«Мої думки тихі» – кіно про дорослішання та про втрату зв’язків зі своїм корінням

- Антоніо, ви вже (ще до офіційної прем’єри фільму) отримали нагороду національної премії кінокритиків “Кіноколо” у категорії “Відкриття року”, маєте дві серйозні кінонагороди – в Карлових Варах і на Одеському кінофестивалі, і про вас говорять не інакше, як про «молодого режисера, що стрімко увірвався в український кінематограф». Як почуваєтеся від усього цього?

- Неправда! (сміється). Я для цього шість років навчався й методично йшов до того, щоб зняти свій перший повний метр. Але нагородами нас дійсно розбалували дуже сильно.

- Хіба нагороди, це погано?

- Це залежить від ставлення до них. Насправді, нагороди не роблять кіно ані кращим, ані гіршим. І потрібно виробити внутрішнє відчуття, що є – робочий процес, а є нагороди, щоб у майбутньому не ставати заручником очікування оцих усіх премій і визнань.

Для мене, наприклад, це все дуже несподівано сталося.

- Якось ви сказали, що зняти успішне фестивальне кіно простіше, аніж фільм, розрахований на широку аудиторію.

- Не те, що простіше. Я просто розумію механізми, за допомогою яких можна зробити успішний фестивальний фільм. Але успішний фестивальний фільм – це не те кіно, яке мені по-справжньому цікаве.

Якщо говорити максималістично, то я взагалі не розділяю кіно на ігрове та документальне, для мене є кіно, а є – не кіно. Якщо це той режисерський підхід, дослідження людини або часу, які мені цікаві, – це кіно. А якщо це спроба догодити фестивальним відбірникам чи піти на поводу в глядача, – це для мене, скоріш за все, буде не кіно.

Знову ж таки, і серед фестивальних є якісні роботи, а є неякісні. Але в будь-якому випадку, кіно швидше повинно вести за собою, аніж іти на поводу в якихось очікувань.

- Фільм «Мої думки тихі» заснований на реальних подіях? Це ж ваша ідея, ви ж і сценарій писали.

- Це моя ідея і фільм дійсно заснований на реальних подіях. Фундаментом для створення сценарію стала історія мого друга Діми Кравченка, який після закінчення інституту ще не визначився, чим хотів займатися, і працював фрілансером на сайті Upwork (Апворк). Одного разу він отримав дуже загадкове замовлення від якогось німця, який попросив його записати звуки тварин української фауни, і за кожну тварину Дімі обіцяли 25 доларів. Він взяв свого батька і вони поїхали до Черкаської області у пошуках корівок та свинок. Як виявилося, це відмінний привід провести час із батьками!

І оцей стик спілкування Діми з батьком під час записування усіляких тварин, і чудернацькі ситуації, які з ними відбувалися, – є стиком драми і комедії, що став основою для подальших досліджень у нашому сценарії.

Згодом у мене батько трансформувався у діда, а дід – трансформувався у маму.

Все засновано на Діминих пригодах і спостереженнях, хоча, звичайно, деякі моменти додумані й дописані. Але сценка з папужкою відновлена практично документально! (На цьому моменті я не втримуюсь і прискаю зі сміху – авт.). От і ви зараз смієтеся, це добре!

- Бо то справді смішно! І мені приємно відзначити, що сміх у залі викликав саме тонкий іронічний гумор, або комічність ситуацій, а не грубі жарти, що стріляють «в пряму» – жарені слівця з вульгарним підтекстом чи «смачні» матюки. По-моєму, вам показово вдалося уникнути цього?

- Просто мене мама б’є по губах за мат, у мене не було вибору. Я взагалі не фанат вульгарщини. Особливо, якщо це мат заради мата – звісно це лише псує кіно! Але бувають такі ситуації у житті, коли окрім лайливого слова інше просто не підійде, то такий мат у кіно я, мабуть, вітаю. Просто мені не довелося це використати.

- Вашій мамі фільм сподобався? Чи багато рис дісталося персонажу Ірми Вітовської від вашої мами?

- Мама дуже задоволена, що такий фільм взагалі знято. І вона справді переживає, що люди можуть подумати, ніби я знімав буквально про неї. Звичайно, я надихався якимись опорними точками наших взаємовідносин, і навіть кілька разочків вписав їх у сценарій, але це не автобіографічна історія. Це більше збірний образ мами, яка не готова розлучитися зі своєю дорослою дитиною.

- Ви знімали «Мої думки тихі» 3 роки, це ж досить тривалий період?

- Три роки – це увесь процес створення – від ідеї до прем’єри. 2 роки ми працювали зі сценарієм, потім – пів року підготовки, 2 місяці зйомок, пів року монтажу, плюс-мінус.

- Тобто навпаки, зйомки відбувалися в дуже стислі терміни?

- У нас було майже 30 знімальних днів. Зйомки – це найдорожча частина виробництва, тому їх роблять дуже стислими, а решту – репетиції, розкадровки – це безплатно, тобі потрібен тільки олівець і аудиторія, і це ми робили дуже довго, і готувалися ретельно. Це те, що в майбутньому зекономило наш час і гроші наших платників податків.

- Події у фільмі відбуваються в Ужгороді та на Закарпатті, а ви ж саме звідти родом! Тож, увічнили свою малу батьківщину у великому кіно?

- Я з Закарпаття родом. Закінчив школу в Ужгороді й далі вже опинився в Києві. Так що ця історія відчутно пов’язана і з моїм особистим досвідом переїзду і повернення додому.

У нас була частина зйомок – експедиція по Закарпаттю, ми йшли маршрутом наших героїв – від Ужгорода до тих Рахівських боліт у горах.

- Крім гарної акторської гри, у вас красива картинка – пір’я, яке розлітається, мерехтливі свічки, і все це в чудовому музичному оформленні, що навіює релігійні мотиви. Так все й було задумано? Щоб ми не лише про житейське, а й про вічне подумали?

- Знаєте, одне з найпопулярніших запитань, які мені зараз ставлять: навіщо нам потрібна перша сцена з ченцями? Насправді, ця сцена – одна з найважливіших, і є не більше, аніж епіграфом до фільму. Вона не дає жодних сюжетних відповідей, але ставить головне запитання: чи існує в нашому житті таке поняття, як диво?

Те, наскільки ми в це віримо і чим наповнюємо нашу віру, це і є відповідь на запитання – що таке диво. Релігійна тема, це певний ключ до розгадування шляху нашого героя, який у гонитві за примарним ідолом і фальшивими цінностями, буквально втрачає зв’язок із реальністю і не чує те, що йому говорить єдина людина, якій не байдуже до нього – його мати.

Це кіно про дорослішання і про втрату зв’язків з реальністю і зі своїм корінням…

- Ну, чому ви так про вашого героя? Мені здалося, що іноді він її чує, він – хороша дитина! Мені так відчувалося, принаймні. А мені треба вірити, бо я - цільова аудиторія вашого фільму, ви ж самі зробили присвяту: «Кожній мамі».

- Хороший він чи поганий – не впливає на градус драматичності. Це скоріше, внутрішня драма невимовлених слів. Це драма, яка будується не на вчинках, не на вбивствах чи смерті, а на неможливості двох людей нормально поговорити. У них це виходить лише наприкінці, а до цього вони одне одного не чують.

Я дуже чітко розділяю жанри. Трагедія – це чистий жанр, і якщо до неї додати комічний елемент, вона руйнується. Але комедію драматичний чи трагічний елемент абсолютно не псує, навпаки, робить її кращою, додає глибини й реальності.

- Значить, вам вдалося показати драматичні моменти дуже світло. Фільм знятий легко – ось як я сказала б.

- Мені приємно чути, бо це була наша мета – зняти легке, веселе кіно на серйозну тему. Але ви сильно помиляєтеся, якщо думаєте, що і процес його створення був легким, бо саме фільми, які народжуються у муках – легкі у перегляді, а ті, що знімаються дуже легко, – дивитися нестерпно складно.

- Влітку я робила інтерв’ю з Ірмою Вітовською, яка зіграла у вас головну героїню, і це збіглося по часу з отриманням вами спеціального призу міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах. Вже тоді вона заінтригувала мене розповіддю про кіно, зокрема тим, що сказала: «Мої думки тихі» – це справді інтелектуальна трагікомедія, бо у ній, крім смішного, за кожним персонажем стоять величезні пласти болю. Тож я вже була налаштована не лише посміятися.

- Якщо вірити Ірмі, то вона після прочитання сценарію навіть деякий час проплакала. Тобто, вона цей фільм не сприйняла, як комедію.

- Ви багатьох актрис пробували на роль мами, чи одразу бачили у ній Вітовську?

- Роль, чесно зізнаюся, писав під Ірму. Коли ти знаходиш свого персонажа, то в процесі написання сценарію вже буквально чуєш його голос і намагаєшся будувати фрази і пластику таким чином, щоб цей актор міг органічно зіграти.

На Ірму мені порадила звернути увагу саме моя мама. Вона скинула мені інтерв’ю з нею і сказала: подивися, як гарно актриса говорить українською і як її приємно слухати. Ірма насправді не лише говорить, а й думає українською, а не перекладає подумки! А мені потрібні були саме такі актори. Це був великий виклик для мене – російськомовної людини, але мені хотілося передати органіку української мови, яка звучала б не як калька, зроблена на вимогу Держкіно знімати фільми українською. На жаль, у багатьох фільмах мова саме так і звучить: глядач не відчуває зв’язку ні з героєм, ні з мовою, бо мова йде окремо від персонажа.

А я хотів, щоб це грало разом, тому й звернув увагу на Ірму. А потім я зрозумів, що вона, напевно, одна з кращих наших актрис, котрі здатні втілити роль жінки на межі нервового зриву, але при цьому – дуже оптимістичної і такої, що не зробить вигляд – що у неї насправді всередині відбувається.

Ірма й Андрій – це актори, під яких я писав ролі, всіх інших ми шукали.

- Для Андрія Лідаговського – це також дебют у великому кіно?

- Так. До цього він знімався в моїй короткометражці «У Манчестері йшов дощ». Я приблизно розумів, як із ним працювати і в принципі Андрій – це така «паличка-виручалочка» або страховка, що навіть, якщо фільм буде зовсім паршивим, люди все одно посміхнуться – тому, який він незвичайний.

- Колоритна парочка вийшла – тендітна мама Галя і синок Вадим, який переріс її на кілька голів.

- Він дуже високий, але при цьому всередині він ще геть дитина. І це парадокс, який я хотів передати в кіно. 

- До речі, десь я читала, що коли тільки з’явилася ідея стрічки, то ви морально були більше на боці сина, вам був ближчий його світогляд. А по завершенні зйомок – пристали на бік мами. Подорослішали?

- Так збіглося, що я створив власну сім’ю саме в момент створення фільму. І дійсно, під час усього творчого процесу в мені відбувалися якісь зміни. Це кіно стало й терапією для мене і моїх цінностей. 

Я зрозумів, що, в принципі, мама нічого поганого для нього не хоче. І іноді варто відкласти гонитву за мрією, за чимось недосяжним чи примарним, і жити нормальним життям.

При цьому, ніхто з нашого покоління, як мені здається, до кінця не розуміє – що таке нормальне життя, що таке стабільність, що таке сім’я, як її будувати.

Так сталося, що у нас втратився зв’язок, суспільство втратило відповідальність за виховання майбутніх поколінь.

І герой Андрія – це людина, яка взагалі не розуміє, що таке доросле життя. Все те, чим він займається і що вважає важливим – це нічого конкретного, це абсолютна антибіблейська суєта… Для нього дорослішання – це велика втрата і велика травма. І для мене – це маркер цілого покоління нинішніх молодих людей.

- До цього, «дорослого» повнометражного кіно у вас був досить вдалий «юнацький» досвід зйомок короткометражних фільмів. Це були ваші студентські роботи?

- Так, у мене є мої дипломні фільми 4-го курсу і 5-го курсу, які помилково називають короткометражними фільмами, але це – просто дипломні роботи, які перевиконали свою першопочаткову задачу.

«В Манчестері йшов дощ» отримав «Золотого дюка» в 2017 році за кращу короткометражну роботу і, звичайно ж, мені потім стало легше спілкуватися з продюсерами та шукати якісь контакти для подальших проєктів.

Тобто, якщо говорити про мій шлях режисера – то я йшов ось таким «олімпіадним» шляхом: шкільна олімпіада, районна, київська – фестиваль «Пролог», «Молодість», Одеський фестиваль. І потім вже – типу чемпіонат Європи – Міжнародний кінофестиваль у Карлових Варах, де відзначили мій повнометражний фільм.

- То все ж, нагороди відіграли свою важливу роль!

- Не певен, що саме нагороди. Іноді хороший показ важливіший, аніж нагороди. Але, знову ж таки, все впирається трошки і в політику, й у підбір журі, і в аудиторію, і, банально, в час показу.

Всі ці фактори впливають. Це ціла наука – в який день і для якої аудиторії показувати кіно, щоб воно мало успіх. Тим більше, якщо це фестивальні покази в інших країнах.

- Ви також встигли попрацювати і в серіалах. Як вам той досвід?

- Так. (Антоніо Лукіч був режисером-постановником у комедійному скетч-телесеріалі про лікарів та пацієнтів «Королі палат» - ред.). Це дуже хороший досвід, мені він був цікавим.

Серіали зараз у світі перетягнули на себе естафету серйозної розмови. Кінематограф вийшов із серйозних розмов – це чисто атракціон із супергероями. Якщо хочеш чогось серйозного чи вартісного, будь-ласка, скачуй собі «Дивовижна місіс Мейзел» чи «Полювання на Унабомбера» – і дивись якісний продукт із глибокими характерами, а не картонними героями.

Я вважаю, перспектива – за серіалами.

- У найближчий перспективі – вже плануєте щось знімати?

- Я хочу провести роботу над помилками. Відчуваю, що мій дебютний фільм відбувся, але мені тепер хочеться зробити невеличку камерну історію, де маленькі люди будуть провідниками якихось великих сенсів.

Це буде ігровий фільм. Поки ще рано загадувати, але у мене в розробці зараз цілих п’ять ідей – і котрась із них може й вийде.

- Це буде інтелектуальне кіно?

- Скоріше емоційне. Я йшов у професію з ідеєю, що режисер – це незалежна і вільна професія, а насправді – вона дуже залежна від усього, зокрема, і від рішення наших чиновників, які вирішують – чи підтримувати культуру, чи не підтримувати.

На даний момент я мислю себе людиною, яка виробляє культурний продукт, і в цьому сенсі залежу від рішень чиновників на тему фінансування.

Якщо культурний сегмент не буде підтримуватися державою як ідея формування самоідентифікації й розуміння, що є Україна, то про культуру доведеться забути і жити «харчовими» цінностями, які й зараз вже дуже класно прижилися в нашому суспільстві – замість театрів відкриваються супермаркети.

- Яке кіно, на вашу думку, є патріотичним?

- «Патрі» – це ж слово батько, тобто, це має бути щось, що формує правильну систему цінностей і змушує мислити.

Це насамперед якісне кіно, яке буде виграшно представляти Україну на міжнародних форумах чи просто показувати, що є така країна, щоб нас бачили принаймні на карті світу. Це вже є хороший патріотичний фільм, а як цього досягти, кожен режисер вирішує для себе сам.

- «Мої думки тихі» можна вважати патріотичним кіно?

- У нашому фільмі – дуже патріотична мама, тому в нас просто вибору не було! Наша патріотична мама Галя боїться від’їзду сина і хоче заново відкрити йому принади рідного краю. Вона показує йому Закарпаття, а це і є патріотизм. Вона говорить: подивися, як у нас красиво – у нас можна плавати на водах, у нас можна ходити в гори, у нас є чим зайнятися, і взагалі – як гарно у нас можна жити!

- А ще – вона показала, як гарно в Ужгороді цвіте сакура! Для мене це було маленьким відкриттям, я ще ніколи цієї краси не бачила.

- Обов’язково приїздіть в Ужгород на цвітіння сакур! Звичайно, це не так просто, як може здатися (сміється). Там о цій порі дуже багато туристів! Ми тоді ледь-ледь зняли житло для знімальної групи! «Укрзалізниця» на цей період навіть ставить додаткові рейси, їх так і називають – «сакурові рейси».

- Я так розумію, що ви особисто своє майбутнє також пов’язуєте з Україною?

- Я б із великою цікавістю попрацював в якійсь іншій системі виробництва кіно, можливо, американській чи якійсь іншій, але зараз це не є моєю метою.

Україна – дуже благодатний ґрунт для зйомок, для досліджень людини, оскільки ми живемо в дуже непростий час – час постійних змін. Навіть на обличчях наших людей дуже багато чого позначається, наші обличчя – це відбиток нашого минулого, яке ми всі тягнемо за собою.

А для кіношника ці обличчя – просто золотий скарб, тому в Україні є що знімати і є що розповідати.

Поки що я збираюся працювати з нашим матеріалом і нашими людьми, настільки мені це буде вдаватися.

Зараз я замислюю нове кіно, але ставлю собі низьке очікування, тобто, моя мрія – просто його зняти і доробити, це вже буде чудово.

- На вашу думку, для якої аудиторії ви знімаєте?

- Для розумної аудиторії, яка здатна зробити над собою бодай мінімальне зусилля, щоб подивитися на те, як живуть люди поряд із ними. Це не широка, але глибока аудиторія, і вона зараз у дефіциті – бо насправді дуже мало людей, які реально розуміють культурний і життєвий контекст. Всі живуть у своєму ближньому колі обставин – це спроба прогодуватися і вижити. Всім, в принципі, байдуже – що робиться навкруги, відбувається потужне збагачення інтер’єрів і всім абсолютно наплювати на екстер’єр того, де вони живуть.

- Як можна вплинути на цю ситуацію?

- Перед прем’єрою фільму «Мої думки тихі» ми їздили в промотур Україною – зустрічалися з глядачами, давали пачки інтерв’ю на місцях, намагалися привернути увагу людей до українського кіно.

Кінематографом можна виховувати і прививати щось ціннісне, щось важливе. Я вважаю, що мій фільм також у чомусь може бути і виховним – через сміх люди долучаються до якоїсь слушної думки, через сміх вони очищаються від якогось негативу.

Намагання привернути увагу до кіно, в моєму розумінні, – це теж гарний вчинок, на який я зараз здатний. Можливо, я не готовий просто зараз кинутися на амбразуру, але я можу зняти фільм для людей – це те, що я хочу і можу робити.