«Коли нації тяжко, Бог посилає потрібних людей» – політв’язень Горбаль

Микола Горбаль вийшов на волю одним з останніх серед членів Української Гельсінської групи. У 1988 році – у період «перебудови», «демократизації» та «гласності» – коли у Львові вже створюють Гельсінську спілку, Горбаль ще місяць провів у неволі.

У радянських таборах він відсидів 16 років. Боротьбу не припиняв навіть у в’язниці – збирав і передавав інформацію про злочини тоталітарної системи, які потім поширювалися, зокрема і через Радіо Свобода.

Микола Горбаль народився на землях, які нині є територією Польщі – на Лемківщині. У 1946 відбувся «примусовий обмін населенням», і родину Горбалів депортували.

«Коли нас вивозили НКВД у тих товарних вагонах з Лемківщини, вже тоді ми були репресованою частиною українства», – каже Микола Горбаль.

У 1963 році Микола закінчив Чортківське музично-педагогічне училище. Навчаючись на другому курсі музичного факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, керував кількома творчими колективами. Втім, твори, які він обирав для репертуару, не відповідали затвердженим програмам.

«Я не зміг співати ті твори, які пропонували програмні збірники. Моя програма не була в руслі всіх цих комсомольських творів. Це були 60-ті роки, але це був певний «ренесанс» після розвінчання культу Сталіна… Я такий був розкутий! Я читав ті вірші, які ходили вже по руках, але ж я не знав, що КДБ вже стежить», – згадує Микола Горбаль.

Зошит записів (меню) на кухні табору ВС-389/36-1, особливий режим, біля села Кучино, Пермської області. Листопад 1987 року. Запис кухара Миколи Горбаля

 Його «бурхлива діяльність» скінчилася 24 листопада 1974 року. Горбаля викликають до Тернополя і арештовують. У нього вилучають поему «Дума», в якій він охарактеризував СРСР як тоталітарну державу, і звинувачують в «антирадянській агітації і пропаганді».

Через півроку перебування у підвалі до нього прийшов слідчий і почав переконувати підписати обвинувачення, натякаючи, що після цього його відпустять. Коли Горбаль підписав, то його чекав недовгий – двогодинний – суд і вирок: 5 років таборів суворого режиму і 2 роки заслання. Відбувати покарання його відправляють у мордовські «політичні» табори.

«Для мене сім років виглядало цілою вічністю. Коли я приїхав до табору в Мордовію, мене зустріла українська громада, такі засмаглі, вусаті хлопці зі збройного опору – з УПА. У кожного по 15- 25 років терміну – мені аж соромно стало, що в мене такий мізерний строк – 5 років. Я думав, що Караванський сидить, Мороз і ще пару людей сидять. А тут – сотні людей! Я кажу: так що ви тут сидите, треба ж щось робити, заяви писати! А вони: «так це ж банда, їх лише стріляти треба, вони плювати хотіли на ваші заяви», – пригадує Горбаль і зауважує, що звернення та заяви, як виявилося, теж мають силу, якщо про них знають і їх поширюють.

У 1972 році до табору прибуває чергова хвиля українських дисидентів, серед них – Іван Світличний, Валерій Марченко, Зиновій Антонюк, Семен Глузман.

Іван Горбаль веде підпільну «хроніку із зони» – на невеличних клаптиках паперу записує безглузді вироки, свідчення в’язнів та беззаконня тюремників.

Ризикуючи свободою, у вигляді «маленьких капсул», усіма можливими способами, цю інформацію виносять із табору і передають спочатку у Москву, а потім за кордон. Ці повідомлення поширюються самвидавом всередині СРСР та звучать у програмах Радіо Свобода та «Голосу Америки».

Тоді ж, в ув'язненні, Микола Горбаль написав збірку віршів «Дні і ночі».

Гельсінська група – «це був фронт»

У 1975 році його етапом, який тривав 59 днів, відправляють на заслання до Уралу, де він працює кочегаром. Одного разу, слухаючи радіо, дізнався, що в Києві створюють Українську Гельсінську групу.

«І я зрозумів, що моє місце серед них. І я вже свідомо їхав у Київ, щоб вступити в групу. Як сьогодні хлопці йдуть добровольцями на схід, знаючи, що їх можуть убити, так і я також свідомо йшов на той наш «фронт», – каже Горбаль.

На той час співзасновники Української Гельсінської групи – Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович – уже сиділи у в’язницях. І в 1977 році Горбаль стає чи не найактивнішим членом УГГ, хоч і неоголошеним.

Горбаль, обмежений у правах, не може працювати за фахом, тож заробляє на життя сантехніком та електромеханіком ліфтів.

У 1979 році його арештовують вдруге. Триває хвиля сфабрикованих цинічних карних процесів проти правозахисників: «дармоїдство» приписують Петру Вінсу, «опір міліції» – Василю Овсієнку і Юрію Литвину, «незаконне зберігання зброї» – Петру Розумному, «виготовлення, зберігання і збут наркотиків» – Василю Січку та Ярославу Лесіву. А Миколі Горбалю та В’ячеславу Чорноволу інкримінують чи не найбрутальнішу статтю – «спроба зґвалтування».

На підтримку Горбаля виступають низка правозахисників, зокрема Василь Стус.

Родина Стусів: Валинтина Попелюк, Василь Стус, Дмитро Стус, 1978 рік

 «Виявилося, що все тримається у винятковій таємниці, навіть суд буде за закритими дверима. Напевно, і лжесвідкам гарантовано інкогніто. Розмова зі слідчим Лященком (С.М. Лященко – слідчий у справі Миколи Горбаля) тільки додала мені впевненості в тому, що Микола Горбаль не винен», – зазначає Василь Стус у своїй заяві на захист Горбаля.

«Я вимагаю: осіб, винних в його арешті й цинічній обмові, притягнути до судової відповідальності. Я висуваю зустрічний позов, де винні й жертви мають помінятися місцями»», – каже Стус.

Під час суду над Горбалем хтось запитав: «Кого стереже така кількість силовиків?» – то один з міліціонерів, не приховуючи, відповів: «Якогось націоналіста судять».

«Я, можливо, перший, кому фабрикують справу за таким гидким звинуваченням. Сьогодні я офіційно оголошую себе членом Української правозахисної Гельсінської групи» – заявив Микола Горбаль в «останньому слові».

Йому присуджують п’ять років таборів і відправляють відбувати покарання до Миколаївської області. Там він працює на гранітному кар’єрі.

«Це було фізично важке ув’язнення, п’ять років мене тримали у найважчому таборі. Мені навіть кримінальні злочинці казали: «Коля, это же «Бухенвальд». Це гранітні каменоломні й адміністрація жорстко за мною слідкувала. Один звільнявся з нашого бараку, казав: «Колек, будь осторожен, только в нашем бараке тебя 20 человек пасет», – розповідає Горбаль.

Але навіть за таких умов йому вдається передати на волю «невільничі поетичні рефлексії», які упорядкувала Надія Світлична і видала у Нью-Йорку під назвою «Деталі піщаного годинника».

Його вірші опубліковані англійською, німецькою і французькою мовами. Також у Парижі виходить його стаття «Про життя в кримінальному таборі».

Звільнився одним з останніх

За добу до звільнення Миколі Горбалю оголошують третє звинувачення. Йому присуджують 8 років таборів особливого режиму і три роки заслання. Дружина Ольга Стокотельна наступного дня його так і не дочекалася біля прохідної табору.

Кілька разів слідчі пропонували Горбалю покаятися та співпрацювати в обмін на свободу. Його назвали «особливо небезпечним рецидивістом» і відправили в табір Кучино.

«Коли мене привезли в табір особливого режиму, я знав там усіх. Лук’яненко, Овсієнко, Сокульський, Приходько, Кандиба. Так, «жменька», але всі тут. Було важко, часом десь ховався і душили сльози. Приїжджає сестра на побачення і каже: немає, Миколо, за кого сидіти, бо все це збидлене. Вони на тебе там брешуть, а ти тут сидиш», – згадує Горбаль.

Вийшов із ув’язнення Микола Горбаль вже у період «перебудови» та «гласності» – у серпні 1988 році, одним із останніх із групи. Згодом був реабілітований.

Микола Горбаль (ліворуч) та Левко Лук'яненко та під час презентації книги Лук'яненка «Вірую в Бога і в Україну». Київ, 1991 рік

 І тепер, відповідаючи на запитання Радіо Свобода про те, чи справді було «за кого сидіти», чи мав відкритий виступ за права людини «жменьки» Української Гельсінської групи якийсь вплив на розпад СРСР, Микола Горбаль каже: «ми руйнували систему, і вона розвалилася».

«Коли нації важко, Бог посилає потрібних людей. Хоч це була «жменька» людей, але вони відкрито називали свої прізвища, на яких можна було посилатися у світі. Це був перший легальний і офіційний виступ, і хоч за нього карали, але світ мав можливість апелювати. Для цього треба було мати відвагу сісти в тюрму», – так пояснює значення Української Гельсінської групи Микола Горбаль.