На 25-му році незалежності кіно мусить повертатися на ідеологічний фронт

Саме йшли зйомки сцени, де головний герой стрічки з робочою назвою "Тримаю тебе біля серця" зі своїми побратимами готується до відправки у зону АТО. Картинка до болю знайома усім, хто проводжав туди своїх близьких. І хоча в основі епізоду - родинний конфлікт персонажа, розумієш: це на війну йде ціла країна.

- Валерію, ось уже 25-річчя незалежності святкуватимемо, на жаль - в умовах війни. Ви взялися за фільм про АТО. Гадаєте, кіно знову має стати для нас "найважливішим із мистецтв"?

- У країні, по-суті, йде війна, і я вважаю, що творчі люди повинні теж якось бути до цього співпричетні. Війну цю називають гібридною, вона нестандартна, підходи в її веденні та ворог - теж. У ній дуже важливою є ідеологічна складова, бо вона і почалась спочатку з ідеології, а вже потім заговорили гармати. У цьому сенсі - так, маємо стати ідеологічним фронтом, адже ми поки що пасемо задніх. А наш ворог дуже потужний і має сильну ідеологічну інфраструктуру.

На жаль, ми свого часу не тільки армію, а й кінематограф вітчизняний занедбали, і зараз усе треба починати спочатку. Бачимо, як відроджуються Збройні Сили, як допомагають волонтери, ну і, звичайно, потроху кінематограф стає на ідеологічну платформу. Бо не може бути мистецтво зовсім відірваним від життя.

- Але ідеологічне підгрунтя зазвичай дуже вкорочує життя мистецьких творів, особливо коли "заходиш на нетлінку". Скажімо, фільми, присвячені першому Майдану, вже неоднозначно сприймаються навіть в Україні.

- Будь-який митець дуже ризикує, коли його твір виходить майже одночасно з тими подіями, про які в ньому йдеться. Наприклад, візьмімо твори Шолохова, Маяковського. З художньої точки зору вони хороші, але ідеологічна кон'юнктура змінилась, і вони стали неспівзвучні настроям людей. Але в даному випадку ж ідеться не про якісь партійні речі та цінності, а радше про національну ідею, яка завжди має бути присутня в мистецтві. Ми довгий час втрачали свою національну ідентичність, нас розчиняли спочатку у всесоюзному, а потім - у проросійському загалі. Спочатку оспівували компартію, за часів незалежності - підігрували то тому, то іншому президентові. Але забували про звичайну людину.

У цьому плані наш фільм не робиться ура-патріотичним. Там немає чогось такого, щоби при зміні влади нам довелося сором'язливо ховати його на полицю. Ми показуємо речі, про які говорять люди сьогодення, і які їм болять по-справжньому. Не використовуємо якихось "плакатних" картинок, а кажемо, що справді були не готові до війни, що ставали до бою замало не з палицями. І, разом з тим, показуємо мужність цих людей. Бя якщо війна на Сході України є, вона завтра не зникне, це вже наша історія.

Що ж до ідеології… Ми свого часу почалися цуратися цього слова, відкинули, мовляв, нам цього не треба. А виявилось, що все це дуже важливо. Цнотливо замовчували реальні національні пріоритети населення на сході, в Криму. Ми їх не чіпали, національну ідеологію належним чином не впроваджували. І там, де про це найменше було сказано, - там і прорвало, виперло назовні.

- Давайте трохи відкриємо завісу для потенційних глядачів фільму: про що він, на яку аудиторію орієнтований?

- Ми й самі себе про це питали. Одразу скажу, що не прагнемо комусь догодити. Розказуємо про звичайну людину, зрілого чоловіка, колишнього офіцера. З головного героя не робимо рафінованого персонажа, - у нього є свої вади, сімейні проблеми. Але поряд є війна, на яку він іде добровольцем.

Я взявся за цей сценарій ось чому. Раніше у нашому розумінні було таке: якщо війна - то всі встали одним фронтом до бою. А зараз - ніби й війна, бо кожного дня чуємо про загиблих і поранених, а поруч - мирне життя. Дякувати Богу, ми на більшості території країни цього не відчуваємо, бо хлопці там нас захищають. Але у цьому є якась двовимірність, задзеркалля, в якому паралельно існують два світи. Ось і говоримо про поєднання і зіткнення цих двох світів і відчуття, які вони викликають.

- За сценарієм, на головного героя фільму чекає випробування полоном. Яким прагнете зобразити "потойбіччя"?

- У нас є консультанти, що мають досвід перебування у полоні, але ми не ставимо перед собою завдання заглиблюватись у, як ви кажете, "потойбіччя". Нам потрібна була лише одна сцена, заради якої і "прописали" полон у сценарії: наш герой зустрічає там свого однокурсника з військового училища, який воює на іншому боці.

- У вашій фільмографії це не перша стрічка, де під час війни стикаються громадяни однієї країни, які воюють по різні боки лінії фронту. І кожний - за свою землю, в кожного своя правда.

- Так, це було у фільмі "Далекий постріл", де теж маємо зіткнення двох українців - бійця радянської армії та воїна УПА, причому, обидва переконані, що воюють за Україну. Навряд чи це можна назвати повтором, - це скоріше перипетії, притаманні українській історії, коли люди в одній країні за сприяння "друзів" стають на якийсь час непримиренними ворогами. Візьміть "Тараса Бульбу", - один син з козаками, інший - з поляками. А це ж іще які часи?.. Ми просто загострюємо якісь речі.

- Пам'ятаєте, скільки галасу наробила свого часу одна із серій серіалу "Не зарікайся", який транслював один канал? Не боїтесь аналогічної реакції на вашу творчість із протилежного боку, коли його дивитимуться на сході країни і мешканці непідконтрольних нам нині територій?

- Ми не акцентуємо увагу на тому, що хтось поганий. У нас у фільмі є і буркотуни, які незадоволені Майданом, АТО й усіма змінами, що відбуваються в країні. Ми показуємо усі точки зору. В нас є персонаж, який рятує там нашого воїна. Не думаю, що цей фільм приймуть тільки тут, а там - ні. Там приймуть хоча б тому, що побачать, що в цей час відбувалося на нашій території.

- Ви не надто оптимістичні? Пригадайте, як через 60 років по війні зрівняли у правах бійців УПА і ветеранів Великої вітчизняної. Ці події, і ваш фільм про їхнє протистояння сприймалися суспільством неоднозначно. А зараз, коли усім ще дуже болить, і ми, начебто, хочемо замирення?

- У "Далекому пострілі" кожен ніс тягар політичного та ідеологічного спрямування державних структур, світової війни і непримиренності воюючих сторін. Зокрема, й  навіяної міфами радянської пропаганди про УПА, дивізію "СС Галичина" виключно як посібників фашистів.

Нинішній конфлікт не в останню чергу спричинений незнанням нашої справжньої історії. Оживити ті старі установки ворожій пропаганді виявилось напрочуд легко.

Що ж до згаданого вами серіалу, то його творці зарано почали робити акценти, ділити усіх на хороших і поганих. Тому він і сприймається неоднозначно. Більш того, там чітко проглядається ахметівська замовність. І війна на сході позиціонується, як громадянська, виключно внутрішній конфлікт, а російської агресії ніби й не існує. Ось такі речі можна знімати і показувати щонайменше через десятиліття після завершення війни, коли можна хоч трохи відсторонено глянути на події.

- Судячи з фільмографії, війна займає у вашій творчості чимало місця. Крім згаданих фільмів - ви ще й сценарист і режисер серіалів "1941", "1942", "1943", присвячених Другій світовій війні. Вони вийшли до 2013 року. Зараз ви знімали б їх якось інакше?

- Якщо ви про якісь ідеологічні моменти, то, чесно кажучи, ні. Акценти б не змінились, бо це вже якраз та історія, що "відстоялася", тут не додаси і не забереш.

- Про вітчизняний кінематограф можна зараз говорити щонайбільше, що він на етапі становлення. А яким ви його бачите років за 5-10?

- Важко відповісти. Я трохи ідеаліст, бо і країну хотів бачити квітучою, українською через 5 років після того, як в 1991-му проголосили Незалежність, і кінематограф - теж. Я ще тримаюся, як оптиміст, але часом закрадаються думки: чому ж так довго?.. Насправді, хотілося б уже хоч якогось кіно в Україні. Є перші паростки, але усе пов'язано з економічними чинниками, бо кіно - це величезне складне виробництво. Держава, яка на перших порах мала б фінансувати українське кіно, не може собі цього дозволити. Заробляти на кінематографі самостійно ми теж не можемо у себе, бо розвалили усю інфраструктуру прокату. Відтак, навіть найкращі наші фільми, які вийшли недавно, - скажімо "Плем'я", або "Поводир", "Трубача" он Матешко зняв, - розкішний дитячий фільм, - не можуть окупити себе на вітчизняному ринку.

А продюсерам потрібна прибутковість, їм треба знайти ринок збуту. Вони тоді дивляться на закордонний, насамперед, російський. А Росія якраз дуже вимоглива, вона не соромиться, коли формулює нам замовлення: будь-ласка, щоб це було російською мовою, щоб там обов'язково грали російські актори, і перелік вимог чіткий і великий, аж до деталей щодо російських номерів на автівках. Гроші на зйомки дають тільки тоді, коли пристаємо на всі ці умови. Отак насправді український кінематограф заробляє гроші.

Всі ці російські серіали, до речі, дуже ідеологічно виважені, а знімаються переважно в Україні, бо тут вигідніше. Це ми феесбешників цих граємо, наші актори. Чому ми не беремо хороший приклад з тієї ж Росії, попри те, що вона країна-агресор? Адже скільки їм не розказуй, який хороший, геніальний український фільм, скажуть: "Ні-ні, дивіться його самі".

Знімати щось своє - нема сили і грошей, то мусимо знімати те, що купить Росія. Ось, скажімо, є прекрасна історія Мазепи і Мотрі, яку я б хотів перенести на стрічку. Москва нам ніколи не дасть на цю тему грошей. Для них Мазепа - це зрадник і тільки. Але якщо робити інші акценти, то це тема світового рівня. Про це писав Вольтер, Байрон, інші великі митці. Захочемо іще про щось зняти - теж зась. А Москва готова платити за кримінал, або "Мухтара" їм зніміть, мелодраму якусь чи "Сватів". Ми і штампуємо це усе. І, звичайно, воно рикошетом потрапляє на наш ринок.

А потім питають: а де ж наше кіно? Невже "Свати" та решта згаданого - це увесь наш кінематограф? Навпаки, треба спитати, а де наш спецназ у кіно? Чому ми не кажемо, які вони чудові? Яка в нас нова поліція? Якщо так багато про неї говоримо - давайте знімемо про це фільм! А от російські поліцейські в нашому ефірі є.

За рік святкуватимемо сторіччя битви під Крутами. Схопилися: а де фільм про Крути? Нема сценарію. Відкрили конкурс. Я теж брав у ньому участь. Побачимо, що з цього вийде, що знімуть до ювілею. З одного боку, це кон'юнктурна річ, але разом із тим, потрібна, актуальна, як ніколи.

Дякувати Богу, зараз почали проводити пітчинги, щоб виділяти половину, чи хоча б якусь суму, щоб знімати своє. Тобто, продюсер знаходить якусь частину грошей, держава додає - і таким чином починаємо вилазити з болота - запозичили досвід Польщі та інших країн.