепер знаємо, хто і чим займається. По-друге, ми повинні реагувати на це. Нічого, ми змучуємося від дискусій постійних, які не завжди є доречними, правильними і конструктивними, але прекрасно, що це відбувається. Ми говоримо один з одним, ми сперечаємося, ми щось доводимо, у цих суперечках істина трошки з’являється.

– 9 листопада – День української писемності, День української мови. Ті ж самі квоті, які діють вже давненько. Зараз, коли вже термін минув, Ви ведете програму, Ви маєте дотримуватися цих норм. Які підсумки?

– Дотримуємося. Для Radio ROKS це було, напевне, найменш болісно, тому що українського року якраз достатньо. От української поп-музики в такому широкому загалі менше. Якісної поп-музики. Ми ж говоримо не просто до того, щоб взяти і забити ефір низькопробним матеріалом. Музики багато, безліч є українською мовою, але вона різна. Ми хотіли б мати перш за все, тому що ми є комерційною радіостанцією, ми про це говорили і наголошували, якісний продукт, по-друге, популярний. Ми ризикуємо слухачем. Якщо ми поставимо трек, який не сподобається слухачеві, не зайде, то ми ризикуємо – він просто перемикає кнопку. І цей час нам дуже добре, що ми в діалозі добилися все ж таки часу – рік, щоб наповнити ефір. І цього ще не достатньо.

Мало того, почався нормальний процес співпраці носіїв, ЗМІ і артистів. Тому що артисти теж не можуть дістати з кишені відразу супер-хіти українською мовою. Вони працюють, вони дослухаються, чого хочемо ми. Ми говоримо, чого ми хочемо від них. Цей процес йде. І цей процес тішить. От він якраз прекрасний. Тому що все ж таки це шоу-бізнес. І ми для того, щоб цей вакуум української музики заповнити, повинні думати, ще як артисти на цьому мають заробляти нарешті? Тому що ми є провідником, але вони мають ще й авторські права. І закон про авторські права, який зараз лежить і пилиться там, дуже важливий. І нам треба, щоб артисти отримували нарешті свої авторські за роботу. Чому дуже багато артистів перейшло на інші мови, не українською? Тому що у нашого північного сусіда цей закон перфектно працює. І вони діставали там гроші. Просто це елементарно.

– У часи інтернету можна дотримуватися авторських прав?

– Можна. Чому ні? За цим слідкують правовласники, які мають продукт.

– Усе не скачаєш, ні? Так виходить?

– Скачати можна все. Але не все продемонструєш публічно.

– І матимеш наслідки, якщо наважишся.

– Так, будуть.

– Тобто, якщо зовсім спрощено сформулювати, сказати, що єдиним (при всій дуже величезній повазі) Славком Вакарчуком не треба все обмежувати?

– Славко, я думаю, дістав велику проблему. Тому що, безумовно, його пісні підходили максимально під всі формати: і рок, і поп, і навіть станції, які грають релакс-музику. Він заполонив ефір. Але на сьогоднішній момент вже так, не Славком Вакарчуком єдиним. Слава Богу!

– У мене немає зневаги до так званої «попси», жодним чином. Немає поганих жанрів, є нудні, як ми знаємо. Перша половина 1990-их – була та ж, як до неї не ставитися, Ірина Білик – виконувала пісні українською, інші виконавці. Потім настав період з кінця 1990-их – перша половина 2000-их – всі: «Росія, Росія, Росія...» Крім того ж Славка Вакарчука, може, ще деяких винятків. Цей «мейнстрім» уже закінчився?

– Я думаю, що зараз буде друге дихання. Тому що ми зараз наповнюємо, наповнюємо, наповнюємо. Безумовно, у нас не вистачає зірок. У нас не мінявся пул давно. Безумовно, російська музика зробила нам велику біду – доступна, дешева і з великими грошима. У нас не було таких фінансів.

Розквіт української музики на початку 1990-х стався завдяки фестивалям, таким як «Червона рута» і «Таврійські ігри». Зараз таких фестивалів дуже бракує. Нам треба мислити комплексно. Не радіо єдиним ми зараз врятуємо шоу-бізнес. Нам потрібні майданчики, нам потрібні студії, нам потрібні кошти, щоб створювати цей продукт.

– Ваша аудиторія, у тому числі (мабуть, найважливіше) не за обсягом, а ті, хто на фронті, коли у них є час вас послухати... І Ви безпосередньо, і пан Кузін з ними спілкуєтеся. Які Ваші враження? Ви не є військовим експертом, але Ви – людина, яка уважна, можете аналізувати. Оце перемир’я (яке не яке, воно є) і так далі – це хоч якийсь крок, хоч менше обстрілів? Хоча цього тижня «гради» вже знов бойовики застосовували, після перерви.

– Я дуже уважно стежу, тому що у мене там близькі люди – на фронті. Просто відрізняється армія, яка була до 2014 року, від цієї армії, яка зараз. У цій армії ми знаємо кожного. У тій армії ми нікого не знали, ми не знали, що це за люди. Тут ми знаємо. Тому що в цій армії наші брати, сестри, чоловіки і батьки. І це наші рідні люди. Абсолютно всі вони в моєму «Фейсбуці», вони всі у моєму житті. Ми їздимо на позиції з березня 2014 року, коли у нас забрали Крим. Перша поїздка наша була якраз на Чонгар. І відтоді ми виїжджаємо. Нам просто, ми беремо гітари, якийсь мінімальний звук і виїжджаємо на нуль в основному і співаємо для хлопців там.

Я не знаю, що в тилу, тому що ми там більше працюємо. Там – усе в порядку. Дух присутній. Безумовно, вони замучені. Безумовно, вони хотіли б дій активних. Тому що ми не розважимо, можемо тільки зайняти їх час. Але ми не врятуємо їх від деградації, від падіння духу.

Тобто, для чого нас запрошують? Для того, щоб хоча б хоч трошки підняти моральний дух і побачити їх посмішки. А так, безумовно, це дуже складно, коли ти сидиш і не можеш відповідати, тому що є Мінські домовленості. Тебе ображають, а ти не можеш дати відповідь. Це не по-чоловічому.

– Але ж у Путіна «гарматного м’яса» вистачить, якщо так от. Знову ж таки, ми з Вами не військові експерти…

– Я не знаю, як закінчити цю війну. І, безумовно, ніхто з нас не хоче, щоб гинули хлопці на фронті. Але вони гинуть!

– Пафосна фраза, але вона відповідає, напевне, дійсності? Найкращі ж гинуть – виходить так?

– Напевне, зараз буде невірною моя фраза. Можливо, хтось неправильно... Дуже багато найкращих загинуло у 2014-у. Мотивовані максимально добровольці, які вийшли на фронт. Безумовно, це величезна трагедія!

Мені здається, що все залежить від... Так само, як і в колективі, в армії те ж саме. І знову ж таки і в армії ми, і в Кабміні і у Верховній Раді теж ми. Якщо командир сильний і хороший – там усе чисто.

– Але ж по той бік фронту (я не знаю, чи можете Ви їх називати своїми колегами) їздять у ті ж «ЛНР», «ДНР»... Можна по-різному оцінювати їхні таланти. Чичеріна, всі ці хлопці й дівчата, гурти... Чому вони це роблять, як Ви вважаєте? Може, питання і риторичне у мене – вони ж хіба не усвідомлюють, що насправді роздувають війну і ненависть? Може, це просто – заради популярності? Та ж Чичеріна, напевне, далеко не на перших місцях була…

– Тут розмова з психологами має бути. Не знаю. Але це, мені здається, щось з головою. Це не в царині музики.

– Це ж не Ролдугін у Сирії на віолончелі грає?

– Це все ж таки пропаганда. Вони – її «славні воїни». Так само, як і Прилєпін. До речі, ми нещодавно з колегами обговорювали, що якщо музична українська спільнота достатньо активно обговорює тих, хто їде на окуповані території, то літературна українська спільнота якось не дуже звертає увагу на Захара Прилєпіна.

– А, може, й не варто звертати? Ну, попіарився. Який там з нього «політрук»?

– Ну як попіарився? Він щодня це робить. Він щодня паскудить.

– Виходить в телеефір російський.

– Так. Він це робить щодня. І я поки що відкритого листа від українських літераторів «бойцу идеологического фронта» не бачила.

– А можна знайти порозуміння? Ні, не з Прилєпіним, не з Чичеріною, не кажучи про Захарченка з Плотницьким. Ви письменників загадали. Далеко не останній український письменник Сергій Жадан спробував навести містки. Заславську ту ж саму (не буду цитувати її вірші про нині покійного «Моторилу»-«Моторолу»). Тоді зацькували Жадана. До речі, так, Заславська так і не стала патріоткою і, наскільки я можу судити, більше прихильників України там не стало. Чи все-таки варто такі спроби робити?

– Я не знаю. Я, наприклад, не зможу. Це ж війна не тільки різних країн. Це ментальна війна. Це різні світогляди. Я не знаю, як наводити містки з іншим світом... Ну, з космосом. Я не знаю, як? Якщо ми просто на різних плитах стоїмо. Взагалі на інших.

– Хоча так само слухають і Deep Purple, і Led Zeppelin, і Beatles там. Теж, напевне, у Москві є аналог Radio ROKS?

– Я не знаю, як у Москві. Але точно знаю, що наші передавачі і наші офіси відібрали, вкрали у нас техніку. І в «ДНР» є радіостанція, яка веде мовлення з наших передавачів.

– Формат не міняла?

– Вони навіть більш «просунуті». Я жартую. Там дуже багато російського рок-н-ролу ще.

– Мій один з улюблених ще радянських рокерів – Віктор Цой. На тому боці це один із найулюбленіших виконавців. Цою є місце в Україні?

– Чому ні? Звичайно є.

– Висоцькому?

– Звичайно.

– Радянським фільмам – хорошим?

– Звичайно є.

– «Русский мир» не просочується через ці речі?

– Тарковський, скажімо. Говоримо про якість і популярність. Тарковському є місце завжди, наприклад. Гайдаю.

– Міхалкову?

– Отут вже є заявочка. Гайдай нічого не заявляє, а Міхалков... ну «стратіл» пару разів. Й імперство ніхто не вибачає. Все, що лежить в царині моралі, а не закону – складне питання. У нас же ж немає закону...

– Звичайно.

– У нас є тільки списки СБУ. Давайте, є закон. У нас є закон, який не дозволяє їхати через російську територію у Крим, тільки через Україну.

– Не про Михалкова, не кажучи вже про Кобзона, мова. А ті виконавці, які насправді політичних різких заяв собі не дозволяють, хоча у Крим їздили. Та ж Самойлова, співачка.

– Якщо вони порушили закон і в’їхали в Крим через російську територію, літаком, вони є порушниками закону, і Україна має право їх абсолютно спокійно не пустити на свою територію, виписати їм там 5 років, 10 років. Тому що вони порушили закон. Але коли є закон – це кльово. Зрозумілі правил гри. Коли закону немає, тоді починаються домисли, і ми переходимо в постійний галас – можна, не можна. Давайте зробимо закон.

– Наприклад, Костянтин Райкін приїде.

– Я не слідкую за його...

– Є багато думок, що не варто йому дозволяти. Він напряму ніде так не кричав…

– Щодо російських гастролерів тут у мене є така проста історія. По-перше, це їх ризики. Це вони ризикують, не ми ризикуємо. А наша відповідальність, мені здається, кожного українця – це не купити квиток.

– А блокувати виступ, як от Бабкіна у Львові?

– Блокувати – ні в якому разі. Ні в якому разі! Ми ж цивілізована країна! Вийти з мирним пікетом – будь ласка, ви маєте право написати на плакаті свою власну думку або у «Фейсбук», або сказати по телебаченню. Бити нікого не потрібно – це нікому не потрібно. А от не купити квиток! Буде ж аншлаг, на концерти Райкіна куплять квитки! Так хто винен: Райкін чи ми?

– До ближчої до Вас сфери – рок-музики. Андрій Макаревич – зрозуміла його позиція, як і Кутікова. Але в цій же ж групі ще два учасники, які підписували того листа 2014 року на підтримку дій Путіна. От «Машина времени» хоче усім складом приїхати до України.

– Складне питання. Андрій розуміє, напевне, що завернуть Державіна, тому що це вже там на поверхні. Але це вже його рішення, як менеджера колективу, як очільника колективу. Просто ризикує концертом. Мені здається, що це чесно, якщо людина не сприйняла і залишається на іншому щаблі, любить іншу країну, чесно покинути цю територію.

– А Ви знаєте, як вони говорять у таких випадках. «А это моя земля, я отсюда не уеду»!

– Джанго поїхав. Джанго не гастролює тут. Він поїхав в Росію. От Джанго – приклад таки, напевне, яскравий. Це чесно, принаймні. Тобто, ми як йому сказали, що гаразд, ти любиш іншу країну – бери, будь ласка, валізу і йди в іншу країну, він це зробив, він тут не гастролює.

– А якщо тут залишається людина і все рівно певні такі погляди...

– Знову ж таки, певні погляди. Що таке «певні погляди»?

– Взагалі не боляче? Ви ж їх багатьох знаєте особисто ще з давніх-давен. І от все рівно для Вас особисто як для людини зі своїми дружніми вподобаннями, симпатіями кожен раз на це треба зважати?

– Ні, мені не боляче.

– Чи Ви це відкидаєте?

– Я хочу зважати взагалі на тих, хто, навпаки, зараз починає творити, на тих, хто став переселенцем вимушеним, хто покинув Луганськ і Донецьк.

– І Ви їм теж допомагаєте, до речі.

– І там величезна кількість музикантів! Це фантастичні гурти. Це «Fontaliza», це SINOPTIK, які рвуть Європу. І вони донецькі, вони горлівські! Там фантастичний рок-н-рол. Я переймаюся ними. Вони мені цікаві.

– Як їм можна допомогти? От що Ви робите?

– По-перше, ми крутимо їх музику. Це найголовніше. По-друге, ми розповідаємо про їх новини. Це теж дуже важливо. По-третє, ми підтримуємо їх концерти, тури і так дальше. Я хочу ними займатися, що я буду перейматися тими, хто там... Та це їхні проблеми!

– Хочете... Ви вже займаєтеся. Що Вам вдається, крім того, що дійсно в ефірі Radio ROKS звучить?

– Радіо – це радіо. Я не можу собі уявити, якщо би в один день я залишилася без будинку. Мені так страшно!

– Непоодинокі факти (я, правда, не соціолог), коли машинам із донецькими так званими номерами у Києві шини проколюють, в оренду квартиру взяти – якщо бачать, що з Донецька чи з Луганська – зась. Чому так у Києві, наприклад, відбувається?

– Буває. Тому що, знову ж таки, це – ми. От всі були б такими принциповими в інших питаннях. От «я принципово не беру людей з Донецької і з Луганської області». Будь принциповим в іншому, а не в цьому. Подивися спочатку на людину, поговори з нею. Пам’ятаєте, як під час Майдану били львівські машини? Нічого. Тобто це «нормально». І спалювали, і все інше. Ну таке. Маятники – вони ж працюють.

– Війна триває. Вона ж, до речі, не припиняється. І невідомо коли закінчиться. Вона, з одного боку, показала – так, є українські патріоти, які навіть зі зброєю в руках готові боронити Батьківщину (маю на увазі не певну політичну силу). А з іншого боку, чи не здається війна таким поділом, що навіть коли Путін піде з Донбасу (колись же ж він піде з Донбасу, примусять його), що все рівно Україна буде поділена ментально. Ні? Чи вдасться об’єднати її? Вдасться? Чи це важко сказати?

– Я не думаю, що ми розділені. Я не думаю, що ми розділені. Навіть такої думки не треба собі допускати, що ми розділені. Як ми можемо бути розділені, якщо у нас є спільні цінності. І вони у всіх одні і ті ж самі. Це родина. Ми всі закохані у власні родини. Це наша справа, якою ми займаємося. Чому це ми розділені? Добре робити свою справу, любити свою сім’ю, дбати про своїх близьких. Чого ми розділені? Ми всі разом!

– Come together.– Так. Просто треба думати про наших дітей, в якій країні будуть жити наші діти. Щоб у них була добра освіта – про це треба думати. Щоб у них була добра медична історія – про це теж. Щоб у них був розвиток, щоб вони отримали нормальну роботу. Ми не розділені. Просто не заважайте нам, будь ласка, думати про головне. Не треба нам вкидати сміття в голову для того, щоб ми займалися якимись щурячими історіями.