Приєднуйтесь до спільноти “Вгору”!
Підтримати нас

Чому у селі Зміївка на Херсонщині говорять по старошведськи

Поширити:
14 травня 2018 10:54
1,528

— Катерина переселила шведів сюди у 1782, а мій дід народився 1882. То сто років тому назад було,  я не багато знаю, — зізнається старенька Марія Мальмас. Вона — мешканка села Зміївка, що на Херсонщині, де проживає понад 14 національностей. Здебільшого це українці, бойки, яких переселили сюди із Західної України у 1951 році, німці та шведи.

— Коли приїхали шведи, тут не було нічого, — каже пані Марія. Ми сидимо біля її невеличкого будинку і дивимось на Дніпро, до якого просто рукою подати. — Вони собі земляночки викопували і жили в них. Острів Даґьо, звідки наші прадіди приїхали, зараз належить до Естонії, а раніше був шведським. Коли приїхали в Зміївку, Потьомкін привіз овець та корів, то вони худобою займалися. Так помаленьку обживалися. А вже в моїх бабусі і дідуся були і коні, і воли, і молотарка.

Здебільшого шведи сіяли зерно. Зимою відпочивали, а весною й літом працювали коло землі.

— Моя мама, Емма, мала 11 років, і вже тоді працювала, — розповідає Марія Мальмас. — Шведи самі собі хазяйнували, ні в кого не було прислуг. У кожній сім’ї було багато дітей — по шість, вісім, десять. Ідеш одним допомагаєш, а потім вони тобі. Комусь не вистачало на посів, то по мішку скидалися, щоб він міг посадить. Це так дружно вони жили.

У 1929 році група шведів зі Зміївки спробували повернутися на свій острів, проте майже всі з них 1931 року повернулися назад — у Швеції було важко, і справи не пішли.

— Мама моя, коли повернулися у 1931 році, ходила в школу, — згадує Марія. — А потім був сталінський режим, і моїх обох дідусів забрали і повезли в Херсон. Там сказали, щоб ті підписалися, що вони куркулі. Але вони не були куркулі, бо самі собі хазяйнували! У 1941 році  прийшла до нас війна. Десь восени. На тій стороні Дніпра ще були наші, а тут уже німці. І німці  всіх виганяли з села, усіх забрали. Мені 6 років було.

Пішки до Німеччини

— Пригнали нам до воріт підводу, — згадує старенька. — І сказали: «Грузіться». А в мами було п’ять душ дітей! Я з 1937, далі Аня, Аллочка, Аліна і Ваня. Йому було всього шість тижнів.  Мама не хотіла їхати, а німець каже їй: «Я знаю, що з тобою робить! Думаєш, мені жаль кулі?». І приставив пістолет. Бабуся кричала: «Емма, схаменись, поїдем, поїдем». Вона бігом на бричку кидала подушки, перину, трохи борошна  у мішку було, трохи цукру.

Так усіх повантажили на підводу, а позаяк Марія була найстаршою і їй місця на бричці не знайшлося, вона з бабусею йшла пішки. За ручку.

— На тій бричці хтось постійно плакав. Хтось їсти, хтось пити хотів. Малі ж діти! — згадує Марія. — Йшли на Західну Україну, до Ковеля. Там ми дуже довго стояли, уже сніг випав, холодно. Коли зупинялися, мама давала нам їсти: трохи води, трохи цукру — і виходив шведський «пецель». Діти просили: «Пеце, пеце!». Вона вогнище розводила, на якійсь залізяці то робила. То не розказати, це треба бачити.

Потім сім’ю завантажили у поїзд до Польщі, а тоді до Німеччини.

— Ми жили в селі Вальбек (що у землі Саксонія-Ангальт – прим.). Там уже Ваня начав ходить. Нам дали будиночки. Мама робила у бауера на моркві, а бабуся їздила в степ на роботу. Потім я стала вчитися, бабуся вже знала германський язик і стала помагати мені. Я заговорила! У нас же в Зміївці теж німці жили.

Після 1945 та закінчення війни шведську сім’ю відправляють назад.

На «сєвєр»

— Нам сказали, що пора додому. Знову в поїзд. І ми опинилися на сєвєрі.

— У нас на півночі? — перепитую.

— Та де, на Воркуті! — затягує старенька. — Ми ж «бросили свою родіну» і були в Німеччині. Зрадники. Ми думали, що вони нас везуть в Україну, а вони нас на сєвєр повезли. У Німеччині ми в туфельках ходили, а нас привезли, а там 40 градусів морозу. Погрузили в бараки такі довгі.

Шведів засудили на десять років. Мама пані Марії працювала на лісоповалі, там були майже всі шведські жінки. Чоловіків не було, бо забрали на війну. У той час на місці будували фанерну фабрику і для роботи вибирали людей із цієї бригади.

— Інженер там почув і каже: «А що, вони балакають по-шведськи?»,  — каже пані Марія. —Швеція не воювала, шведи ж ні до чого. Він був грамотний, сказав: «Напишу в Москву». Приїхала міліція, нас попереписувала і сказали, що ми вільні.

Додому

Шведська сім’я приїхала назад у Зміївку 1947-го року, а саме був голод.

— Знаєш, що таке макуха? Це, коли соняшники ростуть і потім їх б’ють на масло, то потім там таке лушпиння залишається і його пресують. То воно в нас було. У кого є, той прийде поділиться. У мене була подружка, а в неї батько, тому у них завжди краще було, і вона завжди зі мною ділилася. Мені  ніколи не дорікали, що я шведка. Йдемо в школу всі разом. Щоб ми сварилися чи билися — ніколи! Тоді вже й на роботу, «на хлопок» ходили. Мені було 11 чи 12 років. У нас уся молодь ходила.

При посіві зерна дітям давали фартухи, в яких було зерно, а вони ходили розкидати в лунки те зерно.

— А бригадир стояв збоку і дивився, щоб, не дай Бог, не кинула в рот! А матері наші ззаду ходили і граблями волочили землю. Коли українці приїхали, то ходили з нами в школу.

Йдеться саме про бойків, яких у 1951 році переселили із Західної України.

— Я з ними українською говорила. У школі та на вулиці — по-українськи, а переступлю поріг дому — говорю з мамою по-старошведськи. У мами сильний акцент, чуть було, що не українка. Уже коли мої діти ходили в школу, то вона вивчила алфавіт і навчилась читати.

Через те, що мова, якою говорять у Зміївці — унікальна, старошведська, і яка вже не збереглась у самій Швеції, в українське село приїхав шведський король.

— Я з ним балакала, — згадує пані Марія. — Був у такому простенькому костюмі. Тут зі всієї області поз’їжджалися, думали, що приїде в королівській одежі, а він приїхав, як звичайний чоловік. Дружина його в рожевому платтячку, він в костюмчику. Нас, шведів, тоді ще багато було, ми йому пісні співали, балакали з ним.

Одного разу пані Марія Мальмас навіть мала нагоду побувати у Швеції. Вона з братом у 1975 році поїхала туди до своєї тітки Альвіни, яка там залишилася після переселення у 1929.

— Тітка Альвіна зробила нам визов, пустили тільки мене і Ваню. Той, що в Москві, візу ставив, не знав, що в Україні шведи живуть. Він каже: «Та ви що?». Звідки ж ви взялися, шведи. Так цікаво було! Нас тьотя Альвіна зустріла в Стокгольмі, а потім поїхали на Ґоттланд, там дві мої сестри. Тоді, в ту пору, бачила їх вагітних. Топіки короткі, живіт голий, якісь панталончики. Це для мене був шок. Боже, ми ж тут живіт прикривали фартушком, щоб не видно було. Щоб ніхто не зглазив! — сміється.

Зараз пані Марія має двоє дітей і чотирьох онуків, які живуть у Новій Каховці, Дніпрі, Харкові, Києві.

— Усе в мене добре, Лесінька, усе добре. — каже 81-річна Марія Мальмас. — Тільки ніжки мені болять постійно. Ходили до Німеччини.

P.S. Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

${gallery:25b4d930b1c5d89456c15101b5968b73}

Підтримайте роботу редакції. Долучайтеся до спільноти"Вгору" https://base.monobank.ua/

Поширити:
ЗАРАЗ ЧИТАЮТЬ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
ОСТАННІ НОВИНИ
Матеріали партнерів