Це було фантастично, провокативно, динамічно, дуже гаряче, круто і весело. Хто не бачив - жалкуйте! «Кицюня» від Дикого театру порвала глядачів на шмаття. У глядацькій залі театру ляльок яблуку не було де впасти - бо Дикий, бо МакДонах, бо Голенко, бо Ярема. Вже за підсумками третього дня можна бути впевненими, що «Мельпомена Таврії» вдалася.
Правда, перед початком вистави арт-директор Дикого театру Ярослава Кравченко чесно попередила, що людям з хиткою психікою вистава не рекомендована... А й правда: кров, розчленування (не до натуралізму - але як факт), катування, брудна лайка (хоч актори й іронізують, мовляв, що ти робиш, не можна ж матюкатися на сцені). І таки кілька глядачів після перших нецензурних висловів залу покинули. Але ті, хто залишився, отримали задоволення по повній. Виявляється, не тільки вони, бо «Кицюня» увійшла в шорт-лист кращих вистав Всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії «ГРА». І ще плюшка глядачам: знімати, фотографувати, стрімити не тільки дозволяється - заоохочується. Ну, зовсім дикі...
Чорна, дуже чорна, радикально чорна комедія за п’єсою Мартіна МакДонаха «Лейтенант з острова Інішмор» переносить нас у... чи нікуди не переносить? Українські мелодії під волинку, Патрік і Марічка, пластуни, свині з вибитими очима, коти з іменами Бандера, Ярош і Тарас, «два пани - три гетьмани» - це просто відчувається на дотик, а ще плутанина з Донцовими, вигуки «Слава Ірландщині!»... Люди, де ми?
МакДонах іронізує над ірландськими реаліями, Дикий - над українськими. Так, першоджерело значно змінено, доповнено, насичено українською музикою (до речі, співали часом разом із глядачами) - і зроблено це смачно і сміливо. Історія про безжального ірландського терориста, який нікому не подарує смерті свого котика, перетворюється на зовсім іншу історію... І ми сміємось, сміємося над собою.
Живий музичний супровід від гурту «Red Alice» тримає в тонусі, найяскравіші актори з різних київських театрів грають драйвово, на одному диханні, і серед них - херсонець Олександр Ярема (пишаймося, друзі!).
А після вистави Олександр трошечки розповів, що новенького відбулося в його житті з часів минулорічної Мельпомени:
"Багато різного відбувається. Ми з Масксимом Голенком поставили виставу в Одесі, це ко-продукція Дикого театру і Одеського українського - «Енеїда-ХХІ» сучасного автора Ченського, за мотивами «Енеїди» - але нашого часу: люди шукають свою землю, шукають свою батьківщину. Проект дуже великий: зайнято більше половини трупи Одеського театру і 6 чоловік з Києва. Репетирую в театрі на Подолі «Зайкіну квартиру» - теж з Максимом, з ним у мене вже шоста або сьома робота. Був ще проект «Холостяки і холостячки», повинні були в Херсоні показувати виставу, але так і не доїхали. Загалом, щось відбувається, куди мене покличуть - туди і йду".
Режисер «Кицюні» - Максим Голенко, він же головний режисер Дикого, він же - один з десятки кращих режисерів країни 2017-го за версією театральних критиків, володар багатьох театральних відзнак і нагород, а ще він, можна сказати, наш сусід - бо народився, виріс і почав театральну кар’єру в Миколаєві. Повз такe постать пройти просто неможливо. |
- Максиме, як відбулося Ваше формування режисера?
- Ой, дуже важко формувався, досить нелегкий шлях був. П'ять років я відпрацював у Миколаївському театрі актором, три роки перед цим була студія - ще зі шкільних років, разом 8 років. Вступав до театрального інституту - безуспішно. Мене переконували кожен раз у власній профнепридатності, а я намагався-смикався. Але врешті-решт поступив: спочатку Харків, університет мистецтв, потім київський театральний. У 2006-му ми випустилися - в зовсім пропащий час. Зараз, звичайно, випускникам легше шукати роботу за фахом, а я якийсь час провів поза театром, тому з тих часів у мене залишився величезний страх, що буду без роботи, що в наступний момент у мене не буде можливості десь попрацювати або щось поставити. Тому я іноді сам лякаюся своєї «всеїдності», я намагаюся зачепитися скрізь і зробити максимальний обсяг роботи.
- Тому і виникають різні проекти за межами Дикого?
- Я роблю це із задоволенням. По-перше, це моя професія, я за рахунок цього існую, більше нічого робити не вмію. І взагалі, я дуже люблю великі держтеатри і великі проекти, завжди із задоволенням в ці історії встряю, і намагаюся, щоб була амплітуда максимальна - від класики до сучасної п'єси. Мені якесь задоволення доставляє перестрибувати «з вогню у воду».
- Але ж, мабуть, є щось особливо улюблене...
- (Пауза). Я дуже люблю МакДонаха - тут ми відірвалися. Зрозуміло, що після цього треба брати якусь класику, вводити себе в якісь рамки, більш-менш суворі. Але я задоволення отримую таке ж і від цього.
- До речі, про МакДонаха, херсонців закохав у цього автора пермський театр «У Моста», а звідки ваш інтерес до нього?
- Він ще з давніх часів. На жаль, МакДонах в український театр приходить тільки зараз, це трішки пізно. Я близько 10 років носився з п'єсами МакДонаха, а наші театри дуже боялися його - слава Богу, це змінюється. Але я часто згадую, як приходив до директорів, вони на ці п'єси дивилися так, як ніби я їм жабу підкинув на письмовий стіл: ні! та що ви? кому це треба? що за жах! Це правда, дуже важко. Та й зараз МакДонах не може пробитися, є «Каліка...» лайтовий досить, якого беруть, тому що це мелодрама - а все інше досить важко. Хоча ментально - це дуже наше.
- Кажуть, «Кицюня» народилася за участі британців...
- Спочатку ми показали ескіз на фестивалі української режисури Taking the Stage - там демонструються ескізи, і Британська Рада обирає кілька вистав, на які відкриє права. Наприклад, «Лейтенант з острова Інішмор» - дуже дорога п'єса, бродвейська, на неї ніколи в житті ми не могли б купити права - отримали завдяки Британській Раді. Плюс невеликий грант і просування постановки. Ми виграли - і завдяки цьому вистава існує.
- Англійці бачили, що у вас вийшло?
- Бачили. Вони здивувалися, що це досить драйвово. Приїжджав англійський куратор і сказав: «Ви ставте цю п'єсу про те, що у вас болить». Навіщо нам Олівер Кромвель і щось там ще - воно ж наповнене якимись речами, зрозумілими їм - для нас це абстрактно. Тому ми спробували наповнити своїм змістом і зробили таку адаптацію, щоб було зрозуміло, про що мова. І я сподіваюся, у вистави буде довге життя.
- А закиди на свою адресу часто чуєте?
- Ні. Знаєте, ті, хто дорікає, робить це, принаймні, не в очі, а інші отримують задоволення. Навіть коли я працюю з класикою - природно, там немає ненормативної лексики (якщо йде про це мова), але тим не менш, я намагаюся її робити максимально жорстко. Наприклад, в миколаївському «Хазяїні» є речі, які є і в сучасному світі, корупційному - ми намагалися це чесно показати. Мабуть, чесність - це головний принцип постановки вистави. Чесність в розкритті теми.
- Я мала на увазі не стільки ненормативну лексику, скільки образи наших націоналістів.
- Я дуже пишаюся, що у нас на цій виставі були хлопці з Правого сектора, і вони написали: те, що цей спектакль існує і те, що ми сидимо на ньому, говорить про те, що країна наша здорова, і ми можемо дозволити собі сміятися над своїми недоліками, а не зашорено смикатися і зривати все. Те, що вони сприйняли, - для мене дуже велика похвала. Я думаю, що це правильна справа. Також у нас була вистава про корупцію, вистава про розпад сім'ї - зрозуміло, що це теж може когось травмувати. Але це нормально, тому що ми максимально жорстко намагаємося ці теми розкривати.
- У «Кицюні» грає херсонець Олександр Ярема - як Ви його знайшли?
- Це наш талісман - і мій талісман особистий. Я знаю: якщо Саша у виставі - то з нею все буде в порядку. Я шукав актора-чоловіка, гарного коміка з трагічними задатками - людину, яка може все. А в цей час Саша Ярема тихо собі існував у ТЮГу, не знаючи, що на нього накинув оком. І вийшло його вмовити. А зараз він у нас скрізь працює. І мені здається - блискуче. Я думаю, що Херсон цим актором вже пишається.
- А наш театр вас не запрошував?
- Товариш Книга бродить іноді навколо мене - може, коли-небудь це і відбудеться, дасть Бог - зустрінемося. Але я запрошую вас на сцену Миколаївського театру - 20 травня в рамках фестивалю там величезна вистава «Закат», дуже витратна, тому я не знаю, яке у неї життя буде. Поки вона йде - подивіться. Прем'єра була в листопаді. Я дуже люблю цю виставу - вона дуже особиста, дуже красива. Може, миколаївська публіка зрозуміла її не до кінця - тому що там Бабель сприймається, грубо кажучи, як веселі історії про бандитів, про Беню Крика, хоча це глибоко трагічна історія - ми про це робили. Але я вірю в друге народження. На жаль, херсонський глядач цієї вистави не побачить - там унікальна декорація, дуже важка, дуже масштабна: такий двір-колодязь, величезний театральні кабінет. Виглядає неймовірно. Але один мінус - ми не можемо, на жаль, вивезти її за рамки миколаївського театру, тому у нас вся надія - привезти комісію в Миколаїв і показати. Дуже хочеться, щоб вистава жила і щоб її високо оцінили.
- Ваша тісна співпраця з Миколаєвським театром...
- ...Тому що я сам з Миколаєва, у мене там живе мама, я люблю цей театр і тому вважаю, що це моє маленьке зобов'язання - раз на рік на місяць я приїжджаю і ставлю виставу. Плюс там насправді прекрасні умови - реально, для режисера-постановника в жодному театрі України таких умов не створюють. Ти приїздиш - а там вже стоять декорації, пошиті костюми. За місяць ти повинен поставити, але у тебе все є - тільки роби.
- Але у вас є й інша традиція - кожного травня Херсон, «Мельпомена»...
- Я завжди дуже радий реперезентувати Дикий в рамках «Мельпомени». В основному, приїздять державні театри - а ми якось пробилися і час від часу показуємо тут свої вистави. Ми дуже добре з «Вієм» зайшли - його гідно оцінили, це був наш перший виїзд. Потім показували «Попи, мєнти, бабло, баби», минулого року - «Віталік», який став найкращим камерним спектаклем України. Дуже хотіли показати «Кицюню», її дуже важко вивезти - вистава досить масштабна і, оскільки ми театр недержавний, для нас це накладна справа. Але показати її дуже хотіли.
${gallery:a96c06b15e57cd4b17dbb0c6f52029dd}